Мета війни Росії в Україні – знищення Сил оборони України – залишається незмінною. Незважаючи на величезну перевагу в ресурсах, Росія вже майже два роки не може виконати це завдання.
Поряд із героїзмом українських військових і згуртуванням населення навколо держави ключову роль у цьому відіграла підтримка Заходу. Саме ця підтримка посилює глобальний вимір війни і унеможливлює досягнення Росією своїх наполеонівських цілей.
До цих цілей належать, насамперед, анексія українських територій, проголошених політичним керівництвом Москви “історичними російськими землями”; і створення політичного утворення, що повністю залежить від Москви в управлінні тими українськими землями, які не можуть бути напряму анексовані.
Володимир Путін, президент Росії, сподівається, що перемога над Україною допоможе йому відновити контроль над колишніми радянськими республіками на принципах російського імперіалізму, які як передували, так і послідували за комуністичною епохою. Кремль розуміє, що якщо Україна впаде, йому буде легше повернути собі інші колишні радянські республіки. Якщо Україна вистоїть, втрата Росією впливу на Південний Кавказ і Центральну Азію стане питанням часу.
Нападаючи на Україну, Росія вважає, що вона одночасно перебуває у стані війни із Заходом. Путін сподівається на ефект доміно. Він вважає, що якщо Захід, і насамперед США, зазнають нищівної поразки в Україні (другого такого приниження лише за кілька років після безладного відходу з Афганістану), то він швидко втратить глобальний вплив.
Ревізіоністські держави, які спрямували погляд на Україну, побачать це і вирішать, що їхній час настав. У результаті за кілька років буде встановлено новий, багатополярний світопорядок, у якому найважливіші питання вирішуватиме низка великих держав-конкурентів, включно з Росією. Сі Цзіньпін, лідер Китаю, найсильнішого конкурента Заходу, уважно спостерігає за війною і робить свої власні висновки.
Росія знає, що перемога, якої вона жадає над Україною, матиме глобальний ефект. Росія також розуміє, що вона не зможе досягти там своїх цілей, не зруйнувавши світовий порядок.
За останні два роки Москва створила коаліцію, до якої входять Північна Корея та Іран, а також низка менш явно активних учасників із глобального півдня, які сподіваються отримати вигоду зі зростаючої геополітичної напруженості. Ця коаліція багато в чому має неформальний характер, але її вплив гостро відчувається: вона забезпечує політичну і матеріальну підтримку російської агресії, постачаючи артилерійські снаряди, безпілотники та іншу військову техніку і технології. Крім військової сфери, він витрачає багато енергії на економічну, кібер- та інформаційну війну та інші підривні дії. Його мета – дестабілізувати світовий порядок.
Росія та її спільники користуються величезним привілеєм. Вони борються з грубою силою за створення нового глобального порядку, тоді як багато хто на Заході насамперед прагне використати м’яку силу для збереження старого, що виник внаслідок холодної війни. Давно відомо, що ті, хто спирається на силу для здійснення нового, мають суттєву перевагу перед прихильниками старого, які, за великим рахунком, добровільно вводять обмеження на засоби досягнення своїх цілей.
Водночас, якщо Росії не вдасться перемогти Україну на полі бою, її глобальні цілі будуть суттєво підірвані. Зміцнення потенціалу оборони і безпеки України, а також забезпечення стійкості суспільства і держави – це найпростіший і найдешевший спосіб для Заходу зупинити Росію та інші ревізіоністські держави.
Сьогодні Україна здатна відбити російську агресію за адекватної військової та економічної підтримки Заходу. Ця підтримка залишиться ефективною, якщо вона буде тривалою (доти, доки не припиниться російська агресія) і всеосяжною (що включає політичну, економічну, військову та розвідувальну підтримку, а також допомогу в протидії кібервійні та дезінформації).
Найостаннішим прикладом такого підходу є підписання Угоди про співробітництво в галузі безпеки між Україною та Великою Британією 12 січня. За винятком країн Балтії, які зараз є частиною ЄС і НАТО, це була третя угода такого роду між колишньою радянською республікою та іншою країною. Перші дві – між Туреччиною та Азербайджаном 2021 року і між Францією та Вірменією 2023 року – мали певний вплив на Південний Кавказ, але не змінили правил гри.
Угода між Україною та Великою Британією могла б виявитися набагато більш значущою. Це перший у своєму роді проєкт, що торкнувся ядра колишньої Російської імперії; Путін вважає Україну невід’ємною частиною “історичної” Росії. Це перший договір між Україною і великою державою, який закріплює геополітичну реальність, що виникає, в юридичній угоді. Це знаменує собою глибоке зрушення в підході Заходу до російської концепції своїх “сфер впливу”. Стримана реакція британських ЗМІ на угоду показує, наскільки нормальними і рутинними стали англо-українські відносини в галузі оборони і безпеки в суспільній свідомості.
Тепер, як і впродовж усієї історії, Велика Британія може слугувати прикладом для інших. Угода, підписана 12 січня, може прокласти шлях до аналогічних угод з іншими західними країнами. Одинадцять із них перебувають на різних стадіях переговорів щодо таких угод з Україною. Спільна декларація g7 про підтримку України, підписана на саміті НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року, явно приносить свої плоди.
Угоди про співпрацю у сфері безпеки поступово переводять Україну в західний безпековий простір, не вимагаючи присутності західних військ на українській землі. Вони привчають світ до участі України в альянсі. Подібні угоди створюють підґрунтя для вступу України до НАТО, рішення про який було ухвалено ще 2008 року в Бухаресті. Це найкраща гарантія безпеки не тільки для України, а й для всієї Східної Європи.
Підписавши угоду про безпеку, Велика Британія зробила крок у стримуванні росіян. Коли інші наслідуватимуть цей приклад, їхні спільні зусилля матимуть великий вплив на агресивну війну Росії та на її майбутні амбіції. Щоб забезпечити перемогу, Україні потрібні такі спільні зусилля. Довгий шлях складається з багатьох кроків.
