Mmakaje

Категорія: ТОП

  • Український авіапром після війни, відновлення галузі і місце у світовій авіації

    Український авіапром після війни, відновлення галузі і місце у світовій авіації

    До середини 2010-х серійне літакобудування в Україні фактично зупинилося. За шість років до повномасштабного вторгнення країни вже не було потокової авіаційної промисловості: літаки збирали рідко і невеликими серіями. Війна вдарила не по працюючому конвеєру, вона вдарила по галузі, яка десятиліттями не могла перетворити конструкторські розробки на стійке виробництво.

    Формально напередодні 2022 року набір підприємств залишався значним: «Антонов», «Мотор Січ», «Івченко-Прогрес», Харківський авіазавод, FED і ремонтні підприємства. За назвами це все ще виглядало як повноцінна авіапромисловість. За економікою — вже ні.

    Після 1991 року зникли єдиний замовник, радянський ринок і колишня кооперація. Наприкінці 1980-х потужності «Антонова» ще працювали великими серіями. У незалежній Україні рахунок швидко пішов на одиниці. У 2016-му керівництво говорило, що за перші 25 років незалежності побудували близько десяти літаків. Сама компанія в ті самі дні називала 16 нових машин, зібраних на серійному заводі від початку незалежності. Різниця в цифрах тут важливіша за саму цифру, стабільної серійної програми вже не існувало.

    Економіка теж не сходилась. За роки після приєднання серійного заводу підприємство виробило 16 літаків — шість Ан-32, чотири Ан-148 і шість Ан-158. Це було вже не промисловий потік, а штучне виробництво. При цьому галузь лишалася глибоко пов’язаною з пострадянською кооперацією. На програмах Ан-148, Ан-158 і Ан-178 частка російських комплектуючих оцінювалася у 50–60%. Після 2014 року ця система зруйнувалася, а заміну довелося створювати майже з нуля. Повноцінного інвестиційного циклу так і не відбулося. Навіть Ан-178, на якому підприємство заявляло повне заміщення російських вузлів, не став серійною програмою.

    Та сама проблема проявлялася в інших частинах галузі. «Мотор Січ» зберігала сильну двигунну школу, але була тісно пов’язана з російським ринком. Після розриву зв’язків колишня господарська модель почала розсипатися. «Івченко-Прогрес» утримував компетенції, яких дедалі менше лишалося у серійних заводів, але конструкторська школа сама по собі не замінює масового виробництва.

    Харківський авіазавод до 2021 року фактично зупинив серійне складання: за офіційної чисельності близько 1580 осіб на виробництво виходило близько ста осіб. Галузь втрачала не лише замовлення, а й людей. За оцінкою колишнього генерального конструктора Дмитра Ківи, з 2015 по 2020 рік з «Антонова» пішли понад 4,5 тисячі фахівців. Чисельність скоротилася приблизно з 13,5 тисячі до менш ніж дев’яти тисяч. Причини були системними: низька серійність, відсутність довгих програм і проблеми управління. Війна лише прискорила цей процес.

    До 2022 року галузь втрачала здатність виробляти. Після лютого 2022-го вона почала втрачати ще й фізичну інфраструктуру. Гостомель, де базувалися «Авіалінії Антонова» і була значна частина виробничої та льотної бази, опинився в центрі боїв. Єдину збудовану Ан-225 «Мрію» знищили в ангарі, пошкодили інші літаки, постраждали ангари й об’єкти. Частину флоту вдалося вивести, але виробнича база виявилася відрізаною від комерційної експлуатації.

    Для «Мотор Січ» у Запоріжжі війна означала вже не просто втрату ринків, а постійний ризик фізичного знищення. Держава відчужила компанію у свою власність, але зміна власника сама по собі не створила нової промислової моделі. Головний підсумок довоєнного і воєнного періоду в цьому. Україна втратила не просто будівлі, верстати чи окремі літаки. Вона втратила і без того крихку зв’язку між конструкторським бюро, серійним заводом, постачальниками, ремонтною мережею, замовником і ринком. Після 2014 року система трималася на незавершеному заміщенні імпорту і рідкісних експортних контрактах. Після 2022-го зруйнувалася і вона.

    Масове виробництво дронів і перевтілення українського авіапрому

    Війна не «оживила» український авіапром у звичному сенсі. Вона збудувала поруч із ним іншу галузь: не конструкторське бюро з багаторічним циклом і штучною машиною, а мережу з сотень компаній, яка вчиться випускати вироби тисячами і змінювати конструкцію за тижні. Це вже не побічний ефект фронту. Це нова промислова реальність. Від неї залишиться лише те, що зуміє пережити зникнення військового замовлення, яке зараз тримає всю систему на плаву.

    Цифри тут легко обманюють, бо в одному реченні змішують потужність, план закупівлі, фактичний випуск і постачання у війська. Президент Володимир Зеленський у липні 2026 року заявив, що Україна «робить 10 мільйонів дронів на рік» і що буде 20. Це політична рамка, а не перевірена звітність. Заступник міністра оборони Сергій Боєв оголосив, що у 2026 році Україна планує виробити більше 7 мільйонів дронів. Заступник директора американського Управління оборонних інновацій Тревіс Метц у липні оцінив, що Україна цього року випустить 6–7 млн малих ударних дронів із видом від першої особи, тоді як програма Drone Dominance на $1,1 млрд до лютого замовить менше ніж 200 тисяч апаратів, а шість українських компаній на випробуваннях Gauntlet II ідуть у спільні підприємства з американськими заводами як умова майбутніх замовлень. Це різні величини. Потужність — скільки цехів теоретично можуть зібрати. Закупівля — скільки держава готова оплатити. Випуск — скільки реально зійшло з лінії. Постачання у війська — скільки доїхало.

    До 2022 року в країні було кілька виробників безпілотників і випуск у тисячі одиниць. З початку 2026 року до середини липня Міністерство оборони кодифікувало 413 безпілотних авіаційних комплексів — більше ніж два нові типи на день, майже всі українські. Це вже не гаражні майстерні. Це конвеєр пристосування: апарати з видом від першої особи, перехоплювачі, розвідники середнього класу, далекобійні ударні машини, крилаті вироби на кшталт FP-5, морські безекіпажні катери. Fire Point заявляла про масштаб FP-1 близько 100 одиниць на добу, морська лінійка Magura вийшла за рамки катера-камікадзе і на День Незалежності показала носій MV11.

    Змагальна перевага тут не в тому, що Україна «вміє літати». Вона в промисловому темпі. Виріб допрацьовують за бойовим відгуком, а не за п’ятирічним технічним завданням. Виробництво розподілене: цехи рознесені, складання дроблять, постачальника можна відключити за тиждень, якщо його дрон гірше працює під радіоелектронним придушенням.

    Електроніка, автопілоти, канали зв’язку, композитні корпуси, дешеві електродвигуни і гвинти стали масовим ремеслом. З’явилося вітчизняне виробництво частини критичних вузлів, але формула про частку українського складання в постачаннях армії каже про те, хто збирає готовий виріб, а не про те, що мікросхеми, оптика і блоки керування стали національними. Унікальність досвіду реальна, але її легко переоцінити. Magura підписала меморандум про ліцензійне складання в США. Це вже не лише український цех.

    Окремий і цінніший шар нової галузі — не корпус дрона, а двигун. Україна вміє не «двигуни взагалі», а конкретні класи: малі турбогвинтові AI-450 / AI-450S / AI-450T для безпілотників і легкої авіації, навчально-бойові та безпілотні двоконтурні турбореактивні машини лінійки AI-25 / AI-322, важчі машини радянської спадщини, які сьогодні живуть радше як ремонтна і модернізаційна компетенція. Ринок уже показав, де це працює. Bayraktar Akıncı літає з українським турбогвинтовим серцем. Серійний Kızılelma-B і пов’язані турецькі реактивні безпілотники спираються на AI-322F. Індонезія замовила 12 Kızılelma з поставками з 2028 року — і в цій конфігурації йдеться про той самий український двигун. Це не «український літак на світовому ринку». Це український вузол усередині чужого експортного літака.

    Турецькі виробники прямо ставлять завдання замінити український вузол власним двигуном. Поки він не в серії, Україна тримає рідкісний козир: робочий двоконтурний турбореактивний двигун для важкого ударного безпілотника. Щойно він з’явиться у партнера, козир стискається до ціни, обслуговування і готовності відвантажити швидше. Щоб перевага стала довгою, потрібні не промови про «школу Івченка», а три речі: стійке виробництво поза зоною постійного удару, міжнародна ремонтна мережа і сертифікація бодай частини лінійки під правила, які розуміє не лише військовий замовник.

    Україна у світовій авіаційній промисловості

    Airbus, Boeing, Embraer, Safran, GE Aerospace і Rolls-Royce сидять усередині піраміди постачальників. Кінцеве складання — видима вершина. Гроші розподілені нижче: двигун, стійка, гідросистема, композитна панель, блок бортового обладнання, програма обслуговування, запасна частина на двадцятому році життя машини. Airbus вказує, що близько 80% вартості його продукції закуповується у постачальників. Група працює приблизно з 19 тисячами постачальників, а обсяг зовнішніх закупівель у 2023 році становив близько €49 млрд. Навіть найбільший виробник літаків не виробляє сам усе, що продає.

    Власний пасажирський літак повного циклу — найдорожчий спосіб відповісти на це. Родина Embraer 170/190 на межі 1990-х — початку 2000-х вимагала сотень мільйонів доларів розробки, частину яких узяли на себе партнери з розподілом ризиків. Сьогодні планка вища. Це не «ще один Ан-148». Це капітал, зіставний із вартістю самої компанії-розробника. До цього додаються роки до стійкої серії, сертифікація типу в європейському й американському нагляді, стартовий замовник із твердим слотом, лізингова компанія, яка погодиться вважати машину активом, і мережа обслуговування в десятках країн.

    Двигун стоїть на іншому поверсі. Бар’єр входу все ще високий, але це інший клас висоти. Україна вже присутня у вузькому, зате реальному вікні: турбогвинтові машини на 400–650 к.с. і малі двоконтурні турбореактивні двигуни для безпілотників і легких бойових платформ. Додана вартість двигуна вища, ніж у планера: він продається не один раз, а через ремонт, гарячу секцію, модулі й години нальоту. Aviation Week оцінює десятирічний попит на комерційне технічне обслуговування і ремонт приблизно в $1,4 трлн. Річний ринок цього обслуговування в середині 2020-х оцінюють більш ніж у $130 млрд, а двигуни становлять його найбільший сегмент. Хто робить двигун, сидить у найжирнішій частині цієї ренти. Ризики теж зрозумілі: Туреччина, Корея та інші партнери будують свої машини саме для того, щоб не платити ренту чужому конструкторському бюро. Українська відповідь — не «закрити повний цикл літака», а втримати нішу, де власний двигун партнера ще дорожчий і пізніший.

    Компоненти — третій поверх, часто раціональніший і за перший, і за другий. Один складний вузол для Airbus чи Leonardo може дати стійкий експорт без потреби продавати весь літак. Мають сенс не «заводи взагалі», а конкретні компетенції, які війна вже змусила масштабувати: механообробка корпусів і кронштейнів, композитні панелі й обтічники, джгути, приводи, блоки керування, антенні системи, елементи шасі, теплообмінники. Помилка в одному вузлі другого-третього рівня коштує партію і перевірку постачальника. Помилка у власному лайнері коштує програму. Кількість замовників для вузла більша, ніж для цілого літака. Націнка нижча, ніж у марки-складальника, але капіталомісткість і сертифікаційний поріг теж нижчі, якщо входити як допущений постачальник, а не як держатель сертифіката типу.

    Технічне обслуговування, ремонт і ринок супроводу часто привабливіші за нове виробництво саме тому, що ринок уже існує. Літаки, які літають сьогодні, треба обслуговувати незалежно від того, хто завтра випустить новий тип. Для України природні ніші — не вузькофюзеляжний Boeing, а те, де ще жива інженерна пам’ять і парк: транспортні машини родини Ан, вертолітні редуктори і турбогвинтові двигуни, мотори, які вже стоять на чужих безпілотниках, потенційно — східноєвропейський і близькосхідний парк, якому потрібні дешеві слоти, а не преміальна марка Lufthansa Technik. Перевага тут не романтична. Вона у вартості праці, в умінні працювати з «незручною» технікою і в тому, що ринок супроводу не вимагає доводити світові новий тип. Він вимагає довести якість ремонту і наявність запасної частини через десять років.

    Ринок, який не встиг відновитися після ковіду

    Українська авіація перед повномасштабною війною була набагато більшою, ніж «Антонов» і кілька авіазаводів. Це був повноцінний комерційний ринок: авіакомпанії брали літаки в лізинг, відкривали десятки маршрутів, конкурували за пасажирів, укладали контракти з туроператорами і намагалися будувати власні хаби.

    У 2019 році аеропорти України обслужили 24,3 млн пасажирів — майже в півтора раза більше, ніж у 2017-му. Міжнародні перевезення давали основну частину цього потоку. Головним гравцем залишалися Міжнародні авіалінії України. У 2019 році МАУ перевезла близько 8 млн пасажирів і завершила рік із чистим прибутком 1,649 млрд грн. На папері це виглядало як національний перевізник, який нарешті навчився заробляти на українському ринку. Але за цією цифрою була важлива застереження: двома попередніми роками МАУ отримала сукупний збиток близько 3 млрд грн. Компанія залежала від транзитного пасажиропотоку через Київ і дорогої міжнародної мережі, а конкуренція з європейськими лоукостерами постійно тиснула на маржу.

    Навколо МАУ формувався вже інший ринок. Windrose будувала модель чартерних, корпоративних і внутрішніх перевезень. У компанії був парк Airbus, а в 2019 році вона навіть отримала контракт на виконання спеціальних рейсів для держави вартістю 35,1 млн грн.

    Dniproavia і Donbassaero лишилися радше частиною колишньої структури ринку, ніж його майбутнього. Bravo Airways працювала на чартерному напрямі. YanAir намагалася розвивати регулярні та туристичні маршрути. На ринок вийшов SkyUp — лоукостер, який за другий рік роботи виконав майже 11 тис. рейсів і перевіз понад 1,7 млн пасажирів. Це був важливий зсув. Українська авіація поступово переходила від кількох великих компаній до більш конкурентного ринку, де пасажира ділили між МАУ, SkyUp, Windrose і іноземними перевізниками. В українському небі 2019 року літали не лише вітчизняні компанії: Wizz Air, Ryanair, LOT, Turkish Airlines та інші перевізники забирали дедалі більшу частку міжнародного попиту.

    У 2020 році українські авіакомпанії виконали вже на 54,7% менше рейсів, ніж роком раніше, а загальний обсяг польотів в українському повітряному просторі впав на 57,6%. COVID ударив по ринку саме в момент його зростання. У 2020 році аеропорти України обслужили лише 8,7 млн пасажирів. У 2021 році потік відновився до 16,2 млн, тобто майже повернувся до докризової траєкторії, але не досяг її.

    МАУ виявилася одним із головних прикладів того, наскільки болісним виявився цей розрив. У 2020 році компанія виконала близько 17 тис. рейсів — на 72% менше, ніж роком раніше, і перевезла 1,787 млн пасажирів. Вантажні перевезення теж скоротилися в кілька разів. Компанія звільнила близько тисячі співробітників і була змушена скорочувати маршрутну мережу.

    У першому півріччі 2021 року МАУ перевезла понад 1 млн пасажирів, хоча структура перевезень уже змінилася: регулярний потік лишався значно нижчим за докризовий, а частка чартерів зростала. За перші шість місяців компанія повернула пасажирам понад $23 млн, а з квітня 2020-го по червень 2021-го — понад $44 млн.

    SkyUp відновлювався швидше. У травні 2021 року компанія виконала рекордні для себе 1 419 рейсів і перевезла майже 210 тис. пасажирів за один місяць. До жовтня вона вже перевезла понад 2 млн пасажирів за рік і розраховувала закінчити 2021-й приблизно з 3 млн. Windrose тим часом зробила ставку на внутрішню мережу: у 2021 році компанія запустила додаткові рейси з Києва до Ужгорода, Чернівців і Кривого Рогу.

    Але відновитися до довоєнної моделі ринок уже не встиг. У лютому 2022 року українське небо закрилося для цивільних рейсів. МАУ фактично припинила операційну діяльність, а потім увійшла в процедуру банкрутства: у 2023 році компанія отримала статус банкрута на тлі зобов’язань перед кредиторами більш ніж на 20 млрд грн. Bees Airline, яка лише почала розгортатися після пандемії, також не змогла пережити війну і надалі припинила існування. Інші перевізники втратили українську базу або були змушені переносити літаки й роботу за кордон.

    Але тут з’являється важливий контрприклад — SkyUp. Замість того щоб просто чекати відкриття українського неба, компанія винесла операційну модель у Європу і перейшла на ACMI: літак, екіпаж, обслуговування і страховка надаються іншим перевізникам. У 2023 році SkyUp перевіз понад 1,5 млн пасажирів і увійшов до двадцятки найбільших постачальників ACMI в Європі. Windrose і Skyline Express також почали шукати роботу за межами України.

    Умови повернення українського авіапрому на світовий ринок

    Інші країни показують інший шлях. Туреччина не стала чекати моменту, коли зможе самостійно створити всю авіаційну промисловість від двигуна до пасажирського лайнера. Вона десятиліттями нарощувала виробництво через ліцензії, спільні проєкти, іноземних партнерів, власні авіакомпанії і поступово збільшувала частку локальних компонентів. Сьогодні Turkish Airlines і Pegasus формують величезний ринок для літаків і послуг, а турецькі компанії водночас виробляють безпілотники, вертольоти, двигуни і авіаційні компоненти. У 2023 році Turkish Airlines перевезла 83,4 млн пасажирів, Pegasus перевіз 31,9 млн. Разом це понад 115 млн — приблизно на 10% більше їхнього сукупного результату 2019 року.

    Для України особливо важливий інший приклад — Польща. Польща не намагається стати ще одним Airbus. Вона поступово перетворюється на частину європейської авіаційної промисловості. Embraer розглядає країну як майданчик для центру компетенцій, виробництва компонентів, обслуговування шасі, конверсії пасажирських літаків у вантажні і навіть можливої фінальної збірки KC-390.

    Потенційний комплекс проєктів Embraer оцінює більш ніж у $2 млрд інвестицій за десять років і понад 4 400 робочих місць. У грудні 2025 року Embraer і польські підприємства додатково домовилися вивчати виробництво компонентів, MRO, технологічний трансфер, сертифікацію, контроль якості і спільну розробку авіаційної продукції. Тобто Польща отримує місце в глобальному ланцюгу не тому, що сама виробляє повністю власний пасажирський літак. Вона стає необхідною частиною чужих програм.

    Якби Україна після війни захотіла робити «все сама» — завод повного циклу, свій пасажирський або транспортний літак, усі деталі, двигун, авіоніку, шасі, сертифікацію і сервіс лише на своїй території — вона повторила б саме ту пастку, з якої галузь так і не вийшла до 2022 року. Повний літак — це не одна збірка в ангарі. Це тисячі постачальників, десятиліття випробувань, страховий і лізинговий ринок, який має визнати машину активом, і гроші масштабу самої компанії-розробника. Навіть якби корпуси вдалося відбудувати, один великий конвеєр у зоні постійного удару знову зробив би всю програму вразливою: достатньо однієї ракети, одного розриву кооперації чи однієї відмови західного сертифікатора — і зупиняється не деталь, а весь літак.

    Не повернення до 1990-х і не спроба воскресити радянську промислову систему в нових корпусах. Україна може повернутися у світову авіацію не як ще один самостійний виробник усього літака, а як країна, без якої окремі елементи міжнародного авіаційного ланцюга стають дорожчими, повільнішими або складнішими. І тоді головний результат відновлення вимірюватиметься не кількістю літаків із написом «Антонов», що зійшли з українського конвеєра. Він вимірюватиметься тим, скільки іноземних літаків, двигунів, авіакомпаній і авіаційних програм залежатимуть від українських інженерів, деталей, двигунів і сервісів. Це набагато менш ефектна мета. Але саме вона виглядає економічно досяжною.

     

  • Як банкіри з російським бекграундом долучились до державної програми “єОселя” через банк “Глобус”

    Як банкіри з російським бекграундом долучились до державної програми “єОселя” через банк “Глобус”

    Банкір Сергій Геннадійович Мамедов, який сьогодні офіційно є головою правління та фактичним контролером “Глобус Банку”, до цього моменту зберігає зв’язки з оточенням біглого екс-президента Віктора Віктора Януковича.

    Водночас, Глобус Банк, являється одним із банків-партнерів державної програми доступного іпотечного кредитування єОселя, через яку кредитується значна частина українських військовослужбовців та їх сімей.

    Як пов’язані з РФ структури отримали доступ до особистих даних українських військовослужбовців та їх сімей у нашом у журналістському розслідуванні.

    Як банкір “сім’ї” Сергій Мамедов допоміг вкрасти мільярди оточенню Януковича

    У фінансових колах банкіра Сергія Мамедова називають “особистим касиром Арбузова та Курченко”. Така репутація за Мамедовим закріпилась через багаторічне обслуговування інтересів близького оточення нині біглого екс-президента Віктора Януковича.

    Кандидатуру Мамедова навіть розглядали на посаду голови НБУ за часів Януковича, в тому числі завдяки його зв’язкам з Сергієм Арбузовим.

    Тому з приходом до влади Януковича, кар’єра Мамедова стрімко пішла вгору. “Сім’я” також доручила йому “неформальний нагляд” за банками у ролі виконавчого директора і члена ради Незалежної асоціації банків України.

    Далі Сергія Мамедова обирають головою правління державного “Укргазбанку”. У лютому 2014-го, коли “сім’я” тікала з України, перед Мамедовим поставили задачу – вивести 1 мільярд гривень з очолюваного ним державного банку для оточення Януковича.

    Власне кажучи, Сергій Мамедов із завданням справився: 14 лютого державний “Укргазбанк”, під керівництвом Мамедова, надає “Брокбізнесбанку” Сергія Курченка кредит – 673 млн гривень, які, звісно, так ніхто і не повернув.

    Ще 55 млн гривень від “Укргазбанку” отримали підставні фірми Курченка: “Кванта-коста” – 30 млн грн., ТОВ “Неосинтез” – 20 млн грн., ТОВ “Кримбутангаз” – 5 млн грн. Усі вказані кредити надані під поруку ПАТ “Реал-Банк” Сергія Курченка.

    Варто відзначити, що хоча Генпрокуратура розпочала займатись цією справою, Сергію Мамедову вдалось уникнути кримінальної відповідальності.

    Проросійське оточення Сергія Мамедова, яке залишилось в Україні

    Кар’єра Сергія Мамедова розпочиналась поруч із іншим відомим банкіром та сторонником руського міра Василем Горбалем. З грудня 2006 року по жовтень 2010 року Мамедов обіймав посаду заступника голови правління “Укргазбанку”, яким тоді фактично володів і керував Горбаль.

    ФОТО: Наставник Сергія Мамедова банкір та екс-нардеп Василь Горбаль з Віктором Януковичем

    Нагадаємо, наразі екс-регіонал Василь Горбаль являється членом Наглядової ради Нацбанку та продовжує складати протекцію Сергію Мамедову. Мова йде як за “політичне прикриття” так і за вирішення з регулятором ряду питань в інтересах Мамедова.

    Також Василь Горбаль попри п’ятий рік війни продовжує підтримку та лобізм інтересів Української православної церкви Московського патріархату в Україні.  Також Горбаль має тісні багатолітні зв’язки з українським олігархом Вадимом Новинським, якого вважають одним з головних спонсорів УПЦ Московського патріархату.

    Зв’язок самого Василя Горбаля з УПЦ МП, зокрема з митрополитом Онуфрієм, та одіозними людьми з кремлівського оточення налічує щонайменше близько 20-ти років. І всі ці 20 років Горбаль у своїх інтерв’ю просував концепцію “російського світу”.

    З 2007 року Горбаль і Омельяненко разом були членами правління організації “День Хрещення Русі”, яка організувала святкування релігійних свят у столиці під патронатом РПЦ, а також спільно привезли до Києва лояльного тоді Кремлю Андрія Кураєва.

    У липні 2011 році Горбаль привіз у Київ Путінського лідера рок-гурту “Брати Карамазови” Олега Карамазова для святкування “Дня Хрещення Русі”, яке відбулось одночасно у Києві, Мінську та Москв. Пізніше за це та інші “досягнення” Олег Карамазов отримав орден від Володимира Путіна.

    Як бачимо Сергій Мамедов зберіг усі свої з’язки часів Януковича, якими до цього часу активно користується.

    Як Сергій Мамедов уникає кримінальної відповідальності завдяки старим зв’язкам часів Януковича  

    Ці самі “зв’язки часів Януковича” часто допомагали Сергію Мамедову уникати кримінальної відповідальності навіть там, де це здавалось практично неможливо.

    До прикладу, Глобус Банк Сергій Мамедов фактично “віджав” у свого кума – Дениса Мальцева.

    Нагадаємо, австрійський судовий експерт встановив, що Дениса Мальцева було виведено зі складу засновників банку “Глобус” за підробленими документами.

    Документи були фальсифіковані групою осіб на чолі із Сергієм Мамедовим – головним акціонером банку на сьогодні.

    Що цікаво, “віджавши” банк у Мальцева, Сергій Мамедов почав його просто грабувати. Так у 2017 році за фактом крадіжки Мамедовим 850 тис. доларів з приватного депозитного рахунку клієнта Глобус банку була відкрита кримінальна справа.

    У лютому 2022 року Державне бюро розслідувань проводило розслідування щодо можливого відмивання 135 млн грн за участю “Глобус Банку” та ТОВ “Нове обладнання” (ЄДРПОУ 38929719). Кримінальне провадження №62019000000000982 відкрито за статтями 191 та ч. 2 ст. 209 КК — привласнення майна в особливо великих розмірах та легалізація коштів.

    За версією слідства, посадові особи “Нового обладнання” у змові з чиновниками державних підприємств здійснювали циклічні псевдогосподарські операції між депозитарними рахунками, після чого гроші перераховували на підставні компанії. Печерський райсуд Києва розглядав клопотання ДБР про продовження строків розслідування.

    Як Сергій Мамедов незважаючи на проросійський бекграунд долучився до державної програми єОселя

    Незважаючи на відкриті кримінальні справи та явно токсичне оточення, “Глобус Банк” Мамедова сьогодні являється одним із ключових уповноважених банків державної програми єОселя. Програму реалізує ПрАТ “Укрфінжитло”, яке з листопада 2022 року очолює Євген Мецгер.

    Так Сергій Мамедов і скандальний банкір Євген Мецгер опинилися в одній фінансовій структурі: один контролює комерційний банк, який видає пільгові іпотеки, другий керує державною компанією, яка забезпечує ці гроші.

    Варто відзначити, що Євген Мецгер, який раніше потрапив у скандал з журналістами Громадського любить замовляти інтерв’ю, в яких підкреслює свою близькість до Володимира Зеленського.

    ФОТО: Скріншот видання NV Бізнес

    При цьому варто відзначити, що користувачі державної програми єОселя неодноразово фіксували, що пільгові кредити отримують не тільки ті, кому вони призначалися. Власне кажучи, цей факт визнає і сам Євген Мецгер у численних інтерв’ю, але незважаючи на публічні заяви продовжує працювати з Сергієм Мамедовим.

    Для розуміння “феномену” як нечистий на руку банкір з російським бекграундом Сергій Мамедов продовжує працювати з єОселя та отримувати доступ до особистих даних українських військовослужбовців, варто згадати, що дружина Євгена Мецгера на п’ятий рік повномасштабного вторгнення продовжує здавати нерухомість в Туреччині росіянам.

  • Глава НБУ Андрій Пишний дав зелене світло банку Український капітал та групі Блек Аудит

    Глава НБУ Андрій Пишний дав зелене світло банку Український капітал та групі Блек Аудит

    За інформацією фінансових кіл, глава Нацбанку Андрій Пишний разом із заступником Дмитром Олійником вчергове допомогли банку Український капітал, через який проходять операції по відмиванню коштів так званої групи “Блек Аудит”.

    Так, за повідомленням наших джерел, Дмитро Олійник, який курує блок пруденційного нагляду НБУ, на фоні резонансу в ЗМІ застосовує захід впливу до Українського капіталу, простими словами виписує штраф у розмірі 42,5 млн грн, при цьому знімає інший захід впливу у вигляді “проблемного статусу”, який був накладений на 180 днів, через порушення нормативів.

    За інформацією джерел, за проявлену “лояльність” до Українського Капіталу Андрій Пишний та його заступник Дмитро Олійник отримали 1,0 м $.

    Але ситуація з банком Український Капітал цікава не так розміром “відкатів” які отримує  Нацбанк з кожної сумнівної операції (нагадаємо, раніше ми повідомляли, що розмір відкатів за кожну таку операцію складає 0,3% від суми, що виводиться), а тим фактом, що після розслідування НАБУ навколо Sense Bank, ряду фігурантів плівок НАБУ потрібно мати інфраструктуру для виведення коштів отриманих корупційним шляхом за кордон.

    Хто стоїть за тіньовим офісом “Блек Аудит”, який надає послуги податкової мінімізації, “обналу” та виведення капіталу за кордон

    “Блек Аудит” – це неформальна назва тіньового фінансового офісу, який надає повний спектр незаконних послуг для бізнесу в тіні: від “обналу” до виведення коштів за кордон.

    За інформацією з фінансових кіл, в Блек Аудит загалом “трудяться” близько 80 осіб, а левова частка операцій проходить через банк “Український капітал”.

    Адреса офісу Black Audit добре відома як рядовим українським корупціонерам та бізнесменам, так і главі НБУ Андрію Пишному та знаходиться на печерських пагорбах по вулиці Мала Шияновська.

    ЗМІ пов’язують роботу “Блек Аудиту” з колишніми працівниками податкової та митниці Василем Сандулом та Євгеном Кулібабою.

    Василь Сандул до 2019 року працював у Слідчому управлінні фінансових розслідувань ГУ ДФС у Львівській області, а до того – у львівській податковій. Його номер у спеціальних сервісах підписували як “Василь Рябошапка Син”, “Вася схеми від Соловйова”, “Вася Рябошапки новий податкова Сандул”.

    Зараз на нього оформлено низку компаній, зокрема “СК Партнери”, у якій його повноправний партнер – Євген Кулібаба, колишній опер відділу викриття кримінальних правопорушень у митній сфері ГУ ДФС у Львівській області.

    Структура пропонує повний спектр послуг для тіньової економіки від “скруток” ПДВ, створення фіктивного податкового кредиту, обготівкування, виведення валюти через зовнішньоекономічні контракти до офшорних схем та розрахунків в криптовалюті. Для реалізації цих операцій використовується мережа юридичних осіб, переважно зареєстрованих у Харківській області, через які вибудовуються ланцюжки поставок і оформляються документи для фіктивних угод.

    Одним із найприбутковіших напрямів називають імпорт автомобілів через Львівську та Волинську митниці. Після призначення керівником митниці Ореста Мандзія, якого Сандул називає своїм близьким другом, багатьох імпортерів, за словами учасників ринку, фактично змусили проводити оформлення через пов’язані з Black Audit компанії.

    Автомобілі ввозяться на підконтрольних юросіб, оформляються митні декларації та валютні платежі за кордон, хоча фактично більшість машин уже продана фізособам. Схема працює виключно для виведення валюти під прикриттям легальної зовнішньоекономічної діяльності.

    Коштовності валізами, а кошти через банк Український Капітал: історія відносин Ірини Мудрої та Андрія Пишного

    Під час спецоперації антикорупційних органів під кодовою назвою “Форест Гамп”, детективи НАБУ зафіксували цікаву фразу близької соратниці Андрія Пишного та уже екс-заступниці глави ОП Ірини Мудрої про те, що вона збиралась “вивозити свої коштовності валізами”, щоб сховати від правоохоронців. 

    Варто відзначити, що Ірині Мудрій таки було що “ховати” від детективів НАБУ, так як  тільки “за десяток виходів у світ, Мудра показала люксових речей на 70 тис дол”. І це під час війни, коли Україна  активно залучає  міжнародне фінансування, якого за словами Володимира Зеленського “не вистачає”.

    Водночас, якщо коштовності Ірина Мудра вирішила вивозити валізами, то інші кошти отримані ймовірно корупційним шляхом, будуть виводитись з країни скоріш за все через главу Нацбанку Андрія Пишного та банк Український Капітал.

    Нагадаємо, Ірина Мудра довго була “правою рукою” Андрія Пишного, яку він у свій час вигідно прилаштував у команду Андрія Єрмака.

    Варто відмітити, що Андрій Пишний також тісно пов’язаний з потрапившим у скандал  Sense Bank.

    Зокрема, за словами нардепа Данила Гетманцева, шість топ-посадовців Sense Bank особисто повʼязані з Пишним. “Широко закриті очі Пишного на виявлені в ході перевірки Нацбанком Сенс Банку мільярдні порушення фінмону, поряд із наджорсткою реакцією НБУ на значно дрібніші порушення з картками простих людей. Розумію, що Андрій – майстер відкидати хвости, аби врятуватися. Але не цього разу. Вимагаю відставку”, – додав Гетманцев.

    Варто відмітити, що Андрій Пишний також тісно пов’язаний з потрапившим у скандал  Sense Bank.

    Зокрема, за словами нардепа Данила Гетманцева, шість топ-посадовців Sense Bank особисто повʼязані з Пишним. “Широко закриті очі Пишного на виявлені в ході перевірки Нацбанком Сенс Банку мільярдні порушення фінмону, поряд із наджорсткою реакцією НБУ на значно дрібніші порушення з картками простих людей. Розумію, що Андрій – майстер відкидати хвости, аби врятуватися. Але не цього разу. Вимагаю відставку”, – додав Гетманцев.

  • Як одеський бізнесмен з проросійськими поглядами Костянтин Ткач вибудував платіжну імперію ГЕРЦ

    Як одеський бізнесмен з проросійськими поглядами Костянтин Ткач вибудував платіжну імперію ГЕРЦ

    Одеський бізнесмен з проросійськими поглядами Костянтин Ткач, який більше любить говорити про себе як про “доктора економічних наук та викладача”, вибудував багатомільярдний тіньовий бізнес на платіжних системах зав’язаний на корупції та відкатах.

    Інформація про масштабні корупційні оборудки та багатомільйонні заробітки “скромного професора” Костянтина Ткача на українському бюджеті почали з’являтись у ЗМІ після його конфлікту з тіньовим мером Одеси Володимиром Галантерником.

    Ймовірно, щоб “відсунути” Костянтина Ткача від корупційних потоків в одеському регіоні, піарники Галантерника витягли та опублікували скріни з соціальних мереж Ткача, де він виправдовує російські удари по Одесі.

    Як професор Костянтин Ткач просив Путіна звільнити Одесу від “рогулів”

    Власне кажучи, проросійська позиція для одеських еліт досить розповсюджене явище, хоча більшість старається не озвучувати її публічно.

    Але одеський мільярдер Костянтин Ткач вирішив, що йому буквально “все дозволено” тож почав поширювати відповідні дописи у забороненій в Україні російській соцмережі “Однокласники”.

    Зокрема, Костянтин Ткач, коментуючи удари по Одесі, написав, що Володимир Путін нібито “звільняє” місто від “рогулів”.

    Також, реагуючи на масовані російські атаки по портах і цивільній інфраструктурі Одеси, він заявив, що “рогулям” “усе по заслугах”.

    Крім того, Ткач підтримував коментарі російських прихильників війни, відповідаючи, що “давно пора було” завдавати таких ударів, а також стверджував, що “Україна сама винна”.

    Як бачимо, позиція Костянтина Ткача досить однозначна – він не просто виправдовує російські удари по Україні, але й закликає їх наносити надалі. Більш того, окремі його публічні коментарі (на скрінах вище), можна розцінити як заклики на повалення конституційного ладу.

    Водночас, сам Костянтин Ткач  публічно підтвердив оригінальність своїх коментарів, своєю заявою про те що, справді вів сторінку в “Однокласниках”, однак, за його словами, лише висловлював там власну думку й не мав жодних поганих намірів.

    “Я нікому не бажав нічого поганого. Тоді мені здавалося, що я просто висловлюю свою думку”, –  сказав Ткач.

    Також Ткач заявив, що йому соромно за свої слова, тому сторінку вже видалив. Крім того, поскаржився, що після цього почав отримувати погрози.

    Варто відзначити, що  будь-якого іншого громадянина україни в аналогічній ситуації уже б притягнули до кримінальної відповідальності, але Костянтин Ткач обмежився лише вибаченнями та заявою про те, що “просто висловлював свою думку”.

    Компанія “ГЕРЦ” – як Костянтин Ткач створив приватний фільтр між українцями та комунальними монополіями

    Реальний бізнес Костянтина Ткача – це інкасація комунальних платежів через групу компаній які знаходяться в Одесі за однією адресою: вул. Єврейська, 2А. До 95% усього, що одесити платять за ЖКГ, проходить через його компанію “ГЕРЦ”, який утримує комісію 2-2,4 %, що становить близько 20-30 млн грн щомісяця приватної ренти з обов’язкових платежів людей.

    Такий прибуток фактично з повітря Костянтин Ткач отримує завдяки багаторічним зв’язкам з Геннадієм Трухановим і, звісно “ділиться”.

    Водночас, зареєстрованої НБУ платіжної системи “ГЕРЦ” не існує. Тобто кошти акумулюються трьома юрособами з однією адресою на Єврейській 2А, які працюють як єдиний фінансовий організм.

    ПІІ ТОВ “Аверс” — материнська структура, директор Беседовський Геннадій Олексійович.

    ТОВ “ГЕРЦ” — ІТ-серце та розробник системи “Міський єдиний розрахунковий центр”, директор Козубський Віталій Миколайович.

    ТОВ “ФК “ГЕРЦ” — платіжна ліцензія, директор Сушкіна Ганна Володимирівна.

    За корупційною схемою комунальні підприємства укладають з ФК “ГЕРЦ” договір, за яким усі платежі мешканців за газ, тепло, воду, електрику проходять через рахунки “ГЕРЦ”.

    Далі  “ГЕРЦ” акумулює гроші на своїх рахунках до перерахування постачальникам послуг, та утримує комісію 2–2,4 % — вищу, ніж у більшості банківських еквайрингових каналів.

    Також “ГЕРЦ” розщеплює платежі та перераховує їх на рахунки постачальників — з затримкою, яка створює додатковий обіг коштів всередині групи.  За інформацією ЗМІ, лише в Одесі це приносило 20-30 млн грн на місяць.

    У 2022 році “ГЕРЦ” Костянтина Ткача отримав ексклюзивне право бути єдиною платіжною системою в особистому кабінеті “Нафтогазу України” — з найвищою серед доступних варіантів комісією 2 %, що може свідчити про корупційну складову.

    За оцінкою джерела видання Главком, це давало компанії Ткача до 6 млн грн щомісяця з платежів за газ. Публічний скандал змусив «Нафтогаз» 8 листопада 2022 року прибрати «прокладку» з кабінету — його замінили Приватбанк та Ощадбанк з комісією 1%.

    Як «ГЕРЦ» Костянтина Ткача зайшов на “державні потоки”

    Водночас, крім заробітків на обслуговуванні Нафтогазу, платіжна система Костянтина Ткача ГЕРЦ змогла інтегруватись до цілої низки інших державних компаній, за аналогічними, ймовірно корупційними, схемами.

    До прикладу, дохід від КП “Київтеплоенерго” – 456,8 млн гривень, ПрАТ “АК “Київводоканал” – 150 млн гривень, КП “Київпастранс” – 1 млн гривень, ДП “Інфотех” — розміщення платіжної системи на services mvs gov («Єдине вікно для громадян») 12 тис. грн/міс. оренди + комісія не менше 5 грн та не більше 3 % з транзакції.

    Сукупно з 2020 року група Ткача заробила біля 2,05 млрд грн, з яких 781 млн грн — прямі держзакупівлі. Також він годується зі сплати штрафів патрульної поліції та послуг міграційної служби.

    30 червня  МВС запустило власний “Платіжний Хаб” — свою централізовану платіжну інфраструктуру, що ставить під сумнів довгостроковість монополії “ГЕРЦ” на МВС-платежах.

    Як бачимо, Костянтин Ткач збудував не платіжну систему в технологічному сенсі, а фактично приватний фільтр між громадянами та комунальними монополіями. Так, обов’язкові платежі за газ, воду, тепло, електрику проходять через його рахунки, залишаючи там 2–2,4 % – і ніхто цю комісію не голосував на тарифі.

    Відкриті кримінальні справи, які не заважають бізнесу Ткача

    Нагадаємо, нещодавно Бюро економічної безпеки спільно з Офісом генерального прокурора провело обшуки в одеському офісі групи компаній “ГЕРЦ”, пов’язаної з бізнесменами Костянтином Ткачем та його партнером Беседовським. Слідчі дії відбуваються в межах кримінального провадження про ухилення від сплати податків.

    15 липня БЕБ разом з Офісом генпрокурора провели обшуки в будинку на вул. Єврейська, 2А в Одесі — головному офісі групи компаній Костянтина Ткача та його партнера Беседовського, до якої входять ПІІ ТОВ “АВЕРС”, ТОВ “ГЕРЦ” та ТОВ “ФК “ГЕРЦ”.

    Підставою стало кримінальне провадження за ч. 2 ст. 212 КК України (умисне ухилення від сплати податків у великих розмірах), у якому фігурує ТОВ “Югтранс-Термінал”, засновником якого є ПІІ ТОВ “Аверс”.

    Варто відзначити, що це вже не перше кримінальне провадження щодо групи “ГЕРЦ” — щонайменше четверте. Нижче — перелік усіх виявлених у відкритих джерелах справ проти структур Ткача.

    КП № 32021100000000389 (серпень 2021 р) — закрита
    ДФС Києва — ст. 212 ККУ (фіктивні контрагенти)

    КП №72022000110000023 (2022 р) — триває
    БЕБ — ст. 212 ККУ (обсяг “фіктивних” операцій 2020–2021 з ПП “Екостройград”, ТОВ “Свєтстрой”, ПП “Тейкіт”)

    КП №420261600000000020 (2026 р)
    Прокуратура — ст. 191 ККУ (харчування у школах та медзакладах Одеси; пов’язана з Ткачем ТОВ “Фабрика смаку”)

    Також група “ГЕРЦ” системно фігурує в податкових провадженнях з 2021 року, де повторюються одні й ті самі елементи: “фіктивні” контрагенти (ПП “Тейкіт”, ТОВ “Свєтстрой”, ПП “Екостройград”), завищення податкового кредиту з ПДВ (від 27,5 млн грн у справі 2022 року до 38,8 млн грн у справі 2026 року).

    Як Костянтин Ткач нагодував одеських школярів  на 4 мільярди

    Костянтин Ткач в Одесі також асоціюється зі сферою дитячого харчування де без перебільшення крутяться мільярди.

    Так, багаторічний монополіст на ринку шкільного харчування ТОВ “Фабрика смаку” зі статутним капіталом у 1000 гривень, яка контролюється Ткачем через його багаторічного партнера Дмитра Нікітіна, здобула ряд перемог на державних тендерах, переважно від держорганів Одеської області, на 4 млрд 175 млн грн. Причому з цієї суми 1 млрд 69 млн грн вона отримала за неповні 7 місяців 2026 року, тоді як за весь 2025-й 1 млрд 41 млн грн.

    Як стверджують журналісти, готові страви, якими “Фабрика смаку” годує школярів, виявляються настільки низькою якістю, що їх часто просто не їдять. Проте вже через кілька місяців після свого створення у 2015 році компанія почала успішно вигравати тендери на постачання продуктів та організацію харчування для бюджетних установ та заробила на цьому мільярди.

    Звичайно, можна було б списати це на дитячі примхи, але з січня 2026 року Одеська обласна прокуратура розслідує кримінальне провадження № 420261600000000020 про можливе розкрадання коштів на харчування за рахунок бюджету у школах та закладах охорони здоров’я області.

    За версією слідства, ТОВ “Фабрика смаку” разом із ще низкою взаємопов’язаних компаній перемагають на тендерах, після чого починають виробляти закупівлі продуктів харчування один в одного за завищеними на 40-80% цінами. Так, під підозру про завищення цін на продукти, що постачаються місцевому бюджету, потрапили тендеру на суму в 1,2 млрд грн, виграні “Фабрикою смаку”, ще на 680 млн грн перевіряють тендери з ТОВ “Проект інвест 21” (сфера діяльності – оптова торгівля продуктами харчування, статутний фонд – 7 млн грн).

    Цікаво, що остання фігурувала у скандалі про закупівлю для одеських школярів новорічних солодощів у 2020 році на 7 млн грн за рахунок міськбюджету. Замість шоколаду діти отримали жменю льодяників, зате з листівкою від мера Геннадія Труханова.

     

  • Європа змінює правила для українців, менше пільг, більше вимог до роботи та інтеграції

    Європа змінює правила для українців, менше пільг, більше вимог до роботи та інтеграції

    Солідарність, з якою Європа зустріла українців у 2022 році, поступово перетворилася на тонку дипломатичну гру. Тепер кожне рішення про продовження тимчасового захисту супроводжується застереженнями, винятками та паралельними планами на випадок, якщо допомогу все-таки доведеться згортати.

    15 липня 2026 року Рада ЄС погодила чергове продовження тимчасового захисту для українців — цього разу одразу до 4 березня 2028 року. За офіційними даними, на кінець травня 2026-го під цим статусом в Євросоюзі залишалося 4,38 мільйона осіб — практично стільки ж, скільки було рік, два, три тому. Формально це виглядає як продовження тієї самої солідарності, про яку європейські лідери говорили у 2022-му.

    Але до того ж пакету рішень вперше потрапило застереження, якого раніше не було: статус тимчасового захисту відтепер не поширюється на новоприбулих чоловіків призовного віку, які не мають офіційного дозволу українських властей залишити країну. Раніше питання військового обов’язку було виключно внутрішньою справою Києва. Тепер воно стало умовою отримання захисту в Євросоюзі. Рада — з ініціативи кількох країн-членів — фактично взяла на себе функцію перевірки того, чи законно людина виїхала з України. Мало кому відомо, що це обмеження було введене за прямою просьбою українських властей: європейський комісар з питань міграції Магнус Бруннер публічно заявив, що «саме цього просила Україна», бажаючи узгодити захист біженців із власними мобілізаційними потребами. Обмеження не стосується тих, хто вже мав статус до набуття рішенням чинності.

    Одночасно ще у вересні 2025 року Рада ЄС погодила «поетапний і скоординований підхід» до поступового згортання режиму тимчасового захисту — на випадок, якщо умови в Україні дозволять це зробити.  Інакше кажучи: захист продовжують на два роки вперед і водночас готують план його припинення. Обидва процеси йдуть паралельно, і саме це поєднання — не відмова від допомоги і не її безумовне продовження, а одночасне утримання обох можливостей — найточніше описує стан, у якому Європа перебуває сьогодні.

    Тим не менш рішення про продовження не було одностайним за духом, навіть якщо формально його прийняли всі. Країни, які прийняли найбільшу кількість українців (зокрема Польща), протягом останніх років були серед тих, хто найактивніше наполягав на необхідності готувати спільну європейську стратегію поступового виходу з режиму тимчасового захисту і обговорення питань повернення. Саме вони найбільше підштовхували Брюссель до паралельної підготовки планів згортання, навіть коли офіційно продовження підтримувалося.

    Німеччина змінює правила під тиском правого електорату

    Якщо те, що відбувається на рівні Брюсселя, можна назвати управлінням очікуваннями, то в Берліні розгортається більш приземлена історія — про гроші та дати. З 1 липня 2026 року в Німеччині набрала чинності реформа соціальної системи: допомогу Bürgergeld замінено на Grundsicherung, з жорсткішою перевіркою заощаджень (пільговий період, протягом якого не враховувалися накопичення, скоротився, і тепер отримувач зобов’язаний використовувати кошти понад певний поріг уже з першого року) та суворішим контролем візитів до центрів зайнятості — пропуск трьох зустрічей без поважної причини може призвести до повної зупинки виплат.

    Але українців ця реформа стосується не всіх однаково. Уряд провів межу 1 квітня 2025 року. Той, хто отримав статус тимчасового захисту в Німеччині до цієї дати (а таких — більшість з приблизно 1,2 мільйона українців, які на той момент перебували в країні), зберігає право на стандартні соціальні виплати нарівні з німецькими безробітними. Той, хто приїхав пізніше, потрапляє під закон про допомоги для шукачів притулку: замість 563 євро на місяць — 441, і статус, який раніше поширювався лише на людей, чиє право на перебування в країні ще тільки розглядається.

    Формально дві людини, які залишили одне й те саме українське місто з однієї й тієї самої причини, з різницею в кілька тижнів прибуття до Німеччини, тепер живуть за різними законами. Уряд пояснює це не ідеологією, а статистикою: за даними відомств, частка працюючих українців працездатного віку зросла приблизно до 51% завдяки програмі Job-Turbo, запущеній на початку 2024 року, — і це уряд розцінює як ознаку того, що систему соціальної підтримки час приводити у відповідність до загальних правил для шукачів притулку. При цьому 51% — величина, яка все ще помітно відстає від Польщі, де показник зайнятості українців перевищує 70%.

    Опитування фіксують, що суспільство випереджає навіть ці реформи. Згідно з дослідженням INSA, проведеним у жовтні 2025 року, лише 17% німців вважають, що всі українські біженці повинні отримувати соціальну допомогу, 66% висловилися проти. На питання, чи повинні українські чоловіки призовного віку, які проживають у Німеччині, повернутися на батьківщину, ствердно відповіли 62% респондентів.

    Показово і те, звідки взявся політичний тиск на цю реформу. Формально її провів уряд християнських демократів і соціал-демократів — який не вважається радикальним. Але контекст, у якому приймалося рішення, задавала не лише статистика зайнятості, а й стрімке зростання ультраправої «Альтернативи для Німеччини» (AfD), для якої питання українських біженців давно перестало бути периферійним. Ще в січні 2025 року баварське відділення партії відкрито вимагало депортувати всіх 1,2 мільйона українців, які живуть у Німеччині: за словами голови фракції Катрін Ебнер-Штайнер, в України «достатньо місця», щоб прийняти їх назад.

    У квітні 2026-го, напередодні земельних виборів у Саксонії-Ангальт — де AfD вперше за свою тринадцятирічну історію отримала реальний шанс на абсолютну більшість, — партія представила маніфест, який прямо називає українських біженців серед цілей політики «реміграції», терміна з виразно нацистськими конотаціями. У федеральній передвиборчій програмі AfD сформулювала це вже й зовсім технічно: прирівняти виплати українцям до виплат іншим шукачам притулку, тобто саме те, що правляча коаліція врешті й зробила — лише на кілька місяців раніше і в м’якшому формулюванні.

    Виходить двошарова динаміка: партії основного політичного поля не переймають риторику ультраправих напряму, але діють у просторі, який ця риторика формує. Кожна вимога, що звучала рік тому як маргінальна, за кілька місяців перетворюється на предмет обговорення в бундестазі — не тому, що уряд поділяє логіку «реміграції», а тому що не реагувати на зростаючу електоральну загрозу справа означає цю загрозу ігнорувати.

    Польща переглядає особливі умови для українців

    Якщо в Німеччині політика випереджає громадську думку, то в Польщі сталося навпаки — і саме польський випадок дає найрізкіший приклад того, як швидко може змінитися ставлення суспільства до тих, кого воно приймало з рідкісною для Європи одностайністю.

    У лютому 2022 року, згідно з опитуваннями CBOS, підтримати прийом біженців з України були готові 94% поляків. До грудня 2025-го, за даними того ж центру, частка прихильників знизилася до 48%, а частка противників вперше майже зрівнялася з нею — 46%, причому число тих, хто виступає «рішуче проти», вперше перевищило число «рішуче за» (19% проти 13%). А вже влітку 2026 року, якщо вірити пізнішим замірам громадської думки, перевага остаточно перейшла на бік скептиків: 52% поляків вважають, що країна не повинна приймати біженців із зон бойових дій в Україні, і лише 42% дотримуються протилежної позиції. Такого співвідношення соціологи, які ведуть ці заміри з 2014 року, ще не фіксували.

    Але сама по собі ця цифра нічого не пояснює, якщо її не зіставити з іншою. Того ж 2024 року, за розрахунками, зробленими для УВКБ ООН компанією Deloitte, додана вартість, вироблена українськими мігрантами, склала 2,7% польського ВВП. Рівень зайнятості українських біженців працездатного віку зріс за рік з 61% до 69% — при тому що серед самих поляків цей показник становить близько 75%. Національний банк розвитку Польщі (BGK) підрахував, що українці платять до бюджету більше податків, ніж отримують у вигляді допомог, і забезпечують від 0,5 до 2,4 відсоткового пункту річного зростання ВВП країни. За даними аналітиків Gremi Personal, у 2024 році українці, які працюють у Польщі, сплатили 1,65 млрд злотих (близько 414 млн доларів) прибуткового та корпоративного податку — на 27,7% більше, ніж роком раніше, і вдвічі більше, ніж у 2022-му.

    Тобто президентські вибори 2025 року, на яких обидва головні кандидати обіцяли обмежити допомогу українцям, і перемога на них Кароля Навроцького — політика, який публічно говорив про «обмеження необґрунтованих привілеїв» під час підписання закону, що припиняє дію спеціального закону 2022 року про підтримку біженців, — відбулися не всупереч економічним даним, а паралельно з ними. Жоден з головних польських політиків не заперечував внесок українців в економіку. Суперечка йшла не про цифри, а про справедливість: чи повинен людина, яка платить податки в Польщі, отримувати більше прав, ніж той, хто їх не платить.

    Показово, що самі поляки зовсім не вимагають повного згортання допомоги: згідно з тим же грудневим опитуванням CBOS, 87% респондентів згодні з тим, що повний доступ до системи охорони здоров’я повинні мати лише ті українці, які сплачують внески до польської системи медичного страхування, — тобто суспільство не відкидає інтеграцію, воно вимагає, щоб права були прив’язані до внеску. І саме на цьому принципі будується реформа сімейної допомоги 800+: з лютого 2026 року близько 150 тисяч українських сімей повинні заново підтверджувати, що дорослі члени сім’ї «економічно активні», а діти відвідують польську, а не українську дистанційну школу. За даними Міністерства сім’ї та соціальної політики, у 2025 році українці отримали у вигляді виплат 800+ 2,7 млрд злотих — і саме ця цифра, а не абстрактні розмови про «біженців», стала предметом політичного торгу.

    Економісти, втім, попереджають: не всяке невдоволення українцями пов’язане з абстрактною «втомою» — іноді за ним стоїть цілком вимірювана конкуренція за ресурс, якого фізично не вистачає на всіх. Мова про житло. Дослідження краківського та варшавського ринків оренди, проведені незалежно одне від одного кількома групами польських економістів, показують: у перші тижні після початку повномасштабного вторгнення, коли населення Кракова та Варшави зросло відповідно на 23% і 15%, оренда квартир у Кракові подорожчала приблизно на 16,5%, у Варшаві — на 14%. Пізніші роботи, що використовують дані по п’яти найбільших містах Польщі, оцінюютьефект точніше: зростання населення міста на один відсотковий пункт за рахунок притоку біженців транслюється приблизно в 0,7% зростання орендних ставок.

    При цьому вплив на ціни самого житла — тобто на купівлю, а не на оренду, — статистично значущий не у всіх містах і помітно слабший, ніж вплив на оренду. Тут важлива застереження, без якої цифри перетворюються на звинувачення: ті самі дослідники визнають, що зростання орендних ставок у Польщі почалося ще до війни — на 3,9% у 2020 році і 6,5% у 2021-му, тобто помітно швидше, ніж у середньому по ЄС, і було пов’язане з інфляцією, подорожчанням іпотеки та притоком бюджетних стимулів в економіку. Приток біженців наклався на цей процес і, вочевидь, прискорив його — але не запустив з нуля.

    Європа формує нову модель підтримки українців

    Якщо Польща показує, як змінюється громадська думка за збереження в цілому стабільної політики, то Чехія пропонує різкіший приклад: країну, де уряд, який досяг однозначного економічного успіху від прийому українців, все одно втратив владу. На кінець 2024 року понад 390 тисяч громадян України мали в Чехії статус тимчасового захисту — рекордна для десятимільйонної країни частка населення. Чеська контррозвідка (BIS) у середині 2025 року констатувала: економічний внесок українських біженців уже перевищив обсяг фінансової та соціальної підтримки, яку вони отримали від держави з початку війни. Міністерство праці оцінювало податкові відрахування українських працівників у суму до 15 млрд чеських крон на рік. За оцінкою, що спирається на дані ОЕСР додатковий внесок українських біженців у річний темп зростання ВВП Чехії, Польщі та Естонії становить близько 1,2 відсоткового пункту.

    Тим не менш на виборах до Палати депутатів у жовтні 2025 року правлячу проєвропейську коаліцію прем’єра Петра Фіали, за якої країна приймала біженців і вела помітну за чеськими мірками військову допомогу Україні, відправили в опозицію. Перемогу — понад 30% голосів — здобув рух ANO на чолі з Андреєм Бабішем, який звинувачував уряд у тому, що він дбає про українців більше, ніж про чехів, хоча реальні суми військової підтримки Києву з боку Праги, за незалежними підрахунками, були одними з найскромніших у Європі, поступаючись навіть сусідній Словаччині. Новий уряд Бабіша, сформований разом з антимігрантською партією «Свобода і пряма демократія» та рухом «Автомобілісти», відмовився від прямої фінансової допомоги Україні, хоча й зберіг чеську ініціативу із закупівлі боєприпасів — за умови, що сама Чехія не буде її фінансувати. Партія «Свобода і пряма демократія» прямо заявляє, що не бачить майбутнього країни в ЄС і НАТО.

    При цьому навіть прихильники жорсткої лінії визнають: чеська економіка залежить від українських робочих рук — на будівництвах, заводах, у лікарнях, у супермаркетах, — і ніхто всерйоз не говорить про їх масове виселення. Вийшла ситуація, в якій політична риторика загострилася різкіше, ніж реальна політика: партії, які перемогли на антиукраїнських гаслах, не поспішають демонтувати те, на чому тримається частина економіки. Це розрив між словом і ділом — можливо, найпоказовіший елемент чеського випадку.

    Ірландія ілюструє інший бік тієї ж логіки: з 2022 року загальний рахунок за розміщення українців там скоротився з 1,165 млрд євро у 2024 році до 719 млн у 2025-му і очікуваних 607 млн у 2026-му — при тому що з 126 тисяч приїхалих з початку війни українців у країні залишаються понад 80 тисяч. Щомісячна виплата тим, хто приймає українців у своєму домі (Accommodation Recognition Payment), скорочена з 800 євро у 2023 році до 600, а потім до 400 євро — разом із заявленою метою «скоротити і зрештою припинити» використання готелів для розміщення біженців. Число державних контрактів на розміщення скоротилося: 420 розірвано у 2024 році, 195 — у 2025-му, 25 — уже у 2026-му. При цьому самі дублінські чиновники визнають: скорочення витрат пов’язане не зі зростанням ворожості до українців, а зі падінням числа нових прибуттів і з бажанням перевести систему з режиму надзвичайної допомоги в режим самостійного проживання.

    Усе сказане вище могло б створити враження, що вся Європа рухається в одному напрямку — від щедрості до економії. Балтійські держави спростовують цю схему.Станом на кінець квітня 2026 року в Естонії перебувало близько 30 тисяч українських біженців, у Латвії — понад 31 тисячу, у Литві — майже 49 тисяч: у сумі менше 2% сукупного населення трьох країн, і на порядок менше, ніж частка українців у Польщі чи Чехії. При цьому Естонія і Литва направили Україні допомогу в розмірі понад 2,5% власного ВВП кожна, Латвія — близько 2%, за цим показником усі три країни входять до першої п’ятірки донорів України у світі. Опитування фіксують певну втому і тут — вона є скрізь, де йде четвертий рік війни, — але жодного аналога польського чи німецького перелому громадської думки в Прибалтиці соціологи не спостерігають: підтримка української справи, як зазначають спостерігачі, продовжує йти «від усіх рівнів суспільства», від збору грошей на військові технології до продовження захисту для біженців.

    Різниця пояснюється не стільки альтруїзмом, скільки геометрією інтересів. Для країн, які півстоліття прожили за залізною завісою і безпосередньо межують з Росією, війна в Україні сприймається не як далека гуманітарна криза, а як екзистенційне питання власної безпеки — відповідно, і допомога українцям не стикається з тим самим внутрішнім опором, що в країнах, де міграційний тиск відчувається сильніше, а історична близькість до російської загрози — слабша. До того ж абсолютна кількість прибулих до Прибалтики біженців залишається настільки невеликою, що не створює того тиску на ринок житла, соціальні бюджети та системи охорони здоров’я, який став політичним тригером у Польщі, Німеччині та Чехії.

    Тимчасовий захист після чотирьох років війни

    Поки європейські уряди сперечаються про гроші, серед самих українців відбувається менш помітний, але не менш важливий зсув — у відносинах з ідеєю «дому». За данимиостанніх раундів інтенційного опитування УВКБ ООН, частка українських біженців, які планують або сподіваються колись повернутися, стійко знижується: якщо наприкінці 2024 року про це говорили 61% опитаних, то до середини 2025-го — уже 57%. Одночасно значна частина опитаних визнає, що може бути змушена повернутися, навіть якщо це не їхній бажаний вибір, якщо стикнеться з труднощами доступу до необхідних ресурсів за кордоном. Тобто бажання повернутися слабшає, а ймовірність вимушеного повернення — з економічних, а не військових причин — зростає.

    Економічна інтеграція при цьому йде вперед, але нерівномірно: за даними аналізу понад шести тисяч спостережень, оприлюдненого УВКБ ООН на початку 2026 року, 57% українських біженців у Європі мають роботу, але за рівнем зайнятості вони все ще відстають від місцевого населення на 22 відсоткові пункти. Німецьке дослідження BiB/FReDA до літа 2025 року зафіксувало, що 59% опитаних українців у Німеччині заявили про намір залишитися в країні надовго. Є ще один шар цього сюжету, про який рідше говорять політики: якість, а не факт інтеграції. Майже 60% працюючих українських біженців працюють нижче своєї кваліфікації, серед тих, хто має вищу освіту, понад третина зайняті на низькокваліфікованих позиціях (проти 7% у місцевого населення). Ця невідповідність навичок — головний драйвер 40-відсоткового розриву в медіанній зарплаті.

    На відміну від самого факту зайнятості, недовикористання кваліфікації майже не скорочується з часом навіть після контролю мови, освіти та сектора. За різними оцінками, від половини до двох третин українських біженців мають вищу освіту — але помітна їх частина працює на позиціях, які цій кваліфікації не відповідають. Уряди вимагають більшої самостійності як умови збереження допомоги — і водночас самі створюють бар’єри (невизнання дипломів, нестача дитячих садків, мовні курси, що конкурують за часом з роботою), які цю самостійність об’єктивно уповільнюють.

    Легко було б сказати, що політики просто реагують на втому виборців. Але хронологія говорить про складніші відносини причини і наслідку. У Польщі питання статусуукраїнців стало однією з центральних тем президентської кампанії 2025 року ще до того, як соцопитування зафіксували перелом громадської думки. У Чехії тема «чехи важливіші за українців» була центральним елементом передвиборчої риторики Андрея Бабіша, хоча реальні обсяги чеської військової допомоги Києву були скромними за європейськими мірками ще до початку виборчої кампанії. У Німеччині рішення про переведення новоприбулих українців на допомоги для шукачів притулку було прямо прописане в коаліційній угоді між ХДС/ХСС і СДПГ ще до того, як уряд представив статистику про низьку зайнятість як обґрунтування реформи. У кожному з цих випадків політичне рішення з’являлося раніше, ніж аргумент на його захист ставав публічним консенсусом.

    Якщо відняти з цієї картини передвиборчу риторику, залишиться не історія про те, що Європа розлюбила українців, а набагато більш прозаїчний процес: континент вибудовує — без загального плану і всупереч власним бажанням — нову, менш романтичну модель відносин майже з чотирма з половиною мільйонами людей, яких він же прийняв у 2022 році. Ця модель визнає економічний внесок українців — доказів тому достатньо і у Варшаві, і в Празі, — але вимагає, щоб цей внесок був вимірюваним і підтвердженим: зайнятістю, податками, відвідуваністю місцевої школи. Вона зберігає колективний захист на європейському рівні — Брюссель продовжив його до 2028 року, — але водночас готує механізми його припинення і вже вводить перші винятки з нього, починаючи з чоловіків призовного віку. Вона не відмовляється від солідарності як принципу, але переносить її фінансовий тягар із загального гуманітарного бюджету на індивідуальну готовність інтегруватися.

    Для українця, який опинився всередині цієї моделі, різниця між теоретичним захистом і практичною підтримкою стає питанням конкретних тридцяти чи дев’яноста днів, конкретних 441 чи 563 євро, конкретної довідки про зайнятість, без якої припиняється виплата на дитину. Якщо країни почнуть масово закривати програми адаптації, найбільш уразливими виявляться не ті, хто так і не інтегрувався, а ті, хто вже встиг укорінитися: сім’ї з дітьми в місцевих школах, люди з роботою, але без визнаних дипломів, жінки, яких тримає вдома відсутність місць у яслах. Вимушене повернення з економічних причин, а не з військових, уже закладається в опитуваннях як реалістичний сценарій. Частина людей піде в тінь або переїде до інших країн ЄС, частина повернеться в Україну — але вже не як носії досвіду і капіталу, а як ті, кого виштовхнули. Для європейських урядів це спосіб примирити два зобов’язання, які виявилися менш сумісними, ніж здавалося в перші тижні 2022 року: перед українцями — і перед виборцями, які голосують за тих, хто обіцяє, що допомога залишиться справедливою, але перестане бути безкоштовною.

  • Спорт після санкцій, як МОК змінює правила олімпійського руху щодо Росії

    Спорт після санкцій, як МОК змінює правила олімпійського руху щодо Росії

    7 липня 2026 року Виконком Міжнародного олімпійського комітету тимчасово скасувавпризупинення членства Олімпійського комітету Росії, яке діяло з 12 жовтня 2023 року. Рішення ухвалили наступного дня після масованої ракетно-дронової атаки Росії на Київ та Київську область, що сталася в ніч на 6 липня. Унаслідок удару загинули щонайменше 28 людей: 18 у Києві та ще 10 у області.

    Формальною підставою для рішення стала зміна структури Олімпійського комітету Росії. ОКР більше не включав до свого складу регіональні олімпійські організації з окупованих Росією частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей і письмово підтвердив, що не здійснюватиме там діяльності. Саме через включення цих організацій до складу ОКР МОК призупинив членство російського комітету у жовтні 2023 року.

    Водночас рішення 7 липня мало значно ширші наслідки. МОК оголосив, що його попередні рекомендації міжнародним федераціям щодо участі російських і білоруських спортсменів більше не застосовуються. Йдеться, зокрема, про вимоги щодо нейтрального статусу, індивідуального допуску спортсменів і перевірки на активну підтримку війни та зв’язки із силовими структурами.

    Це відкриває російським спортсменам шлях до міжнародних змагань у межах відбіркових циклів до Олімпіади-2028 у Лос-Анджелесі. Водночас автоматичного повернення Росії на всі турніри не відбулося: міжнародні федерації й надалі самостійно визначають критерії допуску спортсменів до своїх змагань. Окремо МОК ще маєвизначити питання використання російського прапора, гімну та іншої національної символіки на Іграх-2028.

    Нова президентка МОК Кірсті Ковентрі сформулювала принцип, яким поясниларішення організації: «Ми не схвалюємо жодних війн, включно з цією. Ми продовжимо підтримувати Україну, як робили від самого початку. Але я не вважаю, що атлети повинні платити ціну». В іншому формулюванні Ковентрі наголосила, що МОК «не хоче притягувати спортсменів до відповідальності за дії їхніх урядів».

    Нова олімпійська політика щодо Росії

    До 7 липня 2026 року архітектура обмежень виглядала відносно послідовною. Після початку повномасштабного вторгнення МОК рекомендував міжнародним федераціям не допускати російських і білоруських спортсменів та офіційних осіб до міжнародних змагань. У 2023 році організація запропонувала нову модель — Individual Neutral Athletes (AIN): окремі спортсмени могли виступати без національної символіки за умови проходження індивідуальної перевірки, зокрема на активну підтримку війни та зв’язки із силовими структурами. На Олімпіаді в Парижі-2024 у такому статусі виступили 15 росіян і 17 білорусів. На зимових Іграх у Мілані-Кортіні-2026 — 13 росіян і 7 білорусів. Для порівняння, на Олімпіаді в Токіо-2020 російська команданалічувала понад 300 спортсменів.

    Призупинення ОКР у жовтні 2023 року стало окремим юридичним шаром. Приводом стало включення до структури російського комітету регіональних спортивних організацій з окупованих Росією частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. МОК кваліфікував це як порушення Олімпійської Хартії та територіальної цілісності Національного олімпійського комітету України. У лютому 2024 року Спортивний арбітражний суд (CAS) відхилив апеляцію ОКР і підтвердив законність рішення МОК.

    До липня 2026 ОКР провів реструктуризацію. Регіональні організації зі складу виключили, письмові запевнення надали. МОК прийняв їх. Одночасно скасовувалися попередні рекомендації федераціям. Кваліфікаційні цикли до Лос-Анджелеса-2028 уже стартували. Молодіжні Ігри в Дакарі теж вимагали ясності. Ковентрі прямо говорила про необхідність «рівного доступу» атлетів до відбору.

    Зв’язок зі змінами в Олімпійській Хартії очевидний. У червні 2026 на надзвичайній сесії МОК посилив формулювання про політичну нейтральність спорту. Спорт має залишатися «вільним від урядового, культурного, суспільного чи економічного тиску». Логіка Ковентрі, дворазової олімпійської чемпіонки із Зімбабве, спиралася і на особистий досвід, вона неодноразово згадувала, що сама не платила ціною за дії уряду своєї країни в роки санкцій.

    Українська сторона назвала те, що сталося, «примітивним юридичним маневром». Міністр молоді та спорту Матвій Бідний заявив, що МОК «фактично працює як клапан скидання тиску для Росії». За його оцінкою, докази триваючої спортивної активності на окупованих територіях передавалися до Лозанни, але не вплинули на рішення. Пізніше НОК України розпочав процес апеляції до CAS, вказавши, що порушення не усунуті по суті, а заяви російських офіційних осіб (включно з Дегтярьовим) прямо суперечать запевненням, даним МОК. Дегтярьов, який поєднує посади міністра спорту і президента ОКР, назвав рішення «зеленим світлом» для федерацій і підкреслив, що Росія продовжує діяти в межах, визначених її конституцією, — включно з окупованими територіями.

    Важливий нюанс рішення зберігався: прапор, гімн і національні кольори поки не поверталися. Російських державних чиновників на олімпійські події не запрошують. Але двері були відкриті і окремі федерації отримали свободу дій, частина вже почала нею користуватися.

    Європейський протест проти зняття обмежень МОК

    Рішення МОК не зустріло одностайного схвалення навіть на Заході. У середині липня дев’ять країн ЄС — Естонія, Данія, Фінляндія, Латвія, Литва, Нідерланди, Польща, Румунія і Швеція — направили листа європейському комісару зі спорту. Вони вимагали виключити МОК, World Aquatics, Міжнародну федерацію фехтування та низку інших організацій із програм фінансування Erasmus+ та інших схем підтримки. Вони наголосили, що поки війна триває, українські спортсмени не можуть готуватися на рівних — зруйнована інфраструктура, мобілізація, загибель атлетів. Твердження про «розділення спорту і політики» в цих умовах звучать порожньо.

    Це був найжорсткіший колективний демарш європейських урядів проти олімпійського руху з початку війни. Він показав, що підтримка жорсткої лінії більше не монолітна. Частина західних столиць була готова використовувати фінансовий важіль. Інші воліли мовчати або говорити про автономію спорту.

    Розкол проявився і серед міжнародних федерацій. World Athletics зберігала жорстку заборону. Рада організації на початку липня 2026 підтвердила повне виключення російських і білоруських атлетів, посилаючись на триваючу війну і зруйновану легкоатлетичну інфраструктуру України. Росія вже подавала нові позови до CAS. Водночас World Aquatics, федерації гімнастики, боксу та низка інших організацій рухалися швидше за МОК або паралельно з ним, пом’якшуючи чи знімаючи обмеження.

    Аргумент «подвійних стандартів» активно використовували і всередині МОК, і в російській риториці. Чому атлети з країн, що ведуть інші війни або беруть участь у конфліктах, продовжують виступати без обмежень? Чому ізраїльські спортсмени не піддаються аналогічним перевіркам? Українська сторона відповідала, що йдеться не про будь-яку війну, а про неспровоковану агресію зі спробою анексії територій і руйнуванням спортивної системи сусідньої країни. Західні критики рішення МОКдодавали, що принцип «атлет не відповідає за державу» зручний, поки він не застосовується послідовно.

    Реакція українських спортсменів була різкою. Скелетоніст Владислав Гераскевич, якого раніше відсторонювали за шолом у пам’ять про загиблих, назвав рішення «абсолютно ганебним». Багато хто говорив про відчуття зради. Поки російські атлети отримували шлях до легітимації, українські продовжували готуватися під сиренами, втрачали товаришів і тренувальні бази. За даними українського міністерства на середину–другу половину 2026 року, загинули вже 760 спортсменів і тренерів, 19 перебували в полоні, 13 вважалися зниклими безвісти. Зруйновано або пошкоджено 915 об’єктів спортивної інфраструктури, включно з десятками олімпійських і паралімпійських баз.

    Олімпійський спорт після рішення МОК

    Цифри показують масштаб втрати і потенційного повернення. На Токіо-2020 російська делегація (ще під прапором ОКР після допінгового скандалу) перевищувала 300 осіб. У Парижі-2024 — 15 нейтралів. У Мілані-Кортіні-2026 — 13 росіян. Це символічна присутність, а не повноцінна участь. Командні види залишалися закритими. Перевірки на нейтральність створювали адміністративний і репутаційний бар’єр.

    Рішення 7 липня змінювало практичну картину. Теоретично відкривалася можливість повернення російських команд у тих видах спорту, де відповідні федерації скасують власні обмеження. Відкривалася можливість участі у відбіркових змаганнях до Лос-Анджелеса-2028. Обов’язкова перевірка на «активну підтримку війни» знімалася на рівні рекомендацій МОК. Федераціям залишалося вирішувати самим — зберігати власні обмеження чи слідувати за Лозанною.

    Окремим обов’язковим фільтром залишався антидопінговий контроль. МОК прямовказував на відсутність довіри до РУСАДА. Атлети, що повертаються, мали проходити багаторазові тести під контролем Міжнародного агентства з тестування. Якщо до 2028 РУСАДА так і не відновить compliance, незалежне тестування залишиться обов’язковим. Це не порожня формальність: спадщина сочинського скандалу і наступних порушень продовжувала працювати.

    Російське спортивне керівництво сприйняло рішення як стратегічну перемогу. Дегтярьов говорив про «зелене світло». Кремль називав крок важливим. Навіть без прапора на першому етапі повернення на олімпійську арену дає канал нормалізації.
    Розрив між позиціями федерацій створював ту саму «клаптиковість», якої Ковентрі говорила, що не хоче бачити. На практиці вона вже виникала.

    Зняття ізоляції і майбутнє олімпійського руху

    Спортивні санкції після 2022 року працювали як один із небагатьох реально функціонуючих інструментів мʼякої ізоляції. Вони не зупинили війну. Але вони створювали постійний репутаційний і організаційний дискомфорт, позбавляли Росію повноцінної присутності на головних аренах, ускладнювали використання спорту в пропаганді. Принцип «спортсмен не дорівнює держава», що закріплюється МОК, різко послаблює цей важіль.

    Поточні реакції вже показують глибину розколу. Канада устами державного секретаря зі спорту Адама ван Кувердена (олімпійського чемпіона) назвала рішення «обурливим» і заявила, що не допустить російських атлетів на змагання, які фінансуються Оттавою. Велика Британія через міністра культури Лізу Ненді відреагувала ще жорсткіше: «Я в повному жаху». Норвегія, Швеція і балтійські країни зберегли принципову позицію проти повернення. Олімпійська рада Азії, навпаки, рішення вітала. Всередині Європи сформувалася група жорсткого опору, готова використовувати фінансові інструменти ЄС, тоді як низка азійських і деяких інших НОК бачать у кроці МОК повернення до «універсальності» олімпійського руху.

    Якщо санкції будуть зняті повністю — з поверненням прапора, гімну, командних видів і можливістю Росії претендувати на проведення великих турнірів, — картина олімпійського спорту зміниться системно. На Лос-Анджелесі-2028 російська делегація потенційно може наблизитися до масштабів Токіо-2020. Це негайно вплине на медальний залік, особливо у видах, де Росія традиційно сильна: боротьба, гімнастика, синхронне плавання, окремі дисципліни легкої атлетики (якщо World Athletics під тиском або через CAS послабить позицію), фехтування, бокс. Українські атлети, що продовжують готуватися в умовах зруйнованої інфраструктури і мобілізації, опиняться в ще більш нерівних умовах. Сама присутність повноцінної російської команди під національними символами стане потужним пропагандистським ресурсом для Кремля — візуальним доказом «повернення в нормальність» попри триваючу війну.

    Ризики для самого олімпійського проєкту серйозні. Можливе зростання кількості бойкотів окремих змагань або цілих видів з боку українських і частини західних атлетів. Деякі НОК можуть відмовитися від спільних заходів або вимагати окремих протоколів. Фрагментація, якої Ковентрі хоче уникнути, може закріпитися: World Athletics і низка інших федерацій продовжать тримати жорстку лінію, тоді як більшість піде за МОК. Це створить прецедент «олімпійської клаптикової ковдри», де правила допуску залежать не від єдиних принципів Хартії, а від політичної волі конкретної федерації і сили тиску.

    Більш довгостроково принцип «атлет не відповідає за державу» змінює саму природу олімпійського руху як морального авторитету. Якщо формальна юридична відповідність (виключення регіональних організацій зі статуту) стає достатньою підставою для повернення країни, що веде агресивну війну зі спробами анексії, то аналогічна логіка застосовуватиметься до майбутніх конфліктів. Будь-який режим зможе через реструктуризацію національних комітетів і письмові запевнення повертати своїх атлетів. Мʼяка ізоляція як інструмент втрачає ефективність. Спорт перестає бути простором, де агресія має хоча б символічну ціну, і все більше перетворюється на майданчик, де сила і юридична спритність визначають результат швидше, ніж цінності.

    Рішення залишається тимчасовим. Моніторинг триває. Апеляція України до CAS розглядається. Окремі федерації зберігають власні заборони. Але напрямок заданий, через понад чотири роки війни міжнародний олімпійський спорт почав знімати ізоляцію Росії, сформулювавши принцип, який змінює правила гри не лише для цього конфлікту.

     

  • Шлях Сергія Дядечко від партнерства з Юрою Єнакіївським до дружби з князем Монако

    Шлях Сергія Дядечко від партнерства з Юрою Єнакіївським до дружби з князем Монако

    Сергій Дядечко – український банкір-втікач, фігурант кількох десятків гучних кримінальних справ в Україні, який останніми роками разом із родиною оселився в Монако. При цьому Дядечко, який до сьогодні продовжує вести сумнівний бізнес на території України.

    Як біглий український банкір із вкраденими мільйонами став вхож в сім’ю князя Монако Альберта II

    Сергій Дядечко не просто втік з України з “награбованим”, але й зміг легалізуватись в Європі, де має репутацію “спортивного мецената та олігарха”.

    Для легалізації  вкрадених в Україні капіталів Сергій Дядечко вибрав просту, але ефективну стратегію, яка його не підводила ще з часів перебування в Україні: викупив єдиний у Князівстві баскетбольний клуб «Монако», що дало йому можливість увійти до кола спілкування принца Монако Альберта II.

    За даними наших джерел, зближення афериста українського походження Сергія Дядечко та принца Монако відбулося завдяки пристрасті Альберта II до спорту – він з дитинства захоплювався футболом, плаванням і дзюдо, був 5-разовим учасником зимових Олімпійських ігор, брав участь у ралі «Дакар» і є членом МОК.

    Сергій Дядечко в Україні володів баскетбольним клубом «Донецьк», мав потрібні зв’язки та добре розбирався в цьому виді спорту, що допомогло БК «Монако» здобути низку гучних перемог на турнірах у Франції.

    ФОТО: Зліва направо: принц Монако Альберт II, звинувачений у шахрайстві втікач-український банкір Сергій Дядечко

    Водночас БК «Монако» для Сергія Дядечка – лише «пропуск» у вищі кола Князівства, а основні доходи він продовжує отримувати з України.

    Нагадаємо, у 2022 році Сергій Дядечко продав клуб іншому бізнесмену з сумнівною репутацією – Олексію Федоричеву, але зберіг вплив на актив.

    Сергій Дядечко – шлях від донецьких териконів  до розкрадання Родовід  

    Сергій Володимирович Дядечко народився 18 листопада 1974 року в Донецьку. Мати Сергія Дядечка — Тамара Іванівна Дядечко — досить відома особистість: з початку 90-х активно займалася бізнесом, але з її легальних фірм того часу відомі лише фармацевтична «Ніко» та ТОВ «Корпорація Дон», що займалося металобрухтом (ЄДРПОУ 30898186), якою вона володіла спільно з Ольгою Кирик та Лідією Чепурко. Остання — також володіє багатьма фірмами, зокрема ТОВ «Інвестбудсервіс» (ЄДРПОУ 32244833), яке безпосередньо брало участь у махінаціях Сергія Дядечка.

    У 1996 році Сергій Дядечко закінчив Донецький політехнічний університет і влаштувався на роботу до податкової інспекції Донецька. У 1999 році він здобув ще одну вищу освіту (спеціальність «облік та аудит»), після чого був призначений головним інспектором Управління податкових розслідувань обласної ДПА. Але вже через рік пішов з посади, зайнявшись сімейним бізнесом. За його власними словами, у 2000–2003 рр. він займався металом, вугіллям та продажем шахтного обладнання.

    У цей період навколо Сергія Дядечка сформувалася група компаньйонів, яка у 2004 році придбала невеликий донецький банк «Перкомбанк». До групи бізнесменів, які придбали «Перкомбанк», окрім Сергія Дядечко, входили Денис Горбуненко, який став головою правління банку, Дмитро Єгоренко, відомий спортсмен Сергій Бубка та його брат Василь. До речі, саме Сергій Бубка наполіг на перейменуванні «Перкомбанку» на «Родовід».

    Варто зазначити, що у 2005–2006 рр. в Україні розпочався справжній банківський бум — банки різко збільшували свої капітали всіма можливими способами. «Родовід» не став винятком. Вже станом на 1 жовтня 2008 року активи «Родовід банку» становили понад два мільярди доларів — це був один із найбільших банків України. Здавалося, що навіть на тлі кризи, яка розпочалася, «Родовід» є непохитним, і його клієнти можуть бути спокійними. Але несподівано керівництво «Родовіда» (Горбуненко, Дядечко) почало фактично знищувати свій банк: відділення закривали, співробітників звільняли, перестали виплачувати дивіденди та видавати вклади. Українці, охоплені панікою, тоді ще не розуміли, що перед ними розгортається перша частина типової банківської афери: крадіжка грошей клієнтів під приводом кризи.

    Як Сергій Дядечко обслуговував інтереси Юрія Єнакієвського

    Крах банку «Родовід» відомий тим, що за його топ-менеджерами маячила постать Юрія Іванющенка, який зберіг вплив на банк і після його націоналізації. Афера «Родовіда» була організована, якщо не під безпосереднім керівництвом Іванющенка, то точно за його участі — і саме вона міцно пов’язує Юру Єнакіївського з Сергієм Дядечком.

    ФОТО: Архітектор афери в Родовід банку – Юрій Іванющенко (Юра Єнакієвський)

    Сам Дядечко, зі зрозумілих причин, тепер усіляко це заперечує. Варто зазначити, що разом з Іванющенком у розкраданні «Родовіда» брали участь люди з оточення Юлії Тимошенко – і саме це дозволило банку викачати з держави багатомільярдне фінансування.

    Коли саме відбулося тісне знайомство Сергія Дядечка та Юрія Іванющенка, точно невідомо. За однією інформацією, ще тоді, коли Дядечко працював у податковій службі. За іншою — коли він займався вугіллям і шахтним обладнанням, і бізнес Дядечка та Іванющенка перетнувся. Іванющенко відомий тим, що помічав «спритних хлопців», роблячи їх своїми молодшими бізнес-партнерами та помічниками.

    Так, наприклад, ним був «піднятий» і призначений особистим бухгалтером та «наглядачем» одесит Іван Аврамов. Точно так само одним із менеджерів Іванющенка називали й Сергія Дядечко: мовляв, будучи формальним власником підприємств і банків, він здійснював через них схеми, за якими значна частина прибутку через підставні фірми та осіб йшла до Іванющенка. Тобто крах «Родовіда», його подальше використання у фінансових аферах, а також діяльність банку «Союз» — усе це працювало, зокрема, на Юру Єнікієвського.

    Також існує думка, що Сергія Дядечка та Юрія Іванющенка звела разом згадана вище Лідія Чепурко. Окрім «Корпорації Дон», вона пов’язана з родиною Дядечка через фірми «Іонія» (ЄДРПОУ 41735963) та садівниче товариство «Тропинка» (35040335). А її фірми «Інвестбудсервіс» та «Спецпромсервіс» (ЄДРПОУ 30277707) були частиною схем банку «Родовід». Крім того, через фірму «Фармадон» і ПАТ «Українські промислові інвестиції» Чепурко була пов’язана з Геннадієм Піскуном — одним із учасників афер і ключовим свідком у справі «Родовіда», який викинувся з вікна одразу після допиту в СБУ у жовтні 2011 року.

    Особиста “пральня” Сергія Дядечко – банк Союз

    Варто зазначити, що реальні махінації в «Родовіді» розпочалися з 2007 року, після того як Сергій Дядечко заснував ще один банк під назвою «Союз», ставши його одноосібним власником і керівником. Пізніше ЗМІ неодноразово писали, що «Союз» використовувався у схемах виведення грошей з «Родовіда». Навіть статутний капітал і головний офіс «Союзу» (Київ, Суворова, 4) було отримано в результаті шахрайської схеми. Також, за свідченнями працівників «Союзу», перші меблі та офісне обладнання до них привезли з «Родовіда»: на столах і комп’ютерах були клейма та інвентарні номери «Родовідбанку».

    Отже, афера розпочалася з кредитування проблемних фірм, пов’язаних із топ-менеджерами «Родовіда». На чолі цієї схеми часто ставлять фірму «Ламітек-Укрізоліт» (ЄДРПОУ 33710647), основним власником якої був «Інвестстройсервіс» Лідії Чепурко.

    У 2007-му «тітка Ліда» призначила Сергія Володимировича головою наглядової ради «Ламітек-Укрізоліт». У свою чергу, Дядечко влаштував на посаду заступника начальника відділу стратегічного інвестування «Родовід-банку» Євгенія Кубіса — який раніше обіймав посаду директора «Інвестбудсервісу».

    Друга частина афери розпочалася вже в перші дні 2009 року, коли «Родовід» домігся від Нацбанку першого рефінансування. До літа НБУ влив у «Родовід» вже понад 2,5 мільярда гривень, і це був лише початок. Загальна сума коштів, влитих державою в цей банк протягом кількох років, оцінюється в 22,6 мільярда гривень.

    Протягом 2009 року уряд Юлії Тимошенко «годував Родовід» з ложечки. Причини, через які Юлія Володимирівна раптом проявила щедрість щодо «донецького» банку, досі залишаються невідомими. Але основна робоча версія носить ім’я «Олександр Шепелєв». У 2006 та 2007 роках Олександр Шепелєв обирався народним депутатом за списками БЮТ і був членом комітету з фінансів та банківської діяльності. Наприкінці 2008 року власники «Родовіда» звернулися до Шепелєва як до посередника, щоб через нього попросити у прем’єр-міністра Тимошенко державну підтримку банку, і вони її отримали.

    Щоправда, у березні 2009 року Нацбанк ввів у «Родовід» тимчасову адміністрацію, а в липні націоналізував банк, вклавши в нього 2,8 мільярда гривень і отримавши натомість 99,9% акцій. Викуп було замасковано під чергове рефінансування, однак фактично ці гроші пішли на погашення боргів клієнтам банку, що утворилися в результаті розкрадання вкладів керівництвом Дядечко-Горбуненко. У ті дні в «Родовіді» кипіла бурхлива діяльність: Дядечко та Горбуненко, які залишали банк, жваво видавали нові кредити, зокрема й собі, а також переоформлювали деякі договори.

    Цікаво, що в березні того ж року Сергій Дядечко став директором фірми «Adan Trade Limited», зареєстрованої в Лондоні за адресою 122–126 Tooley Street. За цією ж адресою були зареєстровані фірми «Goodlight Capital», «Gazoil Corporation Limited», «Impool Limited», «Keenor Ltd», «Pallace Limited» та «Rollexa Limited» — що належать людині Іванющенко – Івану Аврамову, Даяні та Ірині Іванющенко (дружині та дочці). З цього ж моменту українські фірми Іванющенка та Аврамова почали відкривати свої рахунки в банку «Союз», яким володів Дядечко.

    А тим часом очолив нову адміністрацію «Родовіда» співробітник Мінфіну Сергій Щербина, який раніше працював разом із Горбуненком у «Кредитпромбанку» і вважався його другом та діловим партнером. Шепелєв же отримав у «Родовиді» неофіційні титули «рішали» та «смотрящого» від Юлії Тимошенко.

    Як заявив пізніше начальник Слідчого управління СБУ Іван Дерев’янко, «…народного депутата А. Шепелєва підозрюють у причетності до розкрадання коштів «Родовід Банку» на суму понад 220 мільйонів. Він також є можливим співучасником організації розкрадання коштів рефінансування Нацбанку на суму 315,3 мільйона гривень у березні–травні 2009 року». Сергій Щербина, який у 2009 році почав їздити на «Порш-Кайєні», пізніше був звинувачений у заподіянні збитків на 300 мільйонів гривень та привласненні 45 мільйонів – за що згодом і відсидів за ґратами три роки.

    Але що могло спричинити розрив між колишніми спільниками Шепелєвим і Дядечком? Однією з головних причин їхнього конфлікту називають махінації з кредитними заставами. Як приклад можна навести історію, фігурантом якої є відомий київський ресторатор Андрій Задорожний. У 2007 році він взяв у «Родовіді» кредит у розмірі 5,5 мільйона доларів під заставу свого ресторану «Дежа Вю». На початок 2009 року Задорожний був винен банку вже понад 100 мільйонів гривень. А потім відбулася заміна застави: замість ресторану «Дежа Вю» нею став якийсь земельний ділянку під Києвом, яким і розрахувалися за боргами, а ось співвласником «Дежа Вю» став Горбуненко. Схожих історій було чимало і до краху «Родовіда», коли ним керували Горбуненко та Дядечко, і після — коли ним керували Щербина та Шепєлєв. Наприклад, у 2009 році Задорожний точно так само віддячив Шепелєву будинком на Печерських Липках.

    У 2010 році владу в Україні захопили «донецькі», і Шепєлєв покинув фракцію БЮТ, щоб вступити до Партії регіонів. Мабуть, він сподівався залишитися куратором «Родовіда» і за нової влади. Але його політична зрада виявилася марною: Юрій Іванющенко посадив у крісло керівника банку свою людину, а держава продовжила вливати в «Родовид» нові кошти. А що ж Сергій Дядечко? А він, керуючи банком «Союз» та фірмами, пов’язаними з Іванющенком, почав реалізовувати схеми з виведення грошей із вже державного банку «Родовід» у свій «Союз» — який, крім того, став великим конвертаційним центром. Уже до середини 2011 року активи «Союзу» становили 3,5 мільярда гривень.

    Розслідування у справі «Родовіда» розпочалося вже наприкінці 2010 року, і саме тоді з його основними свідками почали траплятися всілякі неприємності. Спочатку начальник юридичного департаменту банку Олександр Івахненко «послизнувся у ванній» і розбив собі голову, провівши три місяці в реанімації.

    Потім Геннадій Піскун, який брав участь у махінаціях із підміною застав, відразу після допиту в СБУ нібито виліз у вікно, щоб полагодити кондиціонер на 7-му поверсі – та й випав з нього, після чого його поспішно поховали наступного ранку. Ну а в березні 2012 року був обстріляний автомобіль Сергія Дядечка.

    Замах вийшов дивним: у момент, коли по машині відкрили вогонь, Дядечко чомусь лежав на задньому сидінні (пізніше він стверджував, що в нього заболіла спина), а вбивця й не думав добивати жертву — тож усе це виглядало як інсценування. Проте він негайно виїхав із сім’єю до Ніцци, звідки поспішив звинуватити в організації замаху Олександра Шепелєва.

    Олександр Шепелєв після невдалої участі у парламентських виборах 2012 року також втік за кордон — і був затриманий влітку 2013 року в Угорщині, екстрадований до України в травні 2014 року. Пізніше Шепелєву з України вдалося втекти до Росії, де його заарештували в березні 2015 року, однак він погодився співпрацювати з російськими органами, даючи свідчення проти українських політиків. Після цього в Україні з’явилася інформація, що Шепєлєв нібито «вступив на службу до ФСБ» і проти нього порушили кримінальну справу за зраду батьківщини.

    Зрештою, Шепєлєв набрид і росіянам: у листопаді 2017 року вони звинуватили його у спробі дати хабар посадовій особі та помістили до СІЗО. А в лютому 2018 року Олександр Шепєлєв опинився під Києвом, побитий, з кишенями, набитими різними документами, зокрема посвідченням «полковника МГБ ДНР» з його фотографією, але на ім’я якогось Миколи Боруха. Це було неймовірно театрально, нагадувало якусь пародію на шпигунський детектив.

    ФОТО: Олександр Шепелєв звинуватив екс-партнера по розкраданню Родовід банка Сергія Дядечко у побитті та викраденні

    Сам Шепєлєв запевняв, що його викрали кримінальні елементи на замовлення Сергія Дядєчка, які вимагали від нього документи щодо «Родовиду» та компромат на Юлію Тимошенко. Також він заявив, що Сергій Дядечко грабує його сім’ю, відбираючи нерухомість.

    Несподівано швидко підтвердилися скарги Шепелєва на те, що Дядечко відбирає нерухомість у його родини. Дійсно, у Києві за адресою вулиця Івана Франка, 15а, розташовувався житловий будинок, який раніше належав ТОВ «Терен», власником якого був син Олександра Шепелєва. Його справді «віджали», та переписали на британську фірму-прокладку «Devolia estate llp», керівниками якої є Юрій Пількевич та Олександр Протасов — люди Дядечка.

    При цьому Олександр Протасов також був директором фірми «Інтертресурс» (ЄДРПОУ 36559629), заснованої у 2009 році, яка займалася наданням кредитів, скупкою боргових зобов’язань та акцій і виступала фірмою-прокладкою при банку «Союз», будучи зареєстрованою за тією ж адресою.

    «Інтертопресурс» став відомим завдяки одній зі своїх махінацій: ще за часів Януковича фірма скупила борги «Укрзалізниці» на суму близько 115 мільйонів гривень, після чого на них нарахувалися якісь відсотки, і сума зросла до 240 мільйонів. Вимагати їх за часів авторитарного режиму не встигли: вибухнув Майдан, і «Інтертопресурс», щоб уберегтися від неприємностей, переуступила борг ТОВ «Транспортна компанія «Енерготранс», яке перейменувалося на ТЛК «Інтертрансконсалтинг», а сама зазнала ліквідації.

    Однак починаючи з 2016 року Сергій Дядечко захопився новою «забавою» — через суди домагається скасування ліквідацій підприємств. Так, зокрема, він оскаржив ліквідацію свого банку «Союз», закритого НБУ у 2016 році після численних порушень. Скасував так швидко, що члени ліквідаційної комісії так і не зайшли в офіс «Союзу», забарикадований його працівниками. Писали, що цим Дядечко врятував схеми Іванющенка, які продовжили працювати.

    І ось у 2017 році за відпрацьованою схемою, за позовом ще одного свого підприємства ТОВ «Вейс Індастрі» він реанімував «Інтертресурс», який одразу ж висунув «Укрзалізниці» претензію щодо старого боргу. А та в листопаді 2017 року виплатила фірмі 220 мільйонів гривень.

    Загальновідомим є також той факт, що під час Революції Гідності у 2014 році ключовим джерелом фінансування «антимайдану» був банк «Союз» Сергія Дядечка. «Союз» та пов’язані з ним структури займалися активною «конвертацією» грошей, частина з яких йшла на підігрів «антимайдану», а частина — на потреби проросійських терористів на Донбасі. Коли в справу втрутилися правоохоронці, Дядечко довелося терміново оголосити банкрутство компаній і фірм, через які він «конвертував» гроші.

    Тема «Ровіду», «Союзу» та інших банків, яким Сергій Дядечко допоміг збанкрутувати, донині залишається актуальною для тисяч ошуканих українських вкладників, які в лютому 2021 року звернулися до правоохоронців та міжнародних правозахисних організацій із проханням екстрадувати Сергія Дядечка з Монако та притягнути його до відповідальності.

    Сергій Дядечко фігурував в аферах довколо дорогої столичної землі

    Окрім афер у банківському секторі та відмивання брудних грошей, Сергій Дядечко також фігурував у аферах із дорогою київською землею. Так, компанії, що належать йому, стоять за незаконним відчуженням десятків тисяч квадратних метрів нерухомості в самому центрі Києва, яка колись належала державному оборонному заводу «Арсенал» і яку, за версією прокуратури, у нього вкрали.

    Історія відчуження розпочалася у 2007 році, коли між заводом «Арсенал», корпорацією «НВО «Арсенал», ТОВ «Скайнет Ltd» та ТОВ «Нова тор» було підписано договір про спільну діяльність. «Арсенал» вніс нерухомість загальною площею 32,59 тис. кв. м за адресою вул. Московська, 8 у самому центрі Печерська на загальну суму 134,78 млн гривень, а інші учасники — гроші, щоправда, з відстрочкою внесення на весь період дії договору, тобто до кінця 2032 року. А в 2013 р. учасники простого товариства уклали додаткову угоду, за якою ДП «Завод «Арсенал» вийшло зі спільної діяльності, залишившись без грошей і активів. Варто зазначити, що компанія «Нова Тор» була зареєстрована на донецького юриста Руслана Бодунова, який працював разом із Дядечко в «Родовід Банку».

    У 2017 році обставини цих схем стали предметом розслідування Генеральної прокуратури (кримінальна справа № 42017000000001215), яка домоглася арешту всього нерухомого майна. Однак уже наприкінці 2017 року Печерський райсуд зняв більшість арештів, зокрема на ті будівлі, які до цього встигли перепродати іншим структурам Дядечка — ТОВ «Мірра-Девелопмент», ТОВ «Бізнес-проперті-груп» (понад 12 тис. кв. м). У 2019 році Дядечко продав половину цих компаній структурам девелоперського холдингу UDP Василя Хмельницького. Ще щонайменше 14 тис. кв. метрів належить ТОВ «ІСВ-Інвест», яке на 100% оформлене на Ольгу Дядечко.

    «Нова Тору» тоді пощастило менше, і її будівлі площею 2,24 тис. кв. м. (колишній лабораторний корпус «Арсеналу») були повторно арештовані, проте у 2019 році ліквідаторка Діана Козловська в рамках процедури банкрутства «Нова Тор», яка розпочалася у серпні 2018 року, уклала з «Міжрегіональною Українською біржею» договір про продаж її активів на торгах. Аукціон відбувся 19 листопада 2019 року. Будівлі придбало київське ТОВ «Ост Енерджі Груп» за 19 млн грн. «Нова Тор» наразі оформлена на ТОВ «Рб Капітал-Груп», кінцевими бенефіціарами якого зазначені Сергій Дядечко та Денис Горбуненко, а 5% належить Сергію Бубці.

    Компанія «Ост Енерджі Груп», створена всього за кілька місяців до аукціону, зареєстрована на мешканку Донецька Оксану Балтуцьку. І до аукціону, і після нього ліквідаторка «Нова Тор» Козловська засипала виконавчу службу проханнями зняти арешт і, як і слід було очікувати, отримувала відмову, поки не звернулася в потрібне місце — до Господарського суду Києва. Аргументами послужило те, що будівлі продані, у них новий власник, а кредитори не заперечують (до речі, найбільші з них входять до орбіти все того ж Дядечка). Суддя господарського суду Леонід Омельченко задовольнив це прохання та зняв арешт, і вже 5 лютого будівлі були офіційно оформлені на «Ост Енерджі Груп».

    В другій частині нашого журналістського розслідування ми розповімо про сумнівні фінансові операції Сергія Дядечка вже на території Великої Британії та Європейського Союзу

  • Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    У лютому 2025 року Оксана Коляда, ексміністр у справах ветеранів і керівниця ГО «Простір можливостей», публічно говорила про понад 1,2 млн ветеранів за даними реєстру. Станом на 1 квітня 2026 року Єдиний державний реєстр ветеранів війни вже фіксував 1 777 382 особи, з яких статус учасника бойових дій мали 1 462 323. До 1 травня 2026-го цифра перевищила два мільйони та продовжує зростати. Після завершення активної фази війни експерти та саме Міністерство у справах ветеранів говорять про 5–6 млн осіб (включаючи сім’ї загиблих), тобто про 15–20% населення країни. Це вже не соціальна категорія, а демографічний та електоральний факт. У регіонах із високою концентрацією ветеранів будь-який кандидат чи партія, які ігнорують їх запити, ризикують втратити вирішальні відсотки.

    Державний реєстр громадських об’єднань ветеранів містить десятки всеукраїнських організацій. Більшість із них побудовані за відомчим принципом: окремо асоціації ветеранів внутрішніх військ МВС, кримінально-виконавчої служби, учасників АТО. Це не єдина інфраструктура, а мозаїка лобістських груп, успадкована ще з довоєнних часів і так і не консолідована. Паралельно з 2015 року виросли низові структури іншого типу — «Побратими», ветеранські простори за підтримки IREX і Держдепартаменту США, український ветеранський фонд, що розподіляє державні гранти. Усі вони займаються реінтеграцією та психосоціальною підтримкою, а не електоральною мобілізацією. Однак саме з такої інфраструктури в інших країнах з часом виростали структури впливу, здатні розмовляти з владою на рівних.

    У 2026 році при Міністерстві у справах ветеранів розпочала роботу Рада ветеранів війни за незалежність України — постійний консультативно-дорадчий колегіальний орган, покликаний залучати ветеранів до формування та реалізації державної ветеранської політики. До її складу увійшли 27 представників — по одному від кожної області України, Автономної Республіки Крим, Києва та Севастополя, обраних самими ветеранами через регіональні збори. За прозорістю процесу стежив громадський рух «ЧЕСНО». Склад затверджено наказами міністерства 14 та 16 липня 2026 року, перше засідання відбулося 18 липня. Формально це дорадчий орган без владних повноважень. За архітектурою — регіональна виборність, легітимність через голосування всередині самої групи, постійний канал комунікації з державою — це структура, яка в інших обставинах перетворюється на партійний з’їзд.

    Є й прямий фінансовий контур. Видатки державного бюджету на «ветеранську політику» зросли з 12,6 млрд грн у 2025 році до 18,9 млрд грн у бюджеті-2026 — майже на 50% за один рік. Житло для ветеранів з інвалідністю I–II групи (5,7 млрд грн), облаштування Національного військового меморіального кладовища (4 млрд грн), підтримка адаптації до цивільного життя (8,2 млрд грн) — це вже не просто соціальні виплати. Це формований бюджетний комплекс, навколо розподілу якого неминуче вибудується боротьба інтересів — із підрядниками, фондами-посередниками та лобістськими групами.

    Від спільного фронту до різних політичних інтересів

    Ключова помилка в розмові про «ветеранську партію» — уявлення, ніби у двох мільйонів людей є єдиний інтерес, який просто чекає організаційного оформлення. На практиці всередині цієї групи вже чітко видно лінії розлому за право говорити від її імені.

    Кадрові офіцери, які командували підрозділами, мають досвід прийняття рішень і природну ієрархічну легітимність. Саме з цього середовища виходять фігури рівня Залужного. Рядові мобілізовані, які пройшли важкі ротації без командних повноважень, мають інший набір вимог — передусім до справедливості самої системи призову та ротації. Ветерани-підприємці, які отримали гранти через Український ветеранський фонд і збудували бізнес, структурно ближчі до дерегуляційної повістки, ніж до патерналістської. Ветерани з інвалідністю — окрема категорія з юридично закріпленими вимогами (пріоритет у житлових компенсаціях, протезування, реабілітація), які не збігаються автоматично з вимогами працездатних побратимів. Нарешті, сім’ї загиблих — юридично окрема категорія зі своєю системою виплат, розшуку, ДНК-ідентифікації та визнання статусу. Вони мають, можливо, найсильніший моральний капітал з усіх перелічених груп, але фізично не мають власного бойового досвіду, щоб говорити від імені «фронту» в буквальному сенсі.

    Ці групи не ворогують. Але у них різні пріоритети, різна швидкість організації та різний тип легітимності. Саме тому реалістичний сценарій виглядає не як поява однієї великої ветеранської партії, а як боротьба кількох центрів за право говорити від імені всіх: відомчі асоціації з радянською за походженням організаційною культурою, нові низові НКО із західним грантовим фінансуванням і прозорими процедурами, персональні бренди відомих командирів і потенційно — представники сімей загиблих, чия моральна позиція в публічних дебатах про ціну та умови завершення війни може виявитися політично вагомішою, ніж позиція живих ветеранів.

    З цього випливає контрінтуїтивний висновок, що найбільш імовірний сценарій — не партія ветеранів, яка захопить владу, а ветерани, розчинені одразу в усіх великих партіях. Не єдина структура, що вимагає своєї частки влади, а десятки людей із військовим минулим у кожній партійній команді. Політична трансформація відбувається практично непомітно, без оголошення про створення ветеранської партії, але з поступовим зростанням частки людей зі спільним військовим досвідом серед тих, хто ухвалює рішення.

    Межі політичного впливу на прикладі попереднього досвіду

    Після парламентських виборів 2014 року до Верховної Ради увійшли близько двох десятків бойових командирів. Андрій Білецький пройшов як самовисуванець, Семен Семенченко — за списком «Самопомочі», Андрій Тетерук і Юрій Береза — через «Народний фронт», Дмитро Ярош — по мажоритарному округу. У парламенті опинилися люди з реальним фронтовим досвідом і високим на той момент політичним капіталом.

    Це виглядало як поява нового політичного суб’єкта. Ветеранський статус давав швидку легітимність. Частина комбатів намагалася зберегти організаційний зв’язок із бойовими структурами або створити на їх основі політичні проекти. Однак уже через кілька років стало очевидно, що перша хвиля не сформувала самостійного політичного класу. Більшість розчинилася в існуючих партіях. Спроби йти окремим шляхом виявилися обмеженими.

    Проєкт, пов’язаний з Андрієм Білецьким у 2016 році, так і не зміг перетворитися на загальнонаціонального політичного гравця. На виборах 2019 року окремі ветеранські та фронтові політичні бренди не змогли вийти за межі вузької аудиторії й залишилися на периферії великої політики. Причини цього провалу були глибшими, ніж просто низька електоральна підтримка. У 2014 році ветерани мали політичний капітал і помітних лідерів, але не мали масової організаційної бази. Масштаб АТО залишався порівняно невеликим, суспільство сприймало війну як локальний конфлікт, а ветеранська спільнота була занадто вузькою і фрагментованою, щоб перетворити окремі імена на стійку політичну силу. Лідери були, масштабу не було.

    Після 2022 року ситуація обернулася. Тепер є потенційно масова база — мільйони людей, для яких війна стала частиною біографії. Але поки немає єдиного політичного центру, здатного цей масштаб конвертувати. Перша хвиля мала лідерів без масштабу. Нинішня має масштаб без організації, яка могла б його політично оформити.

    Від масової армії до політичної еліти, два різні шляхи США та Ізраїлю

    Порівняння США та Ізраїлю цікаве тим, який механізм відтворення еліти стоїть за цим рухом і чому в одному випадку він вичерпався, а в іншому працює вже майже вісімдесят років.

    У Конгресі США частка ветеранів була історично колосальною, у 1971 році військовий досвід мали 73% членів Конгресу, при тому що серед населення ветерани становили менш як 15%. Це була пряма проєкція загального призову Другої світової війни на політичний клас. Військовий досвід був масовим, і перші постпризовні покоління політиків масово несли його в органи влади, не створюючи окремої «партії фронтовиків» — вони просто заповнили існуючі Демократичну та Республіканську партії. Механізм працював через сам факт того, що майже кожен чоловік політично активного віку пройшов через армію. Коли у 1973 році США перейшли до професійної армії, цей вбудований механізм зупинився. Частка ветеранів методично знижувалася: 62% у 1981-му, 48% у 1991-му, 30% у 2001-му, близько однієї шостої у складі Конгресу 2025 року.

    Показово, що про якість відтворення дбає не Конгрес сам по собі, а зовнішній інститут заснований у 1919 році «Американський легіон» — формально позапартійна лобістська організація, яка протягом століття домагалася конкретних законів, але ніколи не намагалася стати кадровим конвеєром до органів влади.

    Ізраїль влаштований інакше саме в частині механізму відтворення. Майже загальний військовий обов’язок діє безперервно вже майже вісім десятиліть, і перехід із Генерального штабу до уряду залишається рутинним маршрутом для кожного нового покоління командувачів. Колишні начальники Генштабу не просто йшли в уряд — Іцхак Рабін та Ехуд Барак ставали прем’єр-міністрами, а десятки інших генералів отримували міністерські посади. У 2018–2019 роках цей процес пішов ще далі: троє колишніх начальників Генштабу — Бені Ганц, Габі Ашкеназі та Моше Яалон — опинилися в одній політичній конструкції «Кахоль Лаван» разом із цивільним політиком Яїром Лапідом. Військовий досвід тут перетворився не просто на особистий політичний капітал, а на окремий політичний бренд.

    Механізм працює тому, що сама армія є постійним, а не тимчасовим інститутом соціалізації майбутньої еліти, а низький прохідний бар’єр у Кнесеті структурно полегшує вхід нових списків. Звідси питання, чи залишиться українська армія після війни інститутом, що безперервно виробляє політичну еліту, — чи, як у США після 1973 року, військова служба повернеться до статусу вузької професії, і нинішня хвиля довіри до військових виявиться історичним сплеском одного покоління.

    Демобілізація і початок нової політичної боротьби

    Поки йде війна, досвід фронту працює як спільний код. Він згладжує розбіжності між людьми, які в мирному житті ніколи б не опинилися в одній кімнаті. Коли цей код перестане бути універсальним, суспільство раптом виявиться розколотим по лінії. Саме в цей момент політичний капітал військових перестане бути абстрактним рейтингом довіри і перетвориться на конкретну силу, здатну або стабілізувати систему, або розхитати її.

    Досвід уже є, у липні 2025 року перші масштабні антиурядові виступи з початку повномасштабного вторгнення — ті, що пізніше назвали «картонковим Майданом» — почалися з публічного заклику одного ветерана. Дмитро Козятинський написав у соцмережах кілька речень, і люди вийшли до театру Франка. Серед демонстрантів були і чинні військові, і демобілізовані. Вони кричали не про пільги, а про інституції. Це був сигнал, що бойовий досвід уже вміє конвертуватися в політичну дію без партійних структур і без дозволу згори.

    Держава на такі сигнали реагує подвійно. З одного боку — спроби кооптації. Найрейтинговіших командирів намагаються втягнути в адміністративну орбіту, запропонувати посади, зробити частиною системи. З іншого — дедалі відкритіше формулюється страх. На форумі «Ветерани як новий політичний суб’єкт» у грудні 2025-го Валерій Залужний прямо сказав те, що багато хто вважав за краще не проговорювати: чиновники й політики вже сьогодні починають дивитися на армію як на загрозу — саме через політичну конкуренцію. Він описав механіку ризику без емоцій. Коли після демобілізації людина з бойовим досвідом і доступом до зброї опиняється без роботи, житла й можливості реалізувати себе, вона стає вразливою до провокацій і «спокуси легких грошей».

    Історичні паралелі, які він навів, — Друга світова і афганські «лихі дев’яності» — не були риторичним прийомом. Це був перелік відомих сценаріїв, у яких повернення великих контингентів без системної реінтеграції закінчувалося зростанням злочинності, вуличного насильства і, в крайніх випадках, політичною дестабілізацією аж до громадянського конфлікту.

    Другий Майдан у класичному сенсі — масовий цивільний штурм влади виглядає малоймовірним. Але «ветеранський» варіант може бути іншим. Він не обов’язково виллється в намети на майдані. Він може початися з серії локальних конфліктів, з політичних списків, побудованих на наративі «зрадженої війни», з ситуацій, коли частина фронтовиків сприйме будь-яке компромісне врегулювання як особисту зраду. Експерти вже описують «ідеальний шторм»: одночасне поєднання мирної угоди з територіальними поступками, масової демобілізації і перших повоєнних виборів у горизонті року-півтора. У такій конфігурації приховані лінії розколу між тими, хто воював, і тими, хто ухилявся, між тими, хто втратив, і тими, хто «відсидівся» — виходять на поверхню майже одночасно. Воєнна єдність розчиняється за кілька місяців.

    Досвід інших країн показує, що коли військовий досвід перестає бути спільним, він або інституціоналізується через партії, місцеве самоврядування, державні посади або йде в тінь і починає шукати інші канали впливу. В Україні вже видно, що на місцевому рівні ветерани активніше включаються в громадські рішення, ніж середнє населення. На загальнонаціональному рівні процес іще не оформлений. Саме в цій щілині між локальною активністю і відсутністю системного політичного представництва і криється головна небезпека.

    Держава може відповісти кооптацією найяскравіших постатей і ігноруванням решти. Може спробувати створити реальні кар’єрні ліфти. Або може продовжувати дивитися на військових як на потенційну політичну загрозу. Третій варіант уже зараз звучить у публічних виступах найавторитетніших командирів. І якщо він переможе, то питання «чи будуть бунти» перестане бути гіпотетичним. Воно стане питанням термінів і масштабів.

     

  • Тіні української дипломатії – корупційні кейси за участю екс-посла Ольги Стефанішиної

    Тіні української дипломатії – корупційні кейси за участю екс-посла Ольги Стефанішиної

    Бажання американців “навести лад в українському дипкорпусі та недовіра до людей Андрія Єрмака в МЗС” дала старт для початку гучного антикорупційного процесу, в результаті якого вчорашній дипломат Ольга Стефанішина отримала підозру від НАБУ.

    Як ми писали раніше, в першій половині липня 2026 року НАБУ передало адміністрації Трампа нові дані щодо корупційних схем за участі екс-глави ОП Андрія Єрмака та його оточення, в тому числі і уже екс-посла в США Ольги Стафанішиної.

    Водночас, “кейс Стефанішиної” це не просто історія про “зміну політичної  кон’юнктури”, а більше про те, як чиновниця з явним корупційним шлейфом представляла інтереси України на міжнародній арені.

    Історія Ольги Стефанішиної – від Одеси до Києва

    Ольга Віталіївна Стефанішина, до шлюбу Кравець, родом з Одеси. У 2008 році закінчила Інститут міжнародних відносин Київського університету, отримала дипломи з міжнародного права, в 2016 році здобула ступінь спеціаліста з фінансів та кредиту в Одеському національному економічному університеті.

    З 2006 по 2007 року Ольга Стефанішина  займалася приватною юридичною практикою, далі  карколомна кар’єра на держслужбі.

    З 2007—2015 Стефанішина успішно будує кар’єру в Мін’юсті, дослужившись до заступниці директора Департаменту європейської інтеграції.

    В під час роботи в Мінюсті під керівництвом тодішньої міністерки Олени Лукаш, в період  з 2013 по 2014 року Стефанішина відповідальна за підготовку тендеру “на проведення досліджень українського законодавства” на якому, за даними слідства, відбувається масштабне розкрадання коштів.

    ФОТО: Підозрювані у масштабній корупції Олена Лукаш та Ольга Стефанішина

    Мова йде про розтрату 2,52 млн грн бюджетних коштів, призначених для адаптації національного законодавства до законодавства ЄС. Фігуранти перерахували гроші ТОВ “Європейська правова група” та низці ФОПів без достатніх на те правових підстав.

    З першими корупційними мільйонами, Ольга Стефанішина  у 2017 році переходить в Кабмін на посаду директора Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату Кабінету міністрів.

    Перші офіційні звинувачення Стефанішиної в корупції в особливо великих розмірах та намагання уникнути кримінальної відповідальності

    У жовтні 2019 року Ользі Стефанішиній було висунуте перше серйозне звинувачення у корупції –  за ч. 5 ст. 191 ККУ (розкрадання або розтрата державних коштів в особливо великих розмірах групою осіб).

    Тоді ж Ольга Стефанішина вперше почала маніпулювати громадською думкою, щоб уникнути кримінальної відповідальності. Зокрема, за інформацією журналістів Bihus, коментуючи цю справу, Стефанішина дезінформувала про її перебіг. Насправді провадження не перебувало “без руху всі ці роки”.

    Подальше просування Ольги Стефанішиної на держслужбі після уникнення кримінальної відповідальності за мільйонні розкрадання у Мін’юсті

    В 2019 році Ольга Стефанішина балотується до Верховної Ради від Української стратегії Гройсмана, але не проходить.

    З січня по червень 2020 року працює радницею в юридичній фірмі “Ілляшев та партнери”, яка відома тим, що обслуговувала інтереси Ferrexpo AG Костянтина Жеваго, а пізніше намагалась спростувати своє відношення до корупційного скандалу довкола голови Верховного Суду Всеволода Князєва.

    А уже в червні Ольга Стефанішина отримує нову посаду – віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, яку займає 4 роки до нового призначення – главою Мін’юсту.

    Протримавшись на посаді глави Міністерства юстиції трохи менше року, на фоні слухів про її можливу корупцію та бажанні “сховати цінного кадра” за дипломатичним імунітетом, Ольгу Стефанішину 27 серпня 2025 року призначають послом у США.

    Ольга Стефанішина – фігурант справи НАБУ про незаконне збагачення

    Згідно матеріалів НАБУ, які стали відомі після публікації тексту підозри Стефанішиній у незаконному збагаченні, у поле зору правоохоронців Ольга Віталіївна попала ще за часів глави Мін’юсту.

    Нагадаємо, НАБУ повідомило колишній посадовиці про підозру у незаконному збагаченні на понад 13,9 млн грн та недостовірному декларуванні.

    За даними слідства, Стефанішина володіла двома квартирами у столичному ЖК Файна Таун за 11 млн грн – нерухомість була зареєстрована на її подругу. Також у користуванні підозрюваної перебували інші активи, оформлені на близьких осіб, які вона не вносила до декларацій:

    ● квартира у столичному ЖК бізнес-класу Львівська площа (зареєстрована на матір);
    ● паркомісце та кілька нежитлових приміщень у цьому ж ЖК (зареєстровані на батька);
    ● автомобіль Mercedes-Benz GLC 220 d (зареєстрований на підлеглого).

    За даними НАБУ, Стефанішина збиралася купувати будинок під Києвом за 550 тис. дол. США, 250 тисяч доларів з яких планувала сплатити готівкою. Решта суми мала покритися шляхом передачі продавцю двох квартир у ЖК Файна Таун. Однак урядовиця відмовилася від угоди, ймовірно, через призначення на посаду посла у США, припускає НАБУ.

    ФОТО: Ольга Стефанішина на лаві підсудних

    “Офіційні доходи підозрюваної не дозволяли їй придбати таке майно. У період з початку 2024 року до середини 2025 року вона заробила близько 3,7 млн грн. Натомість лише з її банківських рахунків було витрачено орієнтовно 4,2 млн грн”, – зазначають детективи.

    Темна сторона подружжя Стефанішиних –  як Ольга Стефанішина погрязла в корупції та опинилась на лаві підсудних

    Щоб зрозуміти, як “хороший юрист” Ольга Стефанішина перетворилась на закоренілу корупціонерку, варто звернути увагу на ту частину її біографії, що стосується особистого життя.

    Бажання Ольги Стефанішиної максимально приховати від преси інформацію про шлюб з Михайлом Стефанішиним зрозуміле, адже багато в чому саме Михайло Стефанішин привів її на лаву підсудних.

    ФОТО: екс-чоловік Ольги Стефанішиної – Михайло Стефанішин

    Михайло Стефанішин – екс-міліціонер, до 2021 року працював у системі, незважаючи на проблеми з наркотиками та алкоголем.

    В Ольги та Михайла Стефанішиних двоє дітей – донька Анастасія та син Данило.

    Офіційно пара розвелась у 2017 році, за твердженням Ольги Стефанішин “через домашнє насильство та вживання алкоголю” з боку Михайла.

    У Приморському районному суді Одеси Стефанішина заявила, що чоловік зловживає алкогольними напоями та б’є її. “Позивачка зазначила, що відповідач зловживає алкогольними напоями та неодноразово застосовував фізичне та психологічне насильство над нею, що негативно позначається на їхніх спільних дітях, які через постійні сварки батьків хворіють”, – йдеться в матеріалах справи.

    ФОТО: Ольга та Михайло Стефанішини розвелись через домашнє насильство та вживання алкоголю

    Слова Ольги Стефанішиної може підтверджуються великою кількістю адміністративних постанов проти її вже колишнього чоловіка. Так, 16 листопада 2018-го Михайла Стефанішина зупинили, коли він перебував п’яним за кермом Audi A7.

    “Керував транспортним засобом AUDI A7 з ознаками алкогольного сп’яніння: запах алкоголю з порожнини рота, нестійка хода, почервоніння обличчя, порушення координації рухів. Від проходження огляду на стан сп’яніння, у встановленому законом порядку, відмовився”, – йдеться у постанові Шевченківського районного суду Києва. Провадження у справі закрили, бо завершився термін притягнення до адміністративної відповідальності.

    Аналогічні інциденти за участі Михайла Стефанішина були зафіксовані у 2022-му та 2023 році, коли у крові Стефанішина було зафіксовано  сп’яніння (1,23 % проміле).

    Стосовно тверджень Ольги Стефанішиної щодо “домашнього насильства” з боку Михайла, то, ймовірно, такі епізоди також мали місце.

    В даному контексті варто згадати “кейс побиття Стефанішиним української співачки Камалії”.

    ФОТО: Камалія, ймовірно після побиття Михайлом Стефанішиним

    Тоді скандал швидко зам’яли, а сама Камалія появу фото прокометувала “нанесенням гриму”. Водночас, друзі Камалії стверджували, що вона все таки зазнала насильства з боку Михайла Стефанішина.

    Як Михайло Стефанішин з міліціонера перетворився на бізнесмена та благодійника

    Трансформація Михайла Стефанішина від “міліціонера до бізнесмена” прямо пов’язана з карєрним ростом його екс-дружини – Ольги Стефанішиної.

    Незважаючи на той факт, що пара розлучилась ще у 2017 році а Ольга Стефанішина навіть брала судову заборону на спілкування з екс-чоловіком, активні контакти між ними все таки збереглись.

    ФОТО: Незважаючи на розлучення Ольга та Михайло Стефанішини продовжили спілкування
    ФОТО: Незважаючи на розлучення Ольга та Михайло Стефанішини продовжили спілкування

    Зокрема, за інформацією оточення Стефанішиних, в той же день як Ольга очолила Мін’юст, Михайло телефонував усім своїм знайомим та пропонував самі різні корупційні схеми – “від підписання окремих документів та рейдерських схем, до впливу на пенітенціарну систему”.

    Як ми можемо бачити із заяви НАБУ про незаконне збагачення Ольги Стефанішиної, з високою ймовірністю частину корупційних схем Стефанішину таки вдалось реалізувати.

    В даному контексті також варто згадати “кейс АРМА” на який звернули увагу колеги з Української Правди. Нагадаємо, після призначення Ольги Стефанішиної на високу посаду компанії афілійовані з Михайлом Стефанішиним почали отримувати в управління цінні активи.

    Що цікаво, навіть після гучного скандалу з Будинком Профспілок, Михайло Стефанішин продовжив свої оборудки, прикриваючись Ольгою Стефанішиною уже як “послом в США”.

    В даному контексті варто згадати кейс конфіскації великого парку залізнодорожних вагонів, цистерн та платформ, що належали резидентам РФ.  Як зазначає блогер Борис Кушнірук, відчувши безкарність, Михайло Стефанішин через своїх “фунтів” поклав око на понад півтори тисячі вагонів.

    “Якщо коротко, то “КАМпарітет” отримала від АРМА вже чотири коштовних активи в управління, включно з Будинком профспілок на Майдані. Це, на секундочку, понад третина ВСІХ об’єктів, переданих Нацагентством в управління протягом двох років. І цей консорціум входить в орбіту впливу Стефанішина, переконалися журналісти. При цьому, за інформацією ЗМІ, сам Стефанішин представляється “тіньовим” куратором АРМА і вирішує, кому який актив має бути передано в управління аж до 2030 року.” – зазначає Кушнірук.

    Як повідомляє ТГ канал  Bankova Mail з посиланням на власні джерела, оточення Стефанішиної стверджує, що вона шокована тим, як розгортається ситуація навколо неї.

    За інформацією Bankova Mail Стефанішина вважає, що її “зрадили, виманили в Київ під приводом наради дипломатичних керівників, а потім звільнили”. Якщо б її не звільнили та не виманили в Київ, вона впевнена, що НАБУ б не вручила їй підозру і справа б підвисла.

    Водночас, за інформацією наших джерел, НАБУ продовжують цікавитись справами Ольги Стафанішиної та її оточення. Тобто підозра, вручена Стефанішиній, може бути не останньою.

  • Народження нової системи союзів на тлі російської агресії

    Народження нової системи союзів на тлі російської агресії

    У 1946 році ще не існувало терміна «холодна війна», хоча її фундамент уже був закладений. На початку 1990-х мало хто припускав, що розпад Радянського Союзу відкриє майже тридцятирічний період безумовного американського лідерства. Нова система майже ніколи не з’являється в момент підписання договору чи закінчення війни. Спочатку починають змінюватися рішення держав. Лише через роки стає зрозуміло, що вони вже живуть за іншими правилами. Саме це сьогодні відбувається з Європою.

    Країни, які десятиліттями скорочували армії, повертають обов’язкову службу та формують нові дивізії. Німеччина, яка зробила демілітаризацію частиною своєї політичної ідентичності, розміщує постійну бронетанкову бригаду в Литві. Фінляндія та Швеція відмовляються від моделі безпеки, що зберігалася з часів Другої світової війни. Польща будує найбільшу сухопутну армію на континенті. Європейські заводи збільшують випуск боєприпасів у кілька разів, а уряди обговорюють не скорочення оборонних витрат, а здатність промисловості забезпечити багаторічну війну високої інтенсивності.

    Жодне з цих рішень не можна пояснити виключно російським вторгненням в Україну. Вони відображають глибшу зміну. Держави більше не виходять із припущення, що порядок, який склався після закінчення холодної війни, здатний самостійно забезпечувати безпеку. Міжнародні інститути не запобігли найбільшій війні в Європі з часів 1945 року. Економічна взаємозалежність не стала гарантією миру. Міжнародне право не зупинило застосування сили проти сусіда. Практично кожен механізм, що вважався основою європейської стабільності, проходить перевірку, якої не було кілька десятиліть.

    На цьому тлі українська війна перестає бути регіональним конфліктом. Вона стає точкою, через яку держави оцінюють власне майбутнє. У Тайбеї вивчають ефективність української моделі оборони. У Варшаві — темпи мобілізації промисловості. У Брюсселі — межі можливостей європейського ВПК. У Пекіні та Вашингтоні — швидкість, з якою демократичні суспільства здатні підтримувати затяжне протистояння. Занадто багато стратегічних розрахунків у різних частинах світу сьогодні залежать від результату однієї війни, щоб розглядати її виключно як європейську кризу.

    Подібні переломи рідко стають очевидними сучасникам. Але існує показник, який зазвичай з’являється саме в такі періоди. За даними Peace Research Institute Oslo, у 2025 році кількість прямих міждержавних воєн досягла восьми — максимального значення з 1946 року. Це не просто статистичний рекорд. Він показує, що війна знову стає прийнятним інструментом зміни міжнародної реальності.

    Руйнування системи взаємних гарантій

    Стара європейська система безпеки не рухнула в один момент 24 лютого 2022 року. Вона розвалювалася десятиліттями, а повномасштабна війна стала лише останнім, уже незворотним актом. Те, що раніше маскувалося під «партнерство» і «взаємозалежність», виявилося крихкою конструкцією з напівмертвих договорів, добровільних обмежень і ілюзії, ніби велика війна на континенті більше неможлива. Найтиховіший, але структурно важливий удар припав по Договору про звичайні збройні сили в Європі. Документ 1990 року колись вважався наріжним каменем постхолодної архітектури: він жорстко обмежував кількість танків, бронетехніки, артилерії та ударної авіації від Атлантики до Уралу і створював систему взаємних інспекцій. Росія формально призупинила його виконання ще 2007-го, а в листопаді 2023-го остаточно вийшла. Через місяць країни НАТО, які все ще числилися учасниками, оголосили про призупинення своїх зобов’язань «на невизначений строк».

    Мало хто помітив цю дату. У новинах вона розчинилася між повідомленнями з фронту. Але саме тоді зник останній юридично зобов’язувальний механізм, який хоч якось стримував гонку звичайних озброєнь на континенті. Сьогодні ніхто не знає точних цифр накопичення техніки біля кордонів — ні в однієї зі сторін. Паралельно померла і політична надбудова. Основоположний акт Росія–НАТО 1997 року і створена на його базі Рада Росія–НАТО довго зберігали статус «існуючих, але непрацюючих».

    3 грудня 2025 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський повідомив, що генеральний секретар НАТО Марк Рютте на засіданні міністрів Альянсу заявив: Рада Росія–НАТО та Основоположний акт 1997 року більше не існують. Це була не гучне заява, а суха констатація факту, до якого польська дипломатія, наприклад, йшла роками. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, колись задумана як інклюзивний майданчик від Ванкувера до Владивостока, теж перетворилася на тінь. Росія ще до повномасштабного вторгнення дедалі частіше підривала механізми прозорості, передбачені Віденським документом, а у 2023 році відмовилася від щорічного обміну військовою інформацією, який документ зобов’язує проводити. Спеціальна моніторингова місія в Україні була згорнута.

    Зараз ОБСЄ формально зберігає існування, але її військово-політичний вимір фактично втратив значну частину своєї ефективності. Механізми контролю та довіри, які десятиліттями залишалися основою європейської безпеки, були підірвані через блокування домовленостей і відмову Росії від частини зобов’язань у сфері військової прозорості. Руйнування відбувалося і в менш очевидних сферах. Енергетична взаємозалежність, яку в Берліні та Парижі довгий час розглядали як спосіб зменшення ризику конфлікту, після 2022 року перетворилася на стратегічну вразливість. Скорочення російських поставок газу та пошкодження «Північних потоків» змінили енергетичну архітектуру Європи: європейська промисловість втратила доступ до значної частини дешевого трубопровідного ресурсу, а Москва — один із найбільших експортних ринків.

    Стратегічне середовище, яке Росія десятиліттями будувала навколо ідеї нейтральності сусідніх держав, також зазнало фундаментальних змін. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО розширив присутність Альянсу біля російських кордонів і змінив військовий баланс у Північній Європі. Від Арктики до Чорного моря сформувався новий пояс протистояння, якого не існувало в такому масштабі після завершення холодної війни. Цифри переозброєння лише підтверджують масштаб цього зламу. За даними SIPRI, сукупний імпорт основних озброєнь 29 європейськими членами НАТО у 2021–2025 роках зріс на 143% порівняно з періодом 2016–2020 років.

    Але зростання це хаотичне, з перекосами в бік американських і південнокорейських систем, із затримками поставок і внутрішніми суперечностями ЄС щодо спільних закупівель. Стара система передбачала передбачуваність і прозорість. Нова — форсоване, часто непрозоре нарощування сил в умовах, коли попередні обмежувачі вже не діють. У результаті Європа опинилася в стані, який важко назвати навіть «новою холодною війною». Холодна війна мала свої правила, канали зв’язку і договори. Зараз немає ні того, ні іншого, ні третього. Залишилися лише зростаючі військові бюджети, взаємна недовіра і розуміння, що будь-яка майбутня архітектура безпеки будуватиметься не на спільних принципах, а на жорсткому балансі сили.

    Кінець старої моделі та формування нової системи безпеки

    Наслідки війни в Україні давно перестали обмежуватися лінією фронту. Російське вторгнення змінює не лише співвідношення сил у Європі, а й логіку функціонування всієї системи міжнародної безпеки. Війна створила в Росії економічну залежність від постійного розширення військового виробництва. Галузі, пов’язані з оборонними замовленнями, отримали додаткове фінансування і робочі місця, однак це відбулося ціною дедалі більшої мілітаризації економіки та витіснення цивільних секторів

    Одночасно регіональні бюджети взяли на себе значну частину витрат, пов’язаних із війною. За оцінками Банку Фінляндії (BOFIT), такі видатки суб’єктів федерації зросли з приблизно 1,9 трлн рублів у 2022 році до 3,5 трлн у 2025-му, досягнувши близько 13,2% сукупних регіональних витрат. Паралельно сукупний дефіцит регіональних бюджетів у 2025 році наблизився до 1,5 трлн рублів. Для губернаторів це означає, що майбутнє скорочення військових видатків може створити не лише соціальні, а й серйозні бюджетні ризики.

    Європа переходить від тимчасового кризового реагування до довгострокового розширення оборонної промисловості. ЄС запустив програму ASAP (Act in Support of Ammunition Production), спрямовану на нарощування виробничих потужностей артилерійських боєприпасів до 2 млн снарядів на рік до кінця 2025 року. За даними IISS, вартість контрактів на закупівлю озброєнь, укладених європейськими членами НАТО після лютого 2022 року, майже подвоїлася — зі 131,8 млрд доларів у 2018–2021 роках до понад 245 млрд доларів станом на середину 2025 року.

    Рішення про будівництво заводів, багаторічні контракти і реформу закупівель дедалі частіше приймаються так, ніби конфлікт високої інтенсивності перестав бути винятком. Головним наслідком може виявитися не саме зростання витрат, а зникнення ідеї, що європейська безпека знову може будуватися навколо тимчасових криз. Після 2022 року інституційні та промислові рішення дедалі частіше виходять із розрахунку на тривалу нестабільність. Ці два процеси працюють разом. У Росії формується коаліція інтересів, для якої продовження високої інтенсивності вже стало частиною економічної та політичної реальності. У Європі промисловість і інститути перебудовуються під тривалу конфронтацію як під новий базовий сценарій.

    Водночас для США війна стала сигналом, що епоха, коли одна технологічна перевага могла компенсувати обмежені виробничі потужності, завершується. Після десятиліть, коли головним показником сили вважали технологічний відрив, повертається значення промислової витривалості — здатності держави вести довгу боротьбу на рівні виробництва, ресурсів і союзів.

    Для України це означає, що її значення починає визначатися не лише тим, що відбувається на полі бою. Уперше за десятиліття навколо однієї війни одночасно перебудовуються промислова політика, бюджетні пріоритети, військове планування і механізми союзництва найбільших держав. Це перетворює Україну з учасника конфлікту на фактор довгострокової інституційної трансформації.

    Виникнення центрів сили та союзництва

    Вперше після Другої світової війни Німеччина розгортає постійну бронетанкову бригаду за межами власної території — у Литві. 45-та танкова бригада має до кінця 2027 року досягти повної боєготовності й налічувати близько 4800 військовослужбовців та близько 200 цивільних працівників. Для Берліна це означає безпрецедентний відхід від післявоєнної практики, за якої великі бойові з’єднання Бундесверу не розміщувалися на постійній основі за кордоном. Для країн Балтії це, своєю чергою, означає, що захист східного флангу НАТО перестає бути лише політичним зобов’язанням і набуває цілком матеріальної форми.

    Польща фактично формує новий оборонний центр разом із Південною Кореєю. За даними SIPRI, у 2021–2025 роках майже половина всього польського імпорту основних озброєнь припала саме на Сеул. Контракти передбачають постачання до тисячі танків K2, майже 700 самохідних гаубиць K9, близько 300 реактивних систем Chunmoo та десятків легких бойових літаків FA-50. Водночас важливішими за самі закупівлі стають виробничі зміни: частину виробництва танків K2PL планують локалізувати в Польщі. Таким чином співпраця виходить далеко за межі звичайного імпорту озброєнь, поєднуючи передачу технологій, спільне виробництво та розвиток польської оборонної промисловості.

    Паралельно змінюється і сама логіка союзів. Якщо раніше основним майданчиком координації залишалося НАТО, то тепер дедалі більшого значення набувають двосторонні та регіональні оборонні угоди. Франція і Польща підписали Договір Нансі із взаємними гарантіями оборони, Велика Британія та Німеччина уклали Trinity House Agreement, а Франція, Німеччина, Італія та Польща започаткували програму ELSA зі спільної розробки далекобійних ударних систем. Північні країни інтегрують свої повітряні сили, а окремі європейські армії дедалі глибше поєднують свої структури. Це ще не «європейська армія», але вже й не сукупність незалежних національних сил. Формується мережа оборонних зв’язків, яка дедалі менше залежить від одного центру ухвалення рішень.

    Змінюється і зовнішня географія європейської безпеки. Європейський Союз почав укладати Security and Defence Partnerships із державами, які ще недавно перебували поза традиційним колом європейської оборонної політики, — від Великої Британії та Канади до Японії, Південної Кореї й Австралії. Ці угоди не замінюють НАТО, але створюють додаткову мережу технологічної, промислової та військово-політичної співпраці, яка поступово зменшує критичну залежність Європи від американських ресурсів.

    Усе це супроводжується наймасштабнішим переозброєнням європейського континенту за останні десятиліття. За оцінками IISS, після лютого 2022 року загальна вартість контрактів на закупівлю озброєнь європейськими членами НАТО зросла майже вдвічі — зі 131,8 до понад 245 мільярдів доларів. Rheinmetall збільшує виробництво 155-мм артилерійських снарядів із 70 тисяч у 2022 році до 1,1 мільйона до 2027-го, а загальнівиробничі можливості Європи вже наближаються до двох мільйонів пострілів на рік. Ще кілька років тому такі масштаби здавалися надлишковими для континенту, який десятиліттями готувався переважно до локальних операцій. Тепер вони стають базовою умовою підготовки до тривалого високоінтенсивного конфлікту.