На Хмельниччині викрили канал втечі військовозобов’язаних за кордон через підроблені документи

Колишній віцепрем’єр-міністр України Павло Розенко різко відреагував на заплановану участь низки українських артистів у концерті “Єдиний квартал”, організованому студією “Квартал 95”. Причиною критики став нещодавній корупційний скандал довкола співвласника студії Тимура Міндіча. Політик наголосив, що артисти, беручи участь у заході та отримуючи гонорари, фактично заробляють на “крові і сліз українців”. Він також охарактеризував студію як частину політичного проєкту, що впливає на громадську думку і має неоднозначний суспільний резонанс.

У соціальних мережах Розенко опублікував афішу концерту, де були анонсовані виступи таких відомих виконавців, як Надя Дорофєєва, Monatik, Drevo, Позитив, Ірина Білик, Kola, а також гурти Kazka, “Антитіла” та хор “Гомін”. Політик закликав колег по сцені усвідомити суспільну відповідальність і ретельно зважувати наслідки участі у заходах, що можуть мати політичне або етичне забарвлення.

“Ви реально будете брати участь у цьому дійстві? Після того як ми всі побачили, на які корупційні кошти існує ця компашка ім. Міндіча. Ви не “поза політикою”! Ви берете від них гонорари, які в крові і сльозах українців! Не ганьбіться!” – написав Розенко, закликаючи артистів переглянути свою участь у концерті.

Після хвилі обурення, яку викликала афіша, хор “Гомін” публічно заявив, що відмовляється від участі в концерті “Єдиний квартал”. Про це також повідомив Павло Розенко, наголосивши, що колектив не буде співпрацювати зі студією “Квартал 95” у межах цього проєкту.

На тлі критики студія “Квартал 95” опублікувала заяву, у якій дистанціювалася від політичних звинувачень і корупційних підозр щодо свого співвласника. У дописі наголошується, що “Квартал 95” існує понад 20 років, створює гумористичний контент і підтримує моральний дух країни, продовжуючи працювати навіть у найскладніші часи. Студія заявила, що не має стосунку до бізнесів своїх акціонерів та до політичних процесів, а спроби втягнути її в політичну боротьбу назвала маніпуляцією.

У “Кварталі 95” також повідомили, що не відмовляються від запланованих концертів 6–7 грудня і мають намір “говорити з публікою через творчість і гумор”. Авторам заяви йдеться про готовність “захищати себе” і продовжувати роботу, попри критику на адресу студії та її співвласника.

У відповідь на заяву Розенко опублікував новий коментар, у якому назвав дивними спроби студії позиціонувати себе як “поза політикою”. Він нагадав, що “Квартал 95” роками жорстко критикував попередню владу, а після 2019 року вихідці студії та пов’язані з нею люди опинилися на ключових державних посадах – від президента до керівництва парламенту та силових структур. На думку Розенка, той факт, що “Квартал 95” не реагував на корупційні скандали, зростання тарифів і бідність людей, але продовжував висміювати “неугодних”, демонструє політичну заангажованість проєкту.

Окремим тлом до конфлікту стала резонансна справа НАБУ і САП щодо корупції в енергетиці, де Тимур Міндіч фігурує як один із ключових підозрюваних. Детективи НАБУ провели обшуки у співвласника студії, а ЗМІ з посиланням на джерела повідомили, що він виїхав з України за кілька годин до слідчих дій, скориставшись сервісом преміум-перевезень. Антикорупційні органи заявили, що йдеться про “високорівневу злочинну організацію”, яка впливала на стратегічні підприємства, зокрема “Енергоатом”.

На цьому тлі участь відомих артистів у проєкті “Єдиний квартал” стала предметом публічної дискусії. Частина аудиторії вимагає від зірок чіткої позиції щодо співпраці зі студією, пов’язаною з фігурантом корупційної справи. Інші наголошують, що концерти “Кварталу 95” лишаються для багатьох формою емоційної підтримки під час війни, а самі артисти мають право на творчі колаборації.

Самі учасники афіші поки утримуються від гучних публічних коментарів щодо своєї участі в “Єдиному кварталі”. Водночас історія з відмовою хору “Гомін” і взаємними заявами Павла Розенка та “Кварталу 95” свідчить, що скандал навколо концерту може лише наростати, стаючи частиною ширшої дискусії про відповідальність бізнесу, шоу-бізнесу та медіа під час великої війни.

На четвертому році повномасштабної війни питання укриттів у Києві перестало бути суто технічним або господарським і перетворилося на справжнє питання виживання. Попри численні атаки та постійні повітряні тривоги, офіційні дані міської влади створюють ілюзію повного забезпечення столиці захисними спорудами. За інформацією КМДА, у Києві налічується понад чотири тисячі укриттів, що нібито здатні вмістити практично все населення міста.

Однак незалежні розслідування та аналіз судової практики показують зовсім іншу картину. Багато підвалів, які зараховані до списку укриттів, фактично зачинені або перебувають у приватній власності з обмеженим доступом. Частина споруд не відповідає елементарним вимогам безпеки, не має вентиляції або аварійного виходу, а деякі просто не підтримуються в належному стані, що робить їх непридатними для тривалого перебування людей у разі обстрілів.

Майже чверть укриттів, внесених до офіційних реєстрів, є приватними. Фактично вони доступні лише мешканцям окремих житлових комплексів або працівникам установ. Ще понад вісімдесят відсотків становлять так звані найпростіші укриття — підвали та технічні приміщення, які за Кодексом цивільного захисту не є повноцінними захисними спорудами. Їх включення до загальної статистики створює лише ілюзію безпеки.

Особливо критична ситуація склалася на лівому березі Києва. Через малу глибину залягання навіть окремі станції метро офіційно класифікують як “прості укриття”. Це означає, що сотні тисяч мешканців спальних районів фактично не мають доступу до герметичних сховищ, здатних витримати серйозний удар.

Якщо співставити реальну місткість загальнодоступних захисних споруд з чисельністю населення столиці, картина виглядає катастрофічною. У повноцінних укриттях можуть сховатися трохи більше п’ятдесяти тисяч людей — це близько півтора відсотка киян. Решта змушена рятуватися у підвалах багатоповерхівок, які у разі прямого влучання стають смертельними пастками.

Трагедії останніх років лише підтверджують ціну “паперової безпеки”. У кількох районах столиці під час ракетних атак люди гинули, маючи формально “існуючі” укриття поруч. Вони були або зачинені, або непридатні для тривалого перебування, або вміщували десятки осіб замість сотень мешканців навколишніх будинків. Аналіз найбільш зруйнованих об’єктів показав: у більшості випадків укриттів не було взагалі, а до найближчого реального сховища довелося б іти десять–двадцять хвилин. За умов, коли балістична ракета долітає за лічені хвилини, це дорівнює смертному вироку.

На цьому тлі столичні адміністрації активно освоюють кошти, виділені на будівництво та ремонт укриттів. За кілька років обсяг таких тендерів перевищив два з половиною мільярди гривень. Проте аналіз закупівель виявляє типові ознаки мережевої корупції. Контракти отримують компанії з мінімальним статутним капіталом, створені незадовго до торгів. Ціни на матеріали та роботи системно завищуються, а конкуренція відсіюється через штучно прописані вимоги.

Абсурдність деяких закупівель стала публічним символом проблеми. Закупівлі барабанів, овочерізок, меблів та дрібного інвентарю за цінами, що в рази перевищують ринкові, пояснюють надуманими сертифікатами та специфічними вимогами. Це не випадкові помилки, а відпрацьований механізм, який дозволяє перекачувати бюджетні кошти через “правильних” постачальників.

У ряді випадків корупція межує з прямою загрозою життю. Після так званих капітальних ремонтів окремі укриття ставали причиною аварійного стану будівель. Роботи існували лише в актах, технічний нагляд був формальним, а відповідальність розчинялася між підрядниками й чиновниками. Подібні історії стосуються не лише грошей, а й безпеки дітей у школах і садках.

Доступ до інформації про реальний стан сховищ залишається обмеженим. Частина районних адміністрацій відмовляється надавати дані, посилаючись на “службову інформацію”. Офіційні мапи часто містять застарілі або недостовірні дані, а контакти відповідальних осіб не працюють. У результаті під час повітряної тривоги люди біжать до адрес, де укриття існує лише у звітах.

Найгірше у цій історії — відсутність відповідальності. Попри десятки кримінальних проваджень, пов’язаних із розкраданнями на укриттях, реальних вироків майже немає. Справи роками ходять по судах, підозрювані залишаються на посадах, а відповідальність зводиться до пошуку зручних “стрілочників”. Система, у якій зачинені укриття коштують людських життів, але не тягнуть за собою покарань, відтворює себе знову і знову.

Історія з укриттями в Києві стала дзеркалом глибшої проблеми — мережевої корупції, де рішення ухвалюються не з міркувань безпеки, а за принципом лояльності. У такій системі безпека перетворюється на привілей, а не базове право. Поки це не зміниться, жодні звіти, мільярдні бюджети чи гучні заяви не зможуть захистити місто, де під час тривоги люди знову стикаються з зачиненими дверима.