Атака дронів на Чернігівщину: критична інфраструктура під загрозою

У селищі Брюховичі, що під Львовом, на території площею 5 гектарів було збудовано котеджне містечко, яке огородили високим парканом. Ця земля, формально передана під будівництво відпочинково-оздоровчого комплексу за рішенням місцевої мерії, насправді стала об'єктом суперечок через порушення умов та можливі корупційні схеми. Раніше ділянка належала братові колишнього народного депутата Тараса Козака, що додає ще більше запитань щодо легітимності та прозорості цієї угоди.

У 2014 році земельну ділянку було розділено на шість частин, після чого її передали під контроль групі осіб. Серед нових власників виявилися люди, пов'язані з Віктором Карачуном — одним із основних власників найбільшої української мережі супермаркетів. Ці факти підвищують рівень підозр щодо того, як саме проводилось перепродаж земельних ділянок і чи не йдеться про використання політичних та бізнесових зв'язків для приватизації земельних ресурсів.

Будівництво почали ще до того, як Львівська міськрада видала містобудівні умови на забудову 1,3 га. Дозвіл стосувався саме оздоровчого комплексу з можливістю тимчасового проживання на ділянках Валентини Світайло, Наталії Биби, Дениса Синенка та Ігоря Карачуна. Попри це, у реєстрі нерухомості вже зведені будинки досі значаться як «відпочинково-оздоровчі комплекси».

Станом на вересень 2025 року чотири з цих ділянок офіційно перевели у категорію житлової забудови. Ще одна — без даних у кадастрі. Найбільша ж територія, понад 3,5 га, зберегла статус «для оздоровчих цілей» і нині належить компанії «Львів резорт», власником якої є Ігор Пономаренко. Минулого року ця фірма також отримала містобудівні умови для зведення оздоровчого центру.

Заступник мера Львова Любомир Зубач у коментарі журналістам заявив, що «підстав вважати, ніби там будують щось інше, ніж оздоровчий комплекс, немає». Водночас фактична забудова на місці профілакторію свідчить про перетворення території на елітне котеджне містечко.

В Україні існує система спеціальних пенсій для осіб, що займали високі державні посади, зокрема для суддів, прокурорів, чиновників та правоохоронців. Така система продовжує функціонувати, попри численні економічні труднощі, і створює серйозну фінансову нерівність серед громадян. Держава витрачає значні кошти на виплату пенсій колишнім високопосадовцям, що в окремих випадках досягають 50–100 тисяч гривень на місяць. Натомість більшість пенсіонерів, які працювали в інших сферах, отримують в рази менші суми — всього кілька тисяч гривень, що є неприпустимим у контексті соціальної справедливості та економічної ситуації країни.

«Уряд неодноразово намагався обмежити спецпенсії через норми держбюджету, але Конституційний Суд послідовно визнає такі обмеження неконституційними. У результаті держава не лише не економить, а й переплачує», — підкреслив Гетманцев.

Спроби змінити систему поки що не дали істотного результату. Верховна Рада лише в першому читанні підтримала законопроєкт №12278, який передбачає обмеження спеціальних пенсій для прокурорів. Подальший розгляд документа блокується через опір представників привілейованих груп.

На четвертому році повномасштабної війни питання укриттів у Києві перестало бути суто технічним або господарським і перетворилося на справжнє питання виживання. Попри численні атаки та постійні повітряні тривоги, офіційні дані міської влади створюють ілюзію повного забезпечення столиці захисними спорудами. За інформацією КМДА, у Києві налічується понад чотири тисячі укриттів, що нібито здатні вмістити практично все населення міста.

Однак незалежні розслідування та аналіз судової практики показують зовсім іншу картину. Багато підвалів, які зараховані до списку укриттів, фактично зачинені або перебувають у приватній власності з обмеженим доступом. Частина споруд не відповідає елементарним вимогам безпеки, не має вентиляції або аварійного виходу, а деякі просто не підтримуються в належному стані, що робить їх непридатними для тривалого перебування людей у разі обстрілів.

Майже чверть укриттів, внесених до офіційних реєстрів, є приватними. Фактично вони доступні лише мешканцям окремих житлових комплексів або працівникам установ. Ще понад вісімдесят відсотків становлять так звані найпростіші укриття — підвали та технічні приміщення, які за Кодексом цивільного захисту не є повноцінними захисними спорудами. Їх включення до загальної статистики створює лише ілюзію безпеки.

Особливо критична ситуація склалася на лівому березі Києва. Через малу глибину залягання навіть окремі станції метро офіційно класифікують як “прості укриття”. Це означає, що сотні тисяч мешканців спальних районів фактично не мають доступу до герметичних сховищ, здатних витримати серйозний удар.

Якщо співставити реальну місткість загальнодоступних захисних споруд з чисельністю населення столиці, картина виглядає катастрофічною. У повноцінних укриттях можуть сховатися трохи більше п’ятдесяти тисяч людей — це близько півтора відсотка киян. Решта змушена рятуватися у підвалах багатоповерхівок, які у разі прямого влучання стають смертельними пастками.

Трагедії останніх років лише підтверджують ціну “паперової безпеки”. У кількох районах столиці під час ракетних атак люди гинули, маючи формально “існуючі” укриття поруч. Вони були або зачинені, або непридатні для тривалого перебування, або вміщували десятки осіб замість сотень мешканців навколишніх будинків. Аналіз найбільш зруйнованих об’єктів показав: у більшості випадків укриттів не було взагалі, а до найближчого реального сховища довелося б іти десять–двадцять хвилин. За умов, коли балістична ракета долітає за лічені хвилини, це дорівнює смертному вироку.

На цьому тлі столичні адміністрації активно освоюють кошти, виділені на будівництво та ремонт укриттів. За кілька років обсяг таких тендерів перевищив два з половиною мільярди гривень. Проте аналіз закупівель виявляє типові ознаки мережевої корупції. Контракти отримують компанії з мінімальним статутним капіталом, створені незадовго до торгів. Ціни на матеріали та роботи системно завищуються, а конкуренція відсіюється через штучно прописані вимоги.

Абсурдність деяких закупівель стала публічним символом проблеми. Закупівлі барабанів, овочерізок, меблів та дрібного інвентарю за цінами, що в рази перевищують ринкові, пояснюють надуманими сертифікатами та специфічними вимогами. Це не випадкові помилки, а відпрацьований механізм, який дозволяє перекачувати бюджетні кошти через “правильних” постачальників.

У ряді випадків корупція межує з прямою загрозою життю. Після так званих капітальних ремонтів окремі укриття ставали причиною аварійного стану будівель. Роботи існували лише в актах, технічний нагляд був формальним, а відповідальність розчинялася між підрядниками й чиновниками. Подібні історії стосуються не лише грошей, а й безпеки дітей у школах і садках.

Доступ до інформації про реальний стан сховищ залишається обмеженим. Частина районних адміністрацій відмовляється надавати дані, посилаючись на “службову інформацію”. Офіційні мапи часто містять застарілі або недостовірні дані, а контакти відповідальних осіб не працюють. У результаті під час повітряної тривоги люди біжать до адрес, де укриття існує лише у звітах.

Найгірше у цій історії — відсутність відповідальності. Попри десятки кримінальних проваджень, пов’язаних із розкраданнями на укриттях, реальних вироків майже немає. Справи роками ходять по судах, підозрювані залишаються на посадах, а відповідальність зводиться до пошуку зручних “стрілочників”. Система, у якій зачинені укриття коштують людських життів, але не тягнуть за собою покарань, відтворює себе знову і знову.

Історія з укриттями в Києві стала дзеркалом глибшої проблеми — мережевої корупції, де рішення ухвалюються не з міркувань безпеки, а за принципом лояльності. У такій системі безпека перетворюється на привілей, а не базове право. Поки це не зміниться, жодні звіти, мільярдні бюджети чи гучні заяви не зможуть захистити місто, де під час тривоги люди знову стикаються з зачиненими дверима.

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

Згідно з розслідуванням, «Укрмінхім» постачає «СумиХімПром» сировину, таку як сірка, аміак, фосфорити та хлористий калій, а потім забирає на продаж вироблені на заводі комплексні добрива. Цікаво, що компанія не має власних джерел видобутку сировини, а просто закуповує її за кордоном і перепродає заводу, встановлюючи при цьому завищені ціни.

Згідно з даними розслідування, ТОВ «Укрмінхім» працює через мережу європейських компаній-одноденок, які зареєстровані у різних країнах, і допомагають завищувати ціни на сировину. Результат цієї схеми полягає в значних фінансових збитках для державного заводу. Кожна поставка може обходитися «СумиХімПром» на $300-400 тисяч дорожче, ніж якби сировина закуповувалася безпосередньо у виробників. Посередники отримують прибуток у розмірі приблизно $20-30 за тонну.

Особливу тривогу викликає те, що сировина, яка постачається на завод, часто має сумнівне походження. Наприклад, один з останніх контрактів ТОВ «ТД «Укрмінхім» на поставку фосфоритів від словацької компанії Z9 Impex s.r.o. показує значну різницю в ціні. 1 серпня 2024 року фосфорити, які нібито походять з Єгипту, були куплені за €107 за тонну, тоді як реальний єгипетський постачальник Chem Source Egypt пропонує ту ж сировину по $40-50 за тонну.

Однак, як з’ясували журналісти, фосфорити мають «єгипетське» походження тільки на папері. Наприклад, один з коносаментів показав, що сировина була завантажена у Лівані, майже на кордоні із Сирією. Це свідчить про те, що насправді фосфорити мають сирійське походження. Підсанкційний товар союзника Росії маскується під єгипетський за допомогою підробних сертифікатів.

Така схема постачання не тільки підриває фінансову стабільність «СумиХімПром», а й може мати серйозні наслідки для якості продукції, що виготовляється на заводі. В умовах, коли важлива прозорість і ефективність використання ресурсів, такі практики створюють додаткові ризики і можуть негативно вплинути на репутацію і конкурентоспроможність підприємства.

На фоні цих подій, Віталій Вікторович Логінов, неформальний радник голови ОГХК з 2023 року, як стверджують журналісти, контролює цю мережу і є ключовою фігурою у цій схемі. Ситуація вимагає детального розслідування та втручання відповідних органів, щоб зупинити порушення і забезпечити належне функціонування державного заводу.