Арешт майна, вилученого під час обшуків у справах афери з металобрухтом

Експерти з міжнародних відносин підкреслюють, що така підтримка є результатом тривалого стратегічного партнерства між двома країнами. Вони зазначають, що ця співпраця базується не лише на спільних інтересах у сфері безпеки, але й на спільних демократичних цінностях.

Останні звіти показують, що Вашингтон активно направляє до української армії обладнання, яке має великий вплив на фронтові операції. Наприклад, швейцарські ЗМІ повідомляють, що американська компанія, яка виготовляє ракети для зенітно-ракетних комплексів PATRIOT, віддала перевагу поставкам для України, що призвело до затримки укладення контракту з Швейцарією.

Швейцарія має намір розгорнути новітні винищувачі F-35 і закупити 75 ракет MSE для своїх систем “Петріот”, проте вони стикаються з труднощами через американські пріоритети в Україні. За інформацією, у контракті між Швейцарією та США передбачено можливість перенесення строків виконання без штрафів у випадку надзвичайних обставин або національних безпекових викликів, що стосуються інтересів США.

Це рішення свідчить про пріоритетність Вашингтона в забезпеченні протиракетної оборони для України перед надходженням зими. Також американські інвестиції в український військово-промисловий комплекс зросли, включаючи значні контракти з компаніями, такими як ВАЕ, Northrop Grumman і Rheinmetall.

Рішення США перенаправити ракети та пускові установки з радіолокаційними станціями до України може вплинути на контракти із іншими країнами, такими як Марокко, Польща, Румунія, Швейцарія та Швеція. Наприклад, Румунія планує передати Україні одну зі своїх боєготових батарей PATRIOT, а Нідерланди розглядають можливість поставки ще однієї батареї у співпраці з іншою країною.

Звіти також свідчать про координацію дій між країнами, орієнтованими на підтримку України в умовах зростаючої геополітичної напруги.

Співпраця зі Сполученими Штатами є логічною, оскільки лише американська компанія Lockheed Martin виробляє ракети MSE на своїх заводах, з потужністю від 500 до 650 ракет-перехоплювачів на рік. Це дозволяє їм забезпечувати достатні поставки систем, здатних ліквідовувати загрози від “Кинджалів” та “Іскандерів”.

Також ні один з союзників не може передавати пускові установки без попередньої згоди Держдепартаменту США, оскільки ці установки не зможуть функціонувати без необхідних комплектуючих. Плани Швейцарії на отримання 75 ракет MSE до 2030 року та 208 до 2026 року для Польщі вказують на наявність сьогоднішніх запасів ракет PATRIOT у Європі.

Навіть за незважаючи на витрати (наприклад, контракт на ракети для поляків оцінюється у кілька мільярдів доларів), озброєння батарей “Петріотів”, які вже передані чи плануються до передачі Україні, буде складним завданням.

У загальному мова йде про восьмі батареї – три з Німеччини, дві з Нідерландів, дві зі Сполучених Штатів та одна з Румунії. Компанія COMLOG, спільне підприємство з Raytheon та європейською MBDA, забезпечує обслуговування ракет-перехоплювачів MSE та випускає ракети GEM-T, спрямовані на знищення малої балістики, але спрямовані, зокрема, на літаки.

Швидкість виробництва на обох континентах становить приблизно 240 ракет GEM-T на рік з планом збільшення до 410 одиниць до 2027 року. Це обсяги вистачають для набуття практично лише півтора десятків батарей PATRIOT з вісьмома пусковими установками.

Таким чином, запаси США та інших країн щодо “Петріотів”, “паліативних” ракет (включаючи західні ракети, спеціально призначені для радянських пускових, які використовує Збройні Сили України, ракети класу “повітря-повітря” або корабельні ракети, такі як RIM-7 Sea Sparrow, пострадянські ракети для “Буків” та С-300, ракети для ЗРК HAWK, які ефективно використовуються проти російських дронів та крилатих ракет, а також установки “Гепард” з Йорданії) оплачуються за рахунок американських платників податків.

Це необхідно для забезпечення ППО України, як вже згадувалося, є пріоритетом для Вашингтона, оскільки це допоможе знищувати розвідувальні та ударні дрони, а також тримати віддаленіше літаки РФ від тилу Збройних Сил України та унеможливлювати їм використання “чавунного” снаряду ФАБів та КАБів.

Після операції Dragonfly у жовтні 2023 року, яка охопила луганський та бердянський аеродроми, рівень американських поставок боєприпасів в Україну зросли від десятків до сотень ракет. Це свідчить про значний обсяг застосування цих систем українськими військами.

Головні цілі атак включають російські комплекси С-300/400, штаби та командні пункти, склади, радіолокаційні станції, аеродроми і інфраструктуру Чорноморського флоту РФ. Застосування такого масштабу ракет в Україні необхідне, оскільки Росія не є Іраком, де для придушення оборони досить було 55 тисяч снарядів і 407 ракет ATACMS.

Наразі виробництво модернізованих ракет ATACMS TACMS 2000 з дальністю до 300 км у цехах Lockheed Martin відновлене, що забезпечує промисловості США десятилітню впередгарантію на виробництво. Це дає ЗСУ можливість атакувати російські батареї з великої відстані, вибивати далекобійні комплекси, а також знищувати поромні переправи і топити кораблі, що є ефективною “довгою рукою” не лише проти росіян.

Українські сили отримують інші типи боєприпасів, включаючи 155-мм і 105-мм снаряди, спеціальні мінні, бронебійні касетні снаряди, а також реактивні снаряди для систем HIMARS, включаючи нові GMLRS M30A1 з повітряним підривом. Також поставляються протитанкові міни, ракетні комплекси TOW-2 та Javelin, а також важке піхотне озброєння.

Ці поставки допомагають українській армії в стримуванні російського наступу в різних частинах фронту, зокрема в Серебрянському лісництві, Терніву на Донеччині, Вовчанську на Харківщині, Красногорівці та під час відходу до лінії Карлівка-Новоселівка.

Завдяки цим поставкам із Північної Кореї, російська армія не може відновити масштаби перших днів вторгнення, коли вони випускали по 40 тисяч снарядів на день. Зараз максимально можливі обсяги російської артилерії обмежені до 15 тисяч снарядів на день, що значно менше.

Українська армія продовжує підсилювати свої оборонні здібності, і ці мільярди доларів, інвестовані в її ВПК та поставки озброєнь, спрямовані на підготовку до довгострокових викликів.

17 лютого 2024 року у Ер-Ріяді, Саудівська Аравія, відбудеться захоплюючий поєдинок між українським боксером Олександром Усиком, який наразі утримує титули світового чемпіона за версіями WBO, WBA, IBO та IBF, і володарем титулу WBC – Тайсоном Ф’юрі. Початково бій був запланований на 23 грудня 2023 року, але через травму, яку отримав Ф’юрі у поєдинку проти ексчемпіона UFC Френсіса Нганну 28 жовтня, він був відкладений.

Переможець цього бою стане першим абсолютним чемпіоном світу у надважкому дивізіоні в XXI столітті, підкоривши всі чотири головні титули. Останнім, хто досягав подібного, був британець Леннокс Льюіс, який у 1999 році здобув перемогу над американцем Евандером Холіфілдом в об'єднавчому бою, виборовши титули WBA, WBC та IBF; титул WBO був визнаний рівноцінним лише у 2007 році.

Наразі букмекери вважають Тайсона Ф’юрі фаворитом з коефіцієнтом перемоги 1,56, у той час як перемогу Усика оцінюють коефіцієнтом 2,50. Фанатів чекає захоплюючий спортивний бій, який може визначити нового найсильнішого у надважкому дивізіоні. Нічия визначена коефіцієнтом 21,00. Перемога Усика за очками – 2,00. Перемога Ф’юрі нокаутом – 4,50. Перемога Усика суддівським рішенням – 3,80. Дострокова перемога українця – 7,50. Будемо в очікуванні цього епічного спортивного події, яке може вписати новий розділ в історію надважкого боксу.

У висновку можна сказати, що очікуваний поєдинок між Олександром Усиком і Тайсоном Ф’юрі 17 лютого 2024 року обіцяє стати найважливішою подією у світі надважкого боксу. Бій, який відкладався через травму Ф’юрі, надзвичайно цікавить шанувальників, оскільки він вирішить, хто стане абсолютним чемпіоном світу, об'єднуючи всі чотири головні титули.

Букмекерські коефіцієнти свідчать про те, що Ф’юрі вважається фаворитом, але Усик має непоганий коефіцієнт, що робить бій непередбачуваним. Ці числа лише підсилюють інтригу та зацікавленість у фінальному результаті.

Неабияким чином, цей поєдинок також має історичне значення, оскільки переможець стане першим абсолютним чемпіоном у надважкому дивізіоні в XXI столітті, повторюючи досягнення Леннокса Льюіса. Справжній спортивний епос, який зробить цей бій незабутнім для прихильників боксу навіть на десятиліття вперед.

Звільнення Залужного, безсумнівно, є значною подією, яка викликає суперечливі почуття та реакції в українському суспільстві. Цей крок можна розглядати як важливий етап у відстоюванні національних інтересів, або як можливий ризик для стабільності та ефективності ведення війни.

Звільнення Залужного можна порівняти з важливим ходом на шаховій дошці, який, з одного боку, може відкрити нові перспективи та можливості, а з іншого — викликати непередбачені наслідки. Відбуваючись у контексті війни, цей крок варто розглядати з особливою увагою, оскільки від його наслідків залежить не лише майбутнє Залужного, а й стійкість країни в цей складний період.

З одного боку, Залужний був обличчям опору та надії для багатьох українців, символом боротьби за справедливість і права. Його звільнення може бути сприйняте як перемога правової системи, сигнал про те, що ніхто не стоїть поза законом, навіть у найвищих сферах влади.

З іншого боку, відходячи від символіки, звільнення Залужного створює ризики для держави, зокрема в контексті ведення війни. Армія, як ніколи, потребує єдності та впевненості у своєму керівництві. Відновлення довіри та стабільності у військовому керівництві є ключовим елементом успішного протистояння агресору. Звільнення керівника, якому була довіра військових та громадськості, може порушити цю стабільність та зібрати пил під нігті національному обороні.

Таким чином, не можна недооцінювати значення цього кроку, адже від його наслідків залежить не лише особиста доля Залужного, а й майбутнє країни в цілому. Важливо зберегти баланс між правовою справедливістю та стабільністю військового керівництва, щоб уникнути додаткових ризиків у часи війни та зберегти впевненість у здатності країни протистояти внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Так, безумовно, президенту Зеленському належить право здійснювати кадрові призначення та звільнення, він цим правом скористався, розривши контракт з Залужним. Однак, винятково від легальності вирішальне значення має легітимність такого рішення перед суспільством. Чи вважають громадяни крок президента виправданим і обґрунтованим, особливо знаючи, що він став результатом політичних протиріч?

Питання це риторичне. Неминуче варто підкреслити, що конфлікти між Зеленським та Залужним призвели до токсичної атмосфери, яка не сприяла ефективній роботі Збройних Сил. Проте, завжди є дві альтернативи. Не лише та, яку обрали, а й доросла, мудра. Та, коли люди стримують свої бажання та емоції, працюють разом до кінця війни. Нажаль, у цьому випадку бракувало дорослих осіб. Розумного рішення не було прийнято.

Якщо б я був російським агентом впливу, останні місяці були б для мене найкращим часом. Вдалося б здійснити неймовірне — викликати протистояння з владою у всіх сферах: журналістика, бізнес, та тепер і військова сфера. І все це на тлі втомленого суспільства та потреби у збереженні підтримки від західних союзників.

Але на жаль, найбільшим переможцем цієї ситуації стає не Зеленський, а Путін. Він, використовуючи наші внутрішні конфлікти, виграє, а Україна, на жаль, програє. Сьогодні ми всі в Україні стали свідками цієї програшної гри.

У висновку слід зазначити, що звільнення Залужного є важливою та суперечливою подією для українського суспільства. Хоча президент має законне право на такі рішення, легітимність цього кроку виникає з його прийняття суспільством. Невпевненість щодо легітимності звільнення Залужного підкреслюється тим, що рішення було результатом політичних протиріч та неспроможності сторін знайти конструктивне рішення. Водночас, ця ситуація стає частиною більш широкого контексту, де внутрішні конфлікти використовуються зовнішніми силами для досягнення своїх цілей, що загрожує національним інтересам України та її підтримці на міжнародній арені. Таким чином, необхідно намагатися знайти конструктивні рішення в межах національних інтересів та відстоювати їх, уникати втрат на внутрішньополітичному рівні, а також усвідомлювати потенційні загрози зовнішнього впливу на внутрішні справи країни.