Mmakaje

Позначка: колабораціонізм

  • Прокурор Валерія Васечко підтримує відносини з екс-чоловіком засновником батальйону АрБАТ

    Прокурор Валерія Васечко підтримує відносини з екс-чоловіком засновником батальйону АрБАТ

    Прокурор Київської обласної прокуратури Валерія Володимирівна Васечко продовжує підтримувати відносини зі своїм екс-чоловіком засновником батальйону “АрБАТ” Денисом Васечко, який з 2025 року занесений в базу сайту Миротворець та брав участь у катуванні українських військовополонених.

    Зокрема, відповідно до матеріалів справи Nº42023000000001936 від 01.12.2023 чоловік української прокурорші Валерії Васечко, як права рука Армена Саркисяна (Армена Горлівского) допомагав йому у створенні воєнізованого формування батальойн “АрБАТ”, за що отримав підозру 23.07.2025 року.

    В матеріалах справи також зазначено, що Денис Васечко займався підшукуванням та залученням осіб, готових за грошову винагороду надавати їм інформацію про місця розташування обʼєктів критичної інфраструктури, військових обʼєктів, місць дислокації військовослужбовців ЗСУ, представників Сил оборони України, співробітників правоохоронних органів України, військовослужбовців військових формувань України.

    Як встановило слідство Денис Васечко займався організацією батальйону АрБАТ не пізніше вересня 2022 року, будучи в офіційному шлюбі з прокуроршою Валерією Васечко.

    Нагадаємо, в декларації за 2022 рік Валерія Васечко не просто вказує чоловіка Дениса Васечко в Декларації, але й декларує дохід від його зарплати, тобто підтверджує спільне проживання та спільний побут із найближчим засновником незаконного збройного формування “АрБАТ”.

    Варто відзначити, що в декларації Валерії Васечко за 2023 рік інформація про чоловіка колаборанта повністю відсутня.

    Водночас, як вияснили журналісти, прокурор Валерія Васечко до цього часу продовжує спілкування та періодично сумісне проживання з екс-чоловіком коллаборантом, зокрема на території третіх країн, таких як Турецька Республіка, що може вказувати на фіктивний характер розлучення.

  • Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    У вересні 2025 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував 91% негативного ставлення до Росії серед українців і лише 4% позитивного. На сході позитивне ставлення становило 9%, проте КМІС окремо попереджав, що вибірка там невелика, і зростання з 3% у 2024 році перебуває в межах статистичної похибки.

    Чотири відсотки не означають масового повернення сходу до проросійських настроїв. Але це вже не статистичний шум, приблизно кожен двадцять п’ятий дорослий респондент досі ставиться до Росії позитивно. Опитування фіксують цю меншість, але не пояснюють її склад і мотиви.

    До повномасштабного вторгнення масштаби були зовсім іншими. У лютому 2022 року добре до Росії ставилися 34% українців, на сході — 53%, на півдні — 45%. Після початку вторгнення позитивне ставлення рухнуло до 2%. Але це не означає, що разом із ним зникли всі старі уявлення про Росію. Для одних Росія була державою, яку вони підтримували політично. Для інших — мовою, культурою, родичами, церквою і радянською пам’яттю.

    Для третіх — образом «нормального життя», яке закінчилося задовго до 24 лютого 2022 року. Тому решткову меншість не можна описувати одним словом «проросійські». Серед неї є активні прихильники Росії, люди, які вважають її меншим злом, культурно близькі до Росії противники війни, люди, що повторюють сімейні установки, і ті, хто фактично чекає не російської влади, а повернення власного минулого.

    Громадяни незалежної України в російському культурному середовищі

    Результат референдуму 1 грудня 1991 року погано поєднується з пізнішою російською формулою про «споконвічно російський» схід України. За незалежність проголосували 90,32% громадян країни. У Донецькій області — 83,90%, у Луганській — 83,86%, у Харківській — 86,33%, в Одеській — 85,38%. Навіть у Криму більшість — 54,19% — проголосувала за незалежність, у Севастополі — 57,07%. Схід і південь обрали Україну, але це ще не означало готовності негайно розірвати з Росією культурні та людські зв’язки. Для мільйонів людей незалежність означала власну державу, а не відмову від мови, радянської пам’яті чи спільної з Росією культури.

    Після 1991 року держава змінилася швидше, ніж повсякденне життя. Українська стала державною мовою, формувалася власна історична політика, але в багатьох містах сходу і півдня школа, завод, двір, ринок і побутове спілкування й далі існували переважно російською. Це було наслідком радянської урбанізації, велика промисловість притягувала населення з усього СРСР, російська ставала мовою професійної та міської комунікації.

    Те саме відбувалося з масовою культурою. Російські серіали, КВН, музика, спорт, гумор і новини залишалися частиною спільного інформаційного простору. Навіть за невеликої частки окремих російських телеканалів вплив Росії зберігався через саму культурну модель. Українські канали «Інтер» і «Україна» теж використовували російську мову і знайому аудиторії систему образів, радянську ностальгію, культ Перемоги, страх перед «бандерівцями», уявлення про Захід як про чужий простір. Для цього не потрібно було пряме управління з Кремля. Медіаринок просто продовжував давати глядачеві те, до чого він звик.

    Москва потім перетворила це середовище на політичний ресурс. Газ, культурні програми, ідея «русского мира», російські паспорти і гуманітарна політика в Криму та на Донбасі створювали відчуття особливого зв’язку. Але принципово важливо, що Москва не винайшла ці відмінності з нуля. Вона отримала вже існуючий простір, де українська і російська ідентичності могли співіснувати.

    Церква була ще однією частиною цієї інфраструктури. До 2014 року УПЦ в єдності з Московським патріархатом була найбільшою православною структурою країни. Для багатьох парафіян зв’язок із Москвою означав не підтримку Кремля, а звичну канонічну традицію, свого священника, хрестини, вінчання і відспівування. Політичний сенс цієї належності посилився вже після початку конфлікту.

    Нарешті, існувала внутрішня українська політика. Партія регіонів і її попередники перетворили регіональні відмінності на електоральний ресурс. Східному виборцю обіцяли захист від надмірної українізації, а місцеві еліти ставали посередниками між Києвом і регіоном. Це було важливіше, ніж ідея відділення. Більшість таких виборців не хотіла йти з України. Вони хотіли, щоб Україна не змінювала звичне їм культурне середовище. Так сформувалася важлива основа майбутнього конфлікту, людина могла бути громадянином України, підтримувати її незалежність і водночас вважати український національний проєкт занадто далеким від власного способу життя.

    Ідентичність після січня 2014 року

    За даними опитування грудня 2013 року, оприлюдненими в січні 2014-го, Майдан підтримували 80% жителів заходу, 63% центру, але лише 20% півдня і 30% сходу. До цього регіональні відмінності залишалися передусім політичними. Після втечі Януковича, анексії Криму і початку війни на Донбасі вони стали питанням безпеки і належності.

    Для значної частини українців 2014 рік остаточно зробив Росію агресором. Російськомовні громадяни дедалі частіше відділяли мову від громадянської належності, можна було говорити російською і водночас вважати себе українцем. Війна різко прискорила цей процес. Те, що раніше було сумісним — російська мова, радянська пам’ять і українське громадянство, — тепер довелося співвідносити з реальною російською армією.

    Але для іншої частини суспільства 2014-й дав протилежний ефект. Спроба скасувати закон Колесніченка-Ківалова, навіть не набравши чинності, стала зручним доказом тези «Київ прийшов за нашою мовою». Російське телебачення водночас описувало Майдан як фашистський переворот. Для людини, яка вже сприймала центральну владу як чужу, нові події не руйнували стару картину світу, а підтверджували її.

    При цьому Донбас не був єдиним проросійським масивом. У квітні 2014 року відділення своєї області і приєднання до Росії підтримували 27,5% жителів Донецької області і 30,3% жителів Луганської, проти були 52,2% і 51,9%. Федералізацію підтримували 38,4% у Донецькій області і 41,9% у Луганській. Але це означало і зворотне, більшість не вимагала виходу з України. Росія змогла перетворити активну меншість на збройну силу, але не отримала одностайного мандата всього регіону.

    У цьому і полягав механізм радикалізації. Для захоплення території не потрібно, щоб за нього проголосувала більшість. Достатньо меншості, зовнішньої підтримки, зброї, інформаційної кампанії і слабкої державної реакції. При цьому величезна проміжна зона залишалася. Людина могла не любити Майдан, дивитися російське телебачення, говорити про «братні народи» і водночас не хотіти жити в «ДНР». Саме ця сіра зона згодом виявилася особливо важливою.

    Після 2014 року українська держава почала прискорено формувати власну ідентичність: декомунізація, мовні квоти, створення ПЦУ, отримання томосу. Для тих, хто вже порвав із Росією, це було природним продовженням війни. Для частини іншої аудиторії — спробою держави переробити її спосіб життя. Тому 2014 рік не просто знищив проросійську ідентичність. Він політизував її залишки.

    Розрахунок Москви на південь і схід і фактичний опір

    Повномасштабне вторгнення стало головним доказом того, наскільки хибною була російська ставка на «російськомовне населення». Кремль очікував, що жителі півдня і сходу або зустрінуть російські війська спокійно, або не чинитимуть опору. На практиці сталося протилежне. Олександр Вілкул, начальник військової адміністрації Кривого Рогу і колишній представник політичного табору Партії регіонів, розповідав, що російська сторона пропонувала йому здати місто. Він відмовився. Подібні рішення ухвалювали по всій Україні. Росія зіткнулася не з «російським населенням, яке чекає визволення», а з громадянами України, які здебільшого не хотіли змінювати державу.

    Соціологія показує цей злам особливо ясно. У дослідженні Центру Разумкова навесні 2025 року серед людей, які переважно говорять вдома російською, 82% негативно ставилися до Росії, а 81,5% довіряли ЗСУ. Це пряма відповідь на головний міф «русского мира»: російська мова перестала бути показником політичної лояльності. Людина може говорити російською і при цьому вважати Росію ворогом. Після цього залишаються вже не лише відсотки, а конкретні біографії тих, хто справді обрав Росію.

    Ілля Кива — український народний депутат від проросійської ОПЗЖ — після початку повномасштабного вторгнення відкрито виступав на підтримку російської агресії і опинився в Росії. Віктор Медведчук, один із найбільш впливових проросійських українських політиків, перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік після початку вторгнення і був затриманий під час спроби залишити Україну, згодом його передали Росії в межах обміну. Це вже не культурна ностальгія, а свідомий політичний вибір людей, які до війни були частиною української політичної системи.

    Є й більш локальні приклади. Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, обраний 2020 року від ОПЗЖ, у перші дні вторгнення публічно повідомив про домовленість із російськими військовими про передачу влади в місті. Колишній мер Куп’янська Володимир Демченко, який обіймав посаду у 2010–2015 роках, також перейшов на бік окупантів. У Херсоні Володимир Сальдо — колишній мер міста і відомий представник старої регіональної політики — зрештою очолив створену Росією окупаційну адміністрацію області.

    Ці люди важливі для матеріалу саме тому, що показують: громадянство України, життя в українській політичній системі і навіть обрання на українські посади самі по собі не гарантували української політичної лояльності. Але так само важливо не зробити зворотну помилку і не перенести їхню поведінку на все російськомовне населення. Після 2022 року такі історії вже отримали кримінальний вимір. За даними СБУ, з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2025 року розслідувалося 3 937 проваджень про державну зраду і 8 903 — про колабораційну діяльність. Правоохоронці відкривали справи про передачу координат, роботу в окупаційних адміністраціях, державну зраду.

    Наприклад, українські слідчі документували випадки, коли колишні чиновники, вчителі, місцеві депутати чи жителі окупованих міст добровільно переходили на бік Росії. В одній зі справ директорка захопленого ліцею в Куп’янському районі погодилася працювати в окупаційній системі освіти і впроваджувати російську програму. Але ці справи доводять не те, що «схід України був проросійським». Вони показують інше. Невелика прихована частина старої ідентичності в умовах окупації могла перетворитися на практичну співпрацю. Більшість людей цього не зробила.

    Прихована проросійськість і туга за 2013 роком

    Після 2022 року залишкова проросійська ідентичність стала набагато менш публічною. Опитування під час війни неминуче стикаються з проблемою соціально бажаних відповідей. Людина може не захотіти повідомляти інтерв’юеру про погляди, які потенційно можуть викликати підозру. Тому 4% позитивного ставлення до Росії в опитуванні не можна автоматично вважати точною цифрою всіх прихованих прихильників Росії. Але й перетворювати кожного російськомовного чи незадоволеного владою на прихованого проросійського теж не можна.

    Тут важливіше зрозуміти психологію самої групи. Серед неї є людина, яка справді хоче російської перемоги. Є той, хто вважає Росію меншим злом. Є той, хто каже «раніше було краще». І є той, хто не підтримує російську державу, але не здатен прийняти нову українську ідентичність як власну. Для останнього Росія може бути не країною призначення, а символом утраченого минулого.

    Родичі в Росії, які до 2022 року були цілком звичайною частиною життя, після вторгнення стали джерелом альтернативної інформації. «Там цього не показують», «це Україна обстрілює», «Росія просто відповідає» — такі розмови можуть зберігати стару картину світу навіть без російського телебачення.

    Радянська пам’ять діє подібним чином. Для частини старшого покоління «нормальне життя» асоціюється з роботою, стабільністю, 9 Травня, радянською культурою і відсутністю необхідності визначати себе як українця чи росіянина. Війна зруйнувала цей світ, але пам’ять про нього залишилася. Тому людина здатна водночас ненавидіти російські удари по власному місту і пояснювати їх як «відповідь НАТО». Це не раціональна політична теорія. Це спосіб зберегти стару картину світу, в якій Росія лишається «своєю», а відповідальність можна перенести на Київ і Захід.

    Нарешті, працює невдоволення українською державою. Мобілізація, корупція, економічні проблеми, вимкнення, відчуття несправедливості — усе це саме по собі не робить людину проросійською. Але якщо вона ще до війни вважала Київ неефективною і чужою владою, нові проблеми легко вбудовуються в стару схему: «Україна не може нормально управляти, отже, проблема в самій системі». Що довша війна, то більше можливостей для такого пояснення.

    Тому «чекати Росію» не завжди означає чекати танки. Іноді це очікування того, що Україна знову стане такою, якою людина її пам’ятає. Це своєрідна внутрішня еміграція. Фізично людина перебуває тут, але психологічно продовжує жити в іншому часі.

    Політична лояльність і культурна звичка

    Сьогодні Україна набагато менше схожа на країну двох конкуруючих цивілізаційних проєктів. Більшість російськомовних українців не хоче російського майбутнього. Удослідженні Разумкова серед переважно російськомовних 81,5% довіряють ЗСУ, 55% вірять у перемогу України, а 54% вважають, що Україна не повинна погоджуватися на скорочення своїх збройних сил як умову миру. Проблема виникає там, де культурна ідентичність перетворюється на політичну належність до іншої держави. Саме цей перехід і пояснює різницю між російськомовними українцями і невеликою групою, яка після 2022 року все ще чекає російського сценарію.

    При цьому держава не може ігнорувати людей, які переходять від поглядів до дій. Передача координат, робота на окупаційну адміністрацію, участь у російських військових формуваннях, організація псевдореферендумів чи допомога російським спецслужбам — це вже не питання культурної ідентичності, а питання безпеки. Такі випадки мають розглядатися саме як співробітництво з противником. Але безпека не пояснює, чому людина, яка ніколи не співробітничала з окупантами, може й далі вважати російський сценарій менш чужим, ніж український.

    Залишкова прихильність до Росії не випливає з того, що українське суспільство досі розколоте надвоє, і не з того, що російська мова сама по собі формує політичну лояльність. Вона тримається там, де особисте життя довше за державну історію. Усередині цієї системи є і прямий політичний вибір. Є люди, які чекають саме російську владу і російську перемогу.

    Поруч із ними — значно менш видима категорія, вони не збираються їхати в Росію і часто навіть не виправдовують війну, але не приймають новий український порядок як свій. Їхнє очікування спрямоване назад — до світу, в якому Київ і Москва ще не вимагали остаточного вибору. Саме ця інерція дозволяє жити в українській державі, бачити наслідки російських ударів і водночас зберігати внутрішню вірність іншому часу. Для більшості цей час закритий. Для невеликої частини він досі виглядає незавершеним.

  • Російська агентура в Україні, колаборанти, коригувальники та питання довіри до антикремлівських росіян

    Російська агентура в Україні, колаборанти, коригувальники та питання довіри до антикремлівських росіян

    За даними Державного бюро розслідувань на червень 2026 року, у провадженні Бюро перебуває понад 3000 кримінальних проваджень щодо злочинів проти основ національної безпеки. З них понад 2000 — за фактами державної зради, близько 800 — за колабораційну діяльність. Уже майже 1700 осіб отримали офіційні повідомлення про підозру, понад 1400 обвинувальних актів спрямовано до судів, а понад 500 фігурантів оголошено в розшук.

    СБУ, ДБР та Офіс Генерального прокурора регулярно повідомляють про викриття осіб, які передавали російській стороні інформацію про позиції Сил оборони, військові об’єкти або критичну інфраструктуру. Серед фігурантів кримінальних проваджень щодо державної зради та колабораційної діяльності є колишні представники окупаційних адміністрацій, особи, причетні до незаконного привласнення українського майна на користь окупаційної влади, а також учасники агентурних мереж, які діяли в інтересах російських спецслужб. Частина таких проваджень здійснюється за відсутності підозрюваних, що передбачено українським законодавством у визначених законом випадках.

    Один із найпоказовіших випадків — заочний вирок колишньому голові окупаційної адміністрації Херсона Олександру Кобцю. На початку повномасштабного вторгнення Кобець добровільно очолив створену російськими окупантами адміністрацію Херсона та співпрацював із представниками держави-агресора. Після звільнення міста українськими військами він залишив Херсон разом із російськими військами. За матеріалами СБУ суд заочно визнав його винним у державній зраді, вчиненій в умовах воєнного стану, та колабораційній діяльності. Йому призначили довічне позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Строк відбування покарання обчислюватиметься з моменту його фактичного затримання.

    Активи, що перебувають за межами України, не можуть бути арештовані чи конфісковані лише на підставі рішення українського суду. Для їх розшуку, арешту, конфіскації або повернення застосовуються механізми міжнародної правової допомоги відповідно до Кримінального процесуального кодексу України та міжнародних договорів.

    Гіг-економіка диверсій, Telegram і епоха одноразової агентури

    Найсерйозніше змінення в російських диверсійних і розвідувальних операціях останніх років — навіть не перехід у Telegram і не використання криптовалюти. Змінилася сама логіка роботи з агентурою. Цифри підтверджують масштаб. За оцінками європейських дослідників, російські спецслужби дедалі частіше використовують так званих «одноразових агентів», яких вербують через цифрові платформи для виконання окремих завдань. У 2024–2025 роках у Польщі, країнах Балтії та інших державах Європи неодноразово викривали людей, яких підозрювали у диверсіях, підпалах та зборі розвідувальної інформації. Багато з них не мали розвідувальної підготовки, а частина навіть не усвідомлювала, що виконує завдання в інтересах російських спецслужб.

    У часи холодної війни підготовка одного нелегала могла займати роки. Його навчали конспірації, створювали біографію, впроваджували в потрібне середовище, а після провалу втрата такого агента означала втрату багаторічних інвестицій. Сучасна модель влаштована протилежним чином: вартість одного виконавця навмисно зведена до мінімуму. Він не повинен знати організаторів, не знає загальної структури мережі, не контактує з іншими учасниками і часто отримує лише одне конкретне доручення. Після його виконання зв’язок може обірватися назавжди. На відміну від класичної моделі, сучасні операції дедалі частіше спираються на залучення окремих виконавців для виконання конкретних завдань через цифрові платформи.

    У доповіді аналітичного центру RUSI ця модель прямо описується як перехід до «гіг-економіки російської диверсії», де використовуються так звані «одноразові агенти». Така фрагментація різко знижує шкоду від провалу окремого учасника і дозволяє швидко замінити його новою людиною. Саме тому масові затримання самі по собі не завжди призводять до зникнення подібних схем. Показово, що ця модель перестала обмежуватися Україною. За даними Robert Lansing Institute, до 2026 року аналогічні Telegram-мережі почали використовуватися і в країнах Європейського Союзу. Вербувальникам вже не потрібні ідейні прихильники або люди з досвідом розвідувальної діяльності. Достатньо знайти людину, готову виконати окреме доручення за відносно невелику винагороду. Дослідники зазначають, що ті самі механізми — анонімні канали зв’язку, криптовалютні розрахунки та поділ завдань між окремими виконавцями — використовуються і під час організації диверсій у країнах Європейського Союзу.

    Особливо ясно це видно на прикладі одного з коригувальників, якого судили в Дніпровському райсуді Запоріжжя. У вересні 2024 року чоловік регулярно листувався в Telegram з офіцером 316-го розвідувального центру ГУ ГШ ЗС РФ. Він надсилав координати місць дислокації українських військових, робив позначки на Google-картах і давав детальні пояснення. У папці «корзина» його телефону слідчі знайшли скріншоти з позначками «воєнный городок» і розташуванням одного з військкоматів міста.

    На суді він визнав вину і пояснив, що хотів повернутися до батьків, які жили в окупованому Бердянську. Через матір він познайомився з російським військовим, який пообіцяв допомогти з поверненням в обмін на інформацію. За словами обвинуваченого, саме це стало причиною його співпраці. Згодом його викрили правоохоронці, а суд призначив покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.

    Саме в таких історіях розкривається найнебезпечніша особливість сучасної гібридної війни. Російські спецслужби більше не залежать від обмеженої кількості глибоко законспірованих агентів. Замість цього вони отримують практично необмежений ринок потенційних виконавців. Чим нижча вартість залучення однієї людини і чим простіше її замінити, тим стійкішою виявляється вся система.

    Межі довіри до антикремлівських росіян

    Окремий і найменш однорідний пласт становлять громадяни Росії, які свідомо обирають бік України та вступають до добровольчих формувань. Серед них — учасники Легіону «Свобода Росії» та Російського добровольчого корпусу. Їхні мотиви, сумніви та ставлення до власного суспільства розкриваються насамперед у прямих інтерв’ю. Один із бійців Легіону «Свобода Росії» з позивним Lazzy в інтерв’ю The Independentпояснював, що в Україні, за його словами, йому простіше діяти, ніж у Росії. Він говорив про страх за власне життя, тиск з боку спецслужб та ризик переслідувань через критику режиму. Інший боєць з позивним Caesar в інтерв’ю The Independent пояснював, що не відчуває провини за участь у бойових діях проти російських військових. За його словами, він вважає, що російські військові скоювали злочини в Україні, а політика Володимира Путіна завдала шкоди не лише Україні, а й самій Росії.

    У розслідуванні The Insider троє добровольців Легіону формулювали мотивацію по-різному. Один сказав: «Єдиний спосіб змити ганьбу повномасштабного вторгнення — це зброя в руках». Інший пов’язував рішення з відповідальністю за дії своєї країни та бажанням, щоб син виріс у нормальній країні. Третій підкреслював, що мирні протести всередині Росії призводять лише до репресій, тоді як збройний опір дає шанс на реальні зміни.

    Денис Капустін, відомий як командир Російського добровольчого корпусу, в інтерв’ю Суспільному пояснював свій вибір різницею між сучасною Росією та Україною. За його словами, у Росії людське життя «нічого не варте», свобода слова й доступ до інформації фактично відсутні, тоді як Україна зберегла простір для свободи та спротиву. Саме це, за його словами, стало одним із чинників, що визначили його позицію.

    Історичні паралелі — антифашистський опір всередині Німеччини, дисидентство в СРСР, перебіжчики холодної війни — підтверджують, що всередині авторитарних систем завжди існують люди, готові діяти проти власної влади. Однак ті самі паралелі показують ризики подвійних агентів і провокацій. Українські структури, що працюють з такими людьми, змушені застосовувати багаторівневі перевірки. Координатори партизанських мереж, зокрема Atesh, прямо говорили про постійні спроби впровадження російських агентів. Повного усунення ризику не існує. Довіра залишається умовною та операціональною: вона будується на перевірюваних діях, а не на деклараціях. Для частини росіян, що воюють на боці України, загроза з боку російської держави реальна і постійна — заочні кримінальні справи, спроби ліквідації, тиск на родичів. Це створює спільність інтересів, але не скасовує необхідності постійного перегляду.

    Найяскравіший недавній приклад — Ігор Рогов — колишній координатор «Відкритої Росії» (структура, пов’язана з Михайлом Ходорковським) і заступник керівника штабу Олексія Навального в Саранську. Він позиціонував себе, як опозиційний активіст, антипутінський і, відповідно, у логіці воєнного часу, як людина проти режиму. Після початку повномасштабного вторгнення він поїхав до Польщі, отримав там статус і продовжував обертатися в колах російських політемігрантів. У 2024 році його заарештували. Слідство і суд встановили, що Рогов ще в Росії був завербований ФСБ і продовжував працювати на спецслужбу вже в еміграції: збирав інформацію про інших опозиціонерів, польських чиновників, волонтерів і організацій, що допомагають російським вигнанцям та передавав ці дані кураторам. У липні 2026 року польський суд засудив його до 7 років позбавлення волі за шпигунство (дружину — до 3 років за пособництво). Це класичний випадок: людина виглядала «своєю» в антивоєнному середовищі, а виявилася інформатором ФСБ.

    Конфіскація майна зрадників, історичні уроки США, Франції та Нідерландів

    Найжорсткіші історичні кейси конфіскації майна втікачів-зрадників майже завжди працювали за одним принципом: держава не просто карала, а перетворювала чуже багатство на ресурс для себе. Україна зараз у подібній точці — тисячі колаборантів і «ждунів» утекли, залишивши квартири, бізнеси та землі. Питання не «чи можна», а як зробити так, щоб це реально спрацювало і не перетворилося на юридичну та корупційну яму через десять–двадцять років.

    Під час американської революції штати масово конфісковували майно лоялістів. Особливо показовий випадок Матіаса Аспдена — багатого філадельфійського купця. Він поїхав до Англії в 1775 році. Поки його не було, влада оголосила його зрадником, конфіскувала будинок, пристань і землі та продала з молотка. Коли він повернувся після війни, йому прямо сказали: ти більше не громадянин, майна у тебе немає. Британці виплатили копійки. Аспден помер у вигнанні. І лише в 1840-х його американські спадкоємці через суд відібрали у штату понад півмільйона доларів — величезні на ті часи гроші. Конфіскації лоялістів йшли цинічно і масово, виручка йшла прямо на фінансування війни. Але юридичні хвости тяглися десятиліттями. Пряма паралель з Україною, можна конфіскувати зараз і віддати на потреби відновлення або ветеранам, але через п’ятнадцять–двадцять років можуть з’явитися спадкоємці з адвокатами та європейськими судами.

    Ще жорсткіше діяла французька влада після революції. Починаючи з 1792 року майно емігрантів підлягало конфіскації: його описували, опечатували та продавали як національне майно. Конфіскація стала не лише покаранням для противників революції, а й одним із ключових інструментів фінансування держави та перерозподілу власності. Для України цей досвід показовий, важливо не лише вилучити майно колаборантів, а й створити прозорий механізм, за якого ці активи працюватимуть на відновлення країни та підтримку тих, хто постраждав від війни. Після 1945 року в Нідерландах кілька десятків тисяч осіб, близько 20–25 тисяч добровольців Waffen-SS, а також ширше коло колаборантів позбавили громадянства за службу в німецьких частинах. Разом із громадянством держава забирала під управління або конфісковувала майно. Меблі колаборантів іноді просто роздавали жертвам війни. Паралельно всіх німців на території країни оголосили «ворожими підданими» і конфіскували їхні активи гуртом. Держава заробила сотні мільйонів гульденів. Щоб повернути хоч щось, людина повинна була довести, що поводилася «як хороший голландець».

    Це вже дуже близько до українських реалій із тими, хто втік до Росії і тепер намагатиметься через треті країни або родичів повернути активи. Історія показує три робочі речі. Конфіскація працює найкраще, коли вона швидка, масова і гроші або майно йдуть на конкретні потреби війни та відновлення. Найнебезпечніший момент настає через десять–двадцять років, коли з’являються спадкоємці та міжнародні суди. І найсильніший політичний ефект буває тоді, коли майно зрадників відкрито переходить до тих, хто захищав країну — ветеранам, переселенцям, зруйнованим громадам. Саме ці три кейси — Аспден із його шістдесятирічним судом, французькі свічкові аукціони та голландське масове позбавлення громадянства разом із майном найкраще показують і силу інструменту, і його підводні камені.

    Психологія колаборанта та межі повернення майна

    Колабораціонізм майже ніколи не буває «чистим» ідеологічним вибором. Дослідження українських психологів і кримінологів показують складнішу картину, в якій ідеологія, страх, користь і звичка до пристосування тісно переплетені. За даними Офісу Генерального прокурора, у 2022–2025 роках за ст. 111-1 Кримінального кодексу України («Колабораційна діяльність») було зареєстровано понад 11,4 тис. кримінальних правопорушень. До 31 грудня 2025 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень зареєстровано понад 3100 вироків.

    Психологи Пенітенціарної академії України, проаналізувавши поведінку засуджених, виділяють дві основні мотиваційні групи: ідейних прихильників «русского мира» та прагматиків, для яких вирішальними стали гроші, посада, доступ до ресурсів або елементарне виживання. Професор кафедри психології Тетяна Данильченко зазначаєхарактерну особливість: «Отримані результати засвідчують, що колабораціоністи схильні пояснювати власні дії зовнішніми обставинами (життєвими труднощами, хворобою близьких, матеріальними проблемами), тим самим знімаючи із себе відповідальність за протиправну поведінку».

    Саме ця психологія безпосередньо стикається з питанням майна. Повернути активи тих, хто втік, теоретично можливо, але практично це одне з найскладніших завдань. Якщо майно залишилося в Україні й його можна пов’язати з особою, визнаною колаборантом або державним зрадником, можуть застосовуватися механізми спеціальної конфіскації в межах кримінального провадження, санкційного стягнення активів у дохід держави, а в окремих випадках — інші передбачені законом процедури. Однак значна частина активів нерідко оформлена на родичів, номінальних власників або перебуває за межами України. У таких випадках державі необхідно не лише довести зв’язок майна з конкретною особою, а й забезпечити визнання своїх рішень в інших юрисдикціях.

    Історичний досвід свідчить, що з плином часу майнові спори, як правило, лише ускладнюються, з’являються спадкоємці, нові власники та додаткові юридичні підстави для оскарження. Саме тому ефективність таких рішень значною мірою залежить від своєчасності, прозорості процедур і належної доказової бази. Якщо конфісковане майно використовується на відновлення країни, підтримку ветеранів або компенсацію постраждалим, це не лише посилює суспільне відчуття справедливості, а й зменшує ризики майбутніх суперечок щодо легітимності таких рішень.

  • “Форс-мажор” чи схема: скандал із землею на Харківщині

    “Форс-мажор” чи схема: скандал із землею на Харківщині

    На Харківщині розгорівся резонансний земельний конфлікт між власниками паїв та агропідприємством “Інвестиційна аграрна компанія “Балінвест”, яке після деокупації території, за словами селян, роками не сплачує орендну плату за землю. Справа вже дійшла до Верховного Суду і може стати показовою для десятків аналогічних спорів на звільнених територіях України.

    Йдеться про землі в районі села Яковенкове Балаклійської громади Харківської області. Це село перебувало під російською окупацією з кінця лютого до 11 вересня 2022 року. Після звільнення частина місцевих жителів повернулася додому і почала вимагати від орендарів розрахуватися за користування земельними паями. Однак, як стверджують пайовики, грошей вони так і не отримали.

    Одна з власниць землі, Марія Колесник, передала “Балінвесту” в оренду три земельні паї. За договорами компанія мала щороку сплачувати орендну плату. Проте після початку повномасштабної війни виплати припинилися. Компанія посилалася на окупацію, неможливість обробляти поля, замінування та інші воєнні обставини. Загальна сума вимог власниці паїв становить майже 70 тис. грн.

    Суд першої інстанції частково став на бік позивачки. Він визнав, що під час окупації орендар справді не міг повноцінно користуватися землею, тому не мав обов’язку сплачувати оренду за цей період. Водночас після деокупації компанія вже могла відновити діяльність, але не розрахувалася за 2023–2024 роки. Тому суд постановив стягнути понад 57 тис. грн боргу і розірвати договори оренди.

    Однак апеляційний суд змінив це рішення. Він погодився, що борг існує, але зменшив його через інший розрахунок індексації орендної плати. Головне — апеляція відмовилася розривати договори оренди. Суд вирішив, що окупація та воєнний стан є форс-мажорними обставинами, а отже несплата оренди не може автоматично вважатися підставою для припинення договорів.

    Саме це і стало ключовим питанням для Верховного Суду: чи можна вважати систематичною несплату орендної плати, якщо після деокупації орендар не платить власникам паїв кілька років поспіль. Від відповіді залежить не лише справа Марії Колесник, а й доля десятків аналогічних позовів до того самого підприємства.

    За словами адвокатки позивачки Аліни Турки-Романюк, Балаклійський районний суд уже розглянув понад пів сотні подібних справ проти “Балінвесту”. У більшості випадків суд першої інстанції ставав на бік власників землі: стягував борги та розривав договори. Але після апеляції ситуація змінювалася — борги залишалися, а договори оренди продовжували діяти.

    Юристи пояснюють, що з правового погляду стягнення боргу і розірвання договору — це різні способи захисту. Наявність заборгованості сама по собі не завжди означає автоматичне припинення договору. Суд має оцінити, чи була вина орендаря, чи існували об’єктивні перешкоди для роботи та чи діяв він добросовісно.

    Водночас представники пайовиків наполягають: “Балінвест” прикривається війною, хоча фактично земля могла використовуватися. За їхніми словами, у 2023–2024 роках поля були засіяні соняшником, а врожай збирали. Адвокати навіть замовили приватну земельно-технічну експертизу, яка, за їхніми словами, підтвердила обробіток ділянок.

    Ще один важливий епізод — можлива суборенда землі. Позивачі стверджують, що у 2023 році “Балінвест” передав частину земель іншій компанії, яка нібито обробляла поля і сплатила понад 2 млн грн суборендної плати. Водночас апеляційний суд не визнав ці обставини доведеними, зокрема через відсутність підтвердження від військової адміністрації та скасування окремих судових рішень, на які посилалися пайовики.

    Додаткового резонансу справі надала кримінальна історія навколо колишньої керівниці “Балінвесту” Наталії Проценко. У квітні 2025 року вона отримала вирок за колабораціонізм. За даними слідства, під час окупації вона наказала підлеглим зібрати пшеницю, горох, ячмінь та гірчицю для реалізації на території Росії. Також повідомлялося про вивезення 250 тонн насіння соняшнику до Бєлгородської області. У суді Проценко визнала провину і пояснила співпрацю з окупантами бажанням зберегти підприємства та допомогти працівникам. Суд призначив їй три роки ув’язнення.

    За відкритими реєстрами, ТОВ “ІАК “Балінвест” зареєстроване в селі Яковенкове Харківської області, має код ЄДРПОУ 32934058, а основним видом діяльності компанії є вирощування зернових, бобових і насіння олійних культур. Директором підприємства нині зазначений Шкабара Андрій Васильович.

    У реєстрах також вказано, що серед засновників “Балінвесту” є Шкабара Андрій Васильович із часткою 99% та Наталія Проценко з часткою 1%. Статутний капітал підприємства становить 5,7 млн грн.

    Ще одна важлива деталь — фінансовий стан компанії. За даними Opendatabot, щодо ТОВ “ІАК “Балінвест” виконується процедура банкрутства, а повідомлення про відкриття провадження у справі про банкрутство датоване 22 квітня 2026 року.

    Це створює для пайовиків додатковий ризик: навіть якщо суди остаточно визнають борги, постає питання, чи буде з чого їх стягнути. Юристи попереджають, що якщо боржник під час спору переводить активи на пов’язані структури, такі дії можуть мати ознаки недобросовісної поведінки. У разі доведення в суді такі правочини можуть бути оскаржені як фраудаторні — тобто вчинені для уникнення відповідальності перед кредиторами.

    Ситуація навколо “Балінвесту” стала показовою для деокупованих територій. Власники землі вимагають гроші за паї та право розірвати договори з орендарем, який, на їхню думку, не виконує зобов’язань. Компанія посилається на окупацію, замінування й форс-мажор. А суди мають визначити, де закінчується об’єктивний вплив війни і починається зловживання воєнними обставинами.

    Рішення Верховного Суду у цій справі може стати орієнтиром для сотень землевласників на звільнених територіях, які опинилися в подібній ситуації: їхні землі формально залишаються в оренді, борги накопичуються, а розірвати договори через суд виявляється складніше, ніж просто довести факт несплати.

  • Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Окупація — це не лише фізичне насильство, руйнування та втрата майна. Для мільйонів українців, які пережили російську окупацію після 24 лютого 2022 року (а для деяких — з 2014-го), це глибока психологічна травма, яка продовжується й після деокупації. Виживші стикаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), почуттям провини, соціальною стигмою та тиском суспільства, яке іноді звинувачує їх у «недостатньому опорі» чи колабораціонізмі. Відновлення — це довгий, багаторічний процес, що потребує системної підтримки держави, психологів і спільнот.

    Масові психічні розлади

    Війна в Україні призвела до масових психічних розладів. За даними ВООЗ та українських досліджень, близько 9,6 млн людей в Україні живуть з ризиком або вже мають психічні розлади, пов’язані з війною. Згідно з останньою оцінкою ВООЗ (2024–2025), 46% населення відзначають проблеми з психічним здоров’ям, 41% — психічні розлади, а 68% повідомляють про погіршення здоров’я порівняно з довоєнним періодом. Серед жителів окупованих територій, таких як Маріуполь, ознаки ПТСР спостерігаються у значної частки опитаних (в окремих дослідженнях — до 50% і вище).
    У 32% внутрішньо переміщених осіб (ВПО) — ПТСР, у 22% — депресія (дані більш ранніх досліджень, актуалізовані війною). Серед військових і ветеранів високий відсоток відзначає проблеми з ментальним здоров’ям (включаючи ПТСР у значної частки, з коморбідністю з депресією). Психологічні проблеми посилюються серед жінок, літніх людей, дітей і тих, хто пережив тортури чи сексуальне насильство. За даними ООН, 95–97% військовополонених і значна частка цивільних заручників зазнали тортур або жорстокого поводження.

    Соціальний тиск і стигма

    Соціальний тиск і стигма проявляються не менш гостро. Виживші часто стикаються не лише з внутрішніми травмами, а й із зовнішнім тиском: звинуваченнями в колабораціонізмі. У звільнених містах виникають підозри в недостатньому опорі чи зраді. Це призводить до соціальної ізоляції, проблем із роботою і навіть погроз. Стигма особливо сильна щодо жертв сексуального насильства — страх осуду заважає звертатися по допомогу.
    Стигма психічних розладів: в українському суспільстві (як і в багатьох пострадянських) звернення до психолога часто сприймається як слабкість. Це особливо актуально для військових: «Справжні чоловіки повинні справлятися самі». У результаті багато хто не шукає допомоги, що погіршує симптоми.
    Провина вижившого: багато хто відчуває провину за те, що вижив, поки інші загинули або залишилися в окупації. Це посилює депресію та ізоляцію. Сімейні та громадські конфлікти: повернення в суспільство часто супроводжується напругою в сім’ях, труднощами з працевлаштуванням і адаптацією ветеранів/деокупованих жителів. Дослідження показують, що стигма напряму корелює з тяжчим перебігом ПТСР і меншою ймовірністю спонтанного одужання.

    Думки експертів і шляхи відновлення

    Психологи підкреслюють, що відновлення — це не «взяти себе в руки», а біологічний і психологічний процес інтеграції травми. Євгенія Ігрунова (психолог): «Після року в окупації реабілітація займає значний час. Але це не універсально. Важливо не знецінювати травму, як це сталося після Другої світової у СРСР». Вона відзначає необхідність державних програм.
    Катерина Гайдамачук (психолог, яка працює з ВООЗ): «Серйозні довгострокові наслідки будуть далеко не в усіх, хто пережив травму. Більшість українців має потенціал до відновлення, але потрібна підтримка». Вона підкреслює індивідуальність реакцій.
    Експерти з проєктів на кшталт «Психологи на війні» (понад 30 спеціалістів) відзначають, що жителі деокупованих територій часто відчувають спустошення. Допомога включає роботу з ресурсами, повернення до «нормального» життя через рутину, творчість і підтримку спільноти. Загальні рекомендації: психотерапія (когнітивно-поведінкова, EMDR для ПТСР), медикаментозну підтримку за потреби та групи взаємодопомоги. Важливо боротися зі стигмою через освіту та приклади публічних діячів.
    Експерти попереджають: без системної допомоги (реабілітаційних центрів, навчання спеціалістів) проблема може перерости в довгострокову кризу для суспільства, що впливатиме на економіку, демографію та безпеку.
    Довгий шлях відновлення включає кілька ключових напрямів: професійну допомогу, де раннє втручання знижує ризики хронізації; соціальну підтримку через зниження стигми та інтеграцію ветеранів і деокупованих у громади; державні ініціативи, включно з Національним планом психічного здоров’я 2024–2026 та програмами МОЗ і ВООЗ; самодопомогу — сон, фізичну активність, рутину та відмову від самообвинувачень («ненависть до ворога нормальна, провина — ні»); а також розвиток спільнот — жіночі хаби, центри для ветеранів, волонтерські проєкти в містах на кшталт Чернігова чи Херсона.
    Відновлення займає роки, а іноді десятиліття. Повного «повернення до попереднього» не буває — формується нова ідентичність, що включає досвід травми. Життя після окупації — це боротьба не лише зі спогадами, а й із суспільством, яке саме травмоване. Соціальний тиск погіршує ізоляцію, але колективна емпатія та професійна допомога можуть прискорити одужання. Україна вже створює моделі підтримки, але масштабу поки недостатньо. Інвестиції в ментальне здоров’я — це інвестиції в майбутнє країни. Кожен виживший заслуговує не підозр, а поваги та ресурсів для повернення до повноцінного життя.

    Окупація 2014 року та повторна травма

    Травма окупації для багатьох українців не почалася у 2022 році. З 2014 року, після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі, частина територій Донецької та Луганської областей перебувала під російською окупацією. Люди там прожили вісім років в умовах постійного стресу, ізоляції, пропаганди та обмеження прав. Багато хто втратив роботу, звичний уклад життя, зв’язок з рідними та можливість вільно пересуватися.
    Особливо важко тим, хто пережив окупацію двічі. Жителі окремих районів Донбасу, які в 2014–2022 роках перебували під контролем окупантів, а потім зіткнулися з повномасштабним вторгненням, отримали «подвійну дозу» травми. Для них 2022 рік став не початком, а продовженням і посиленням попередніх переживань: повторні фільтрації, евакуації, руйнування, втрата близьких та посилення почуття безвиході. Такі люди часто мають глибші та хронічніші форми ПТСР, накопичену втому та складну адаптацію навіть після деокупації.

    Перспективи відновлення та ключові напрями підтримки

    Життя після окупації — це складний, багаторічний шлях, на якому переплітаються особиста травма, соціальний тиск і необхідність будувати нову реальність. Без системного підходу проблема ризикує перерости в масштабну кризу, що впливатиме на демографію, економіку та згуртованість суспільства. Ключові шляхи вирішення включають розширення Національного плану психічного здоров’я, створення спеціалізованих реабілітаційних центрів у деокупованих регіонах, навчання тисяч спеціалістів, спрощення доступу до допомоги та інтеграцію програм для подвійної травми (2014 + 2022). Важливі широка інформаційна кампанія зі зниження стигми, історії публічних діячів, шкільні та університетські програми, розвиток ветеранських центрів, жіночих хабів, груп взаємодопомоги та волонтерських ініціатив на місцях. На індивідуальному рівні допомагають раннє звернення по допомогу, техніки саморегуляції, робота з провиною вижившого через терапію та відмова від самообвинувачень. Необхідні чесний громадський діалог замість спрощених ярликів, справедливі та прозорі фільтраційні процедури, програми працевлаштування та соціальної адаптації для деокупованих жителів і ветеранів.
    Україна вже має досвід і людей з величезним потенціалом стійкості. Головне — не залишати виживших наодинці з травмою. Кожен, хто пройшов окупацію, заслуговує не підозр, а поваги, розуміння та реальної допомоги. Інвестиції в ментальне здоров’я сьогодні — це запорука сильного та здорового суспільства завтра.

     

  • Суд засудив Таїсію Повалій до 12 років тюрми з конфіскацією майна

    Суд засудив Таїсію Повалій до 12 років тюрми з конфіскацією майна

    Вінницький міський суд заочно визнав винною колишню народну артистку України та екснародну депутатку від забороненої Партії регіонів Таїсію Повалій у колабораційній діяльності та підтримці російської агресії проти України. Суд призначив їй покарання у вигляді 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а також заборонив обіймати певні посади строком на 15 років. Про це повідомили в Офісі Генерального прокурора.

    У прокуратурі зазначили, що після подій Революція гідності Повалій залишила Україну та переїхала до Росії, де фактично стала частиною російської інформаційно-пропагандистської машини. За даними слідства, співачка не лише продовжила творчу діяльність у РФ, а й регулярно брала участь у заходах, спрямованих на підтримку війни проти України, публічно виправдовувала дії Кремля та поширювала антиукраїнські наративи через російські державні медіа.

    Правоохоронці наголошують, що після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Повалій систематично з’являлася на концертах і пропагандистських акціях, організованих на підтримку російської армії та так званої «спеціальної військової операції». Також вона брала участь у заходах, присвячених незаконній окупації українських територій, та виступала з заявами, які, за оцінкою слідства, виправдовували агресію РФ і дискредитували Україну.

    У матеріалах справи зазначено, що у 2023 році Повалій отримала російське громадянство та остаточно інтегрувалася в російський публічний простір. Вона продовжувала виступати на державних телеканалах РФ, брала участь у концертах для російських військових та неодноразово висловлювала підтримку політиці Кремля.

    Суд ухвалив конфіскувати все майно співачки на користь держави Україна. Йдеться про нерухомість у Київській області, земельні ділянки, автомобілі, зброю та інші активи. Окремим рішенням державі передано майнові права на дев’ять музичних творів артистки.

    Ще у 2024 році Вищий антикорупційний суд ухвалив рішення про стягнення активів Повалій у дохід держави в межах санкційного механізму. У 2025 році майнові права на її пісні були офіційно переоформлені на державу Україна. Це стало одним із перших випадків, коли держава отримала контроль над авторськими правами артиста, засудженого за підтримку агресії РФ.

    У Службі безпеки України повідомили, що ще у лютому 2024 року Повалій оголосили заочну підозру за статтями про колабораційну діяльність, виправдовування та заперечення збройної агресії Росії проти України. За даними СБУ, слідчі зібрали масштабну доказову базу, яка включала відеозаписи виступів, інтерв’ю російським медіа, участь у пропагандистських концертах та інші матеріали.

    Справу Повалій в Україні вважають однією з найрезонансніших серед діячів культури, які після початку російської агресії відкрито підтримали Кремль. До повномасштабної війни артистка тривалий час залишалася відомою фігурою українського шоу-бізнесу, мала звання народної артистки України та політичний досвід у парламенті. Однак після переїзду до Росії та публічної підтримки дій РФ її діяльність стала предметом кримінального переслідування.

    На тлі війни Україна посилила політику щодо публічних осіб, які співпрацюють із державою-агресором або беруть участь у російській пропаганді. Проти низки артистів, політиків та медійників запроваджені санкції, арештовані активи та відкриті кримінальні провадження. У владі наголошують, що такі рішення мають стати сигналом про невідворотність відповідальності за підтримку агресії проти України.

  • Депутата з Генічеська заочно засудили до 10 років: що відомо про справу колаборанта

    Депутата з Генічеська заочно засудили до 10 років: що відомо про справу колаборанта

    Херсонський міський суд заочно засудив депутата Генічеської міської ради Дмитра Булочніка до 10 років позбавлення волі за колабораційну діяльність. Вирок ухвалено у порядку спеціального судового провадження, оскільки обвинувачений перебуває на тимчасово окупованій території та переховується від українського правосуддя.

    Суд визнав, що після окупації частини Херсонської області Булочнік добровільно пішов на співпрацю з російською адміністрацією. Зокрема, не пізніше вересня 2023 року він погодився стати депутатом так званої «ради депутатів Генічеського муніципального округу», сформованої окупантами під контролем партії «Єдина Росія».

    Згодом він отримав ще вищу позицію — став заступником голови цього псевдооргану. У межах цієї діяльності він не лише формально обіймав посаду, а й виконував функції, спрямовані на легітимізацію окупаційної влади. За даними слідства, він працював із місцевими жителями, популяризував діяльність окупаційної адміністрації та сприяв її інтеграції в повсякденне життя регіону.

    Правоохоронці зібрали доказову базу, яка включає свідчення очевидців, фото- та відеоматеріали, а також дані з відкритих джерел. Саме ці матеріали стали підставою для доведення вини обвинуваченого у суді.

    Крім політичної співпраці з окупаційною владою, Булочнік також інтегрував свою бізнес-діяльність у російське правове поле. Зокрема, він перереєстрував підприємство відповідно до законодавства РФ та уклав контракти на постачання товарів для структур, підконтрольних окупаційній адміністрації. Такі дії суд розцінив як свідому підтримку держави-агресора та її інституцій на захопленій території.

    За вироком суду, окрім 10 років ув’язнення, Булочніка позбавлено права обіймати посади в органах влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у виборах протягом 10 років після відбуття основного покарання. Крім того, передбачено конфіскацію всього його майна, включно з нерухомістю, земельними ділянками та транспортними засобами.

    Серед конфіскованого майна — житлові будинки, земельна ділянка, а також транспорт, включно з вантажівками та причепами. Також із засудженого стягнуто судові витрати.

    Важливо, що справа розглядалася заочно — це стандартна практика у випадках, коли обвинувачені перебувають на тимчасово окупованих територіях або на території Росії. Українське законодавство дозволяє проводити такі процеси, щоб забезпечити невідворотність покарання за злочини проти держави.

    Дмитро Булочнік до початку повномасштабної війни був обраний депутатом Генічеської міської ради у 2020 році від забороненої нині політичної партії «ОПЗЖ». Після окупації частини Херсонської області він, як встановило слідство, змінив політичну позицію та почав співпрацювати з російськими структурами.

    Йому було оголошено підозру ще у 2025 році, після чого правоохоронні органи розпочали активну фазу розслідування. Служба безпеки України та прокуратура задокументували його діяльність на користь окупаційної адміністрації, включно з участю у створенні та функціонуванні незаконних органів влади.

    Цей вирок став частиною ширшої тенденції притягнення до відповідальності осіб, які співпрацюють з окупаційною владою. В Україні вже винесено десятки подібних рішень щодо колаборантів, які займали посади в окупаційних адміністраціях або допомагали російським військам.

    Юристи зазначають, що стаття 111-1 Кримінального кодексу України («Колабораційна діяльність») передбачає сувору відповідальність за такі дії, включаючи тривалі терміни ув’язнення та конфіскацію майна. Вона активно застосовується після початку повномасштабної війни для боротьби з внутрішніми загрозами.

    Експерти також підкреслюють, що такі вироки мають не лише юридичне, а й символічне значення. Вони демонструють, що держава не визнає жодних окупаційних органів і розглядає участь у них як злочин проти національної безпеки.

    Ситуація в Генічеську, як і в інших окупованих містах Херсонської області, залишається складною. Російська адміністрація намагається інтегрувати ці території у власну систему управління, однак Україна продовжує документувати всі випадки співпраці з окупантами для подальшого притягнення винних до відповідальності.

    Вирок Дмитру Булочніку наразі не набрав законної сили і може бути оскаржений. Проте він уже став черговим прикладом того, як українська судова система працює навіть в умовах війни, забезпечуючи юридичну відповідальність за колабораціонізм і співпрацю з державою-агресором.

  • Прокуратура передала до суду справу подружжя з Херсона за співпрацю з РФ

    Прокуратура передала до суду справу подружжя з Херсона за співпрацю з РФ

    Херсонські прокурори скерували до суду обвинувальний акт стосовно місцевого подружжя, яких підозрюють у співпраці з Росією та поширенні інформації про українських військових.

    Як повідомили в обласній прокуратурі, слідство встановило, що жінка систематично поширювала проросійський контент у месенджері Telegram. У коментарях вона відкрито підтримувала дії Росії, виправдовувала збройну агресію проти України, закликала до захоплення території держави та прославляла російських військових.

    Окрім цього, за даними правоохоронців, вона передавала інформацію про розташування підрозділів Збройних сил України. Для збору даних жінка використовувала прикриття — під виглядом прогулянок із собакою обходила місцевість, фіксувала позиції військових і передавала ці відомості через месенджер.

    Слідство вважає, що вона усвідомлювала можливі наслідки своїх дій для обороноздатності країни.

    Водночас її чоловік, за даними прокуратури, також займався поширенням матеріалів, у яких виправдовував збройну агресію Росії проти України, підтримував окупацію та прославляв її учасників.

    Подружжя викрили у лютому цього року в Херсоні. Жінці інкримінують одразу кілька статей Кримінального кодексу України, зокрема пов’язані з поширенням інформації про ЗСУ та виправдовуванням агресії. Чоловіка обвинувачують за статтею щодо виправдовування та визнання правомірною збройної агресії РФ.

    Наразі справу передано до суду, де вирішуватиметься питання про їхню вину та покарання.

  • Солістку Херсонського театру засудили до 10 років за підтримку РФ

    Солістку Херсонського театру засудили до 10 років за підтримку РФ

    Верховний Суд залишив без змін вирок колишній народній артистці України Ружені Рубльовій, яка підтримала входження чотирьох областей України до складу РФ.

    Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду підтвердив рішення судів попередніх інстанцій про визнання Рубльової винною у колабораціонізмі. Під час мітингу-концерту на Красній площі в Москві вона відкрито підтримала тимчасову окупацію частини української території та рішення щодо входження до складу РФ територій Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей.

    Солістку Херсонського академічного музичного театру визнано винною за ч. 6 ст. 111-1 Кримінального кодексу України — активну участь у заходах політичного характеру на підтримку держави-агресора. Верховний Суд залишив покарання у вигляді 10 років позбавлення волі.

    Повний текст постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду буде оголошено 9 лютого 2026 року. Справа зареєстрована під номером 569/16618/23 (провадження № 51-5033км24).

  • Розслідування щодо Удянського можуть поновити найближчим часом

    Розслідування щодо Удянського можуть поновити найближчим часом

    Як повідомляють наші джерела в СБУ, зміна керівництва Службою може реанімувати ряд кримінальних справ, які останнім часом в силу різних причин знаходились на “стопі”.

    Зокрема, це може стосуватись і справи “почесного консула Румунії” з друзями-кадирівцями та  російським паспортом Миколи Удянського.

    Нагадаємо, Микола Удянський відомий крипто-аферист родом з Харкова.

    Крім сумнівних криптопроектів, на яких вкладники втратили мільйони доларів, Микола Уднянський відомий своєю дружбою з кадирівцями,фото з якими він сам неодноразово публікував на своїх офіційних аккаунтах.

    ФОТО: Микола Удянський хизується своїми зв’язками з кадирівцями у соцмережах

    Водночас, крім близької дружби з кадирівцями Микола Удянський отримав російський паспорт. Після гучного скандалу, приховати наявність паспорту РФ допомогли ворожі спецслужби.

    ФОТО: Фото російського паспорту і витяги з реєстрів РФ Миколи Удянського потрапили в ЗМІ

    В даному контексті варто відзначити, що у спецслужб РФ є пряма зацікавленість у “допомозі” Миколі Удянському, так як будучи громадянином РФ, Удянський зміг  в Україні отримати дипломатичний статус “почесного консула Румунії”, що безумовно відкрило “нові двері” в Європу для російського ГРУ.

    Нагадаємо, у 2024 році ветеранська ГО “Вибачте, що живі” через суд зобов’язала СБУ відкрити кримінальне провадження проти Миколи Удянського, але через рік ніякого публічного рішення у відношенні Миколи Удянського від СБУ редакція знайти не змогла.

    ФОТО: Ухвала Шевченківського суду Києва з вимогою до СБУ внести до ЄРДР відомості про вчинення кримінального правопорушення Миколою Удянським

    Просимо даний матеріал вважати офіційним запитом до СБУ, з метою перевірити викладені у статті факти та надати редакції та суспільству відповіді, на якому етапі знаходиться розслідування відносно Миколи Удянського по статтями: 111 (Державна зрада), 111-1 (Колабораційна діяльність), 190 (Шахрайство), 209 (Легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом), 336 (Ухилення від призову на військову службу під час мобілізації), 368 (Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою).