Атака на «Нову пошту» у Вінниччині: вісім постраждалих, один у тяжкому стані

Департамент з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації 4 грудня уклав договір із приватним підприємством «Модена» на завершення будівництва лікувально-реабілітаційного корпусу для ветеранів війни та внутрішньо переміщених осіб у смт Клевань. Вартість контракту становить 158,19 млн грн, а термін виконання робіт встановлено у рекордні 26 днів — до кінця грудня. Проєкт передбачає завершення корпусу для Комунального підприємства «Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни» на вулиці Деражненській, 39, будівництво якого розпочалося ще у 2023 році.

За інформацією Департаменту, швидке зведення об’єкта забезпечить ветеранам війни та переселенцям доступ до сучасних медичних та реабілітаційних послуг уже на початку наступного року. Новий корпус буде обладнаний сучасним лікувальним обладнанням, кімнатами для фізичної терапії, зоной відновлення та іншими необхідними приміщеннями для комплексної реабілітації.

Загалом із ПП «Модена» на цьому об’єкті укладено вже чотири договори на суму 1,33 млрд грн. У 2023 році компанія отримала 434,65 млн грн, у 2024 році — 300,88 млн грн, на 2025 рік заплановано ще 437,18 млн грн, а нинішній договір становить 158,19 млн грн. За даними порталу Spending, станом на сьогодні за виконані роботи вже сплачено 913,75 млн грн.

Фінансування будівництва здійснюється коштом програми Ukraine Facility. Коригування проєктної документації виконувало ТОВ «Топ Гіп», а позитивний експертний висновок надало ТОВ «Проексп».

Водночас аналіз кошторису викликав запитання у аналітиків та експертів. Зокрема, електронні замки для шаф Mifare, DESfire Standart закупили по 12 076 грн за одиницю, хоча на ринку доступні аналоги, дешевші у 7–9 разів. Сендвіч-панелі невідомого виробника закладені по 6 480 грн за квадратний метр, тоді як продукція українських виробників коштує від 999 до 2 015 грн. Алюмінієві композитні панелі класу горючості НГ врахували по 7 507 грн за квадратний метр, попри те що імпортні аналоги продаються за 1 377–2 338 грн.

Окрему увагу привертає медичне обладнання. Наркозно-дихальний апарат для кабінету МРТ придбали за 3,48 млн грн, хоча аналогічне обладнання бельгійського виробництва коштує близько 2,29 млн грн. Лише за цими позиціями орієнтовна переплата може сягати 12 млн грн.

Також у кошторисі середню зарплату робітника визначили на рівні 23 900 грн. Водночас середня заробітна плата у будівельній галузі Рівного, за ринковими оцінками, становить близько 28 000 грн, а оптимальний рівень сягає 40 000 грн. Експерти зазначають, що така різниця може створювати ризики виплати зарплат у тіні за рахунок маржі, закладеної у завищені ціни на матеріали.

Тендер відбувся без конкуренції. Для участі у закупівлі вимагалося мати щонайменше 40 працівників та досвід виконання аналогічних договорів протягом останніх трьох років.

Департамент з питань будівництва та архітектури Рівненської ОДА очолює Андрій Ярусевич, уповноваженою особою з публічних закупівель є Вікторія Ковтунович, а головою Рівненської ОДА — Олександр Коваль. ПП «Модена» зареєстроване в селі Олександрія Рівненської області, власником і керівником компанії є Олександр Кучерук.

За даними публічних закупівель, з 2017 року «Модена» отримала державних підрядів на суму 2,22 млрд грн, причому найбільші контракти компанія укладала саме з нинішнім замовником.

Міністр оборони Рустем Умєров удосконалює військову стратегію та структуру Збройних сил України, визначаючи Вадима Сухаревського на посаді командувача Сил безпілотних систем. Цей крок підкреслює не лише важливість розвитку та впровадження новітніх технологій у військовій сфері, а й зазначає наростаючу роль безпілотних систем у сучасних військових операціях.

Вадим Сухаревський, зі своїм великим досвідом та експертизою в області безпілотних технологій, очолює цей стратегічно важливий напрямок, спрямовуючи зусилля на розвиток, вдосконалення та ефективне використання безпілотних систем для забезпечення безпеки та обороноздатності країни.

Призначення Вадима Сухаревського є важливим кроком вперед у забезпеченні військової готовності та захисту національних інтересів України в умовах сучасних геополітичних викликів та загроз. Його лідерські якості та здібності дозволять ефективно використовувати потенціал безпілотних систем для реалізації оборонних стратегій та завдань, що стоять перед країною.

Про це повідомили в Генеральному штабі ЗСУ.

10 лютого Сухаревського було призначено одним із заступників новопризначеного головнокомандувача Збройних сил України Олександра Сирського. Він мав відповідати за напрямок безпілотних систем і розвиток застосування дронів.

6 лютого президент Володимир Зеленський доручив опрацювати питання створення у структурі ЗСУ окремого роду сил — Сил безпілотних систем. Їх мета — нарощування спроможностей ЗСУ у використанні безпілотних та роботизованих повітряних, морських і наземних систем, а також забезпечення готовності до їх застосування за призначенням.

Сухаревський зазначив, що формування Сил безпілотних систем дозволить поліпшити підготовку пілотів дронів та їх ротацію на фронті.

Вадим Сухаревський (позивний «Борсук») родом із Закарпаття. Він служив у 80-й окремій аеромобільній бригаді (нині десантно-штурмовій), а також був командиром 503-го ОБМП, дислокованого в Маріуполі.

Згодом Сухаревський став начальником штабу 35-ї окремої бригади морської піхоти та командиром 59-ї окремої мотопіхотної бригади, яка після початку широкомасштабного вторгнення виконувала бойові завдання на Миколаївщині та Херсонщині.

У 2004 році Сухаревський став наймолодшим українським миротворцем у складі Миротворчої місії в Іраку. Там він взяв участь у битві за місто Ель-Кут.

Його також називають офіцером, який у 2014 році здійснив перший постріл по російських загарбниках на неоголошеній війні. 13 квітня 2014 року біля села Семенівка, неподалік тоді окупованого Слов’янська, він взяв участь у першому бою з окупантами, порушивши наказ про невідкриття вогню.

Після цього він долучався до оборони Луганського аеропорту, визволення Слов’янська і Георгіївки, та рейду українських військових для розмежування підконтрольної Україні території та захоплених окупантами земель.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

В обох випадках завжди є сильніший, правила для якого відрізняються від загальних. Це замкнуте коло дещо нагадує реалії часів станових монархій, коли всі мають визначені і прописані ролі, існує усталений порядок речей, а будь-які зміни є аномаліями. Лиш українцям у цій системі координат не сидиться на місці. Вони раз у раз перевертають усе з ніг на голову й шукають своє місце під сонцем. Принаймні останнім часом, зазначає видання ZAXID.net.

У підручниках з історії України ми десятиліттями спостерігали образ безправного українського народу. Гніт, полонізація, русифікація, утиски… Проте світ дещо інший. Він непередбачуваний і несправедливий, містить багато підлості й непослідовності. Однак, навіть цього не помічаючи, ми живемо поруч із дивовижними людьми. Вони гідні захоплення й написання про них книг, зйомки фільмів. Виклик усталеному порядку та несправедливості, багаторічним пропагандистським кліше – кредо багатьох наших співвітчизників. Власне це і є шлях до набуття Україною суб’єктності. Не всім він подобається, але інакше не буває.

Проголошення незалежної України відбулося фактично і юридично, але до свідомості людей (часто і самих українців) це дійшло далеко не зразу. Нас довго сприймали за росіян і такими себе бачили багато українців. Одні й інші користувалися дивними й ефемерними конструктами на кшталт «русскіє». Вважали, що кажуть про всіх, хто жив у Російській імперії і Радянському Союзі.

Про тих, які, в їхньому сприйнятті, волею випадку та обставин, не стали частиною Російської Федерації. При цьому вони ще й згадують якусь «Росію». Проте власне «Росії» ніколи не існувало. Є люди в Україні, Білорусі, Казахстані тощо, які вважають себе «русскімі» і бачать у цьому зв’язок з «Росією», але назва тієї держави на болотах – Російська Федерація. Перед тим був СРСР. Ще раніше Російська імперія. До неї Московія. «Росії» не було і зараз немає. Є Україна, Білорусь і Російська Федерація. «Росія» – лиш у схемах російських пропагандистів.

Їм вигідно поширювати нісенітниці про князя Володимира, «правителя Росії» або про єдиний історичний шлях і спільну колиску, тобто брехню про українців, білорусів і росіян, які нібито є одним народом. У це вкладають великі гроші, про це без упину торочить їхня пропаганда, довільно інтерпретуючи події минулого у вигідному для себе ключі.

«Дослідження» в такому дусі пишуть у Російській Федерації, на Заході та й у нас. Донедавна це взагалі був домінантний політичний наратив, коли говорили про Східну Європу. Цей простір вважався російською сферою впливу. Така матриця, усталена й закореніла, але побудована на брехні й несправедливості, не передбачала коректур і всіх влаштовувала. Подекуди від такого мислення бояться відступити досі. Наприклад, на Заході.

Дії й позицію Російської Федерації можна пояснити, якщо бути свідомим політичного мракобісся, яке там буяє. Імперської діареї, що властива політикуму, елітам і значній частині їхнього населення. Дивною є поведінка цивілізованого світу.

Постійно апелюючи до раціонального мислення й загальнолюдських цінностей, колективний Захід так і не наважився поставити під сумнів тиражовані росіянами вигадки. Навіть попри те, що не всі з них історичні чи нейтральні. Більшість – ксенофобські й суперечать цінностям Заходу, а значна частина – політичні й відверто спрямовані проти Європи.

Проте це ніколи нікого не хвилювало. Пихаті росіяни вирізнялися зверхністю й підлістю, куди б не закинула їх доля. Упередженість і деспотизм фонтанували російські владні особи на міжнародному рівні. Усіх все влаштовувало. Це сприймали за норму. «Дітям Сталіна» можна. Лише коли руки росіян стали по лікоть у крові, адекватна частина світу зрозуміла, що так тривати більше не може.

Хоча критикувати світ за світоглядну незрілість чи брак принциповості ми не можемо. Навіть після проголошення незалежності багато українців довго вірили російській пропаганді, дивились російські фільми і слухали тиражовану росіянами музику.

Українське вважали неякісним і не помічали, що російська продукція отруєна пропагандою і зневагою до всього людського. Масштабність цих процесів була такою, що виникало відчуття, наче нам готують теплу ванну. Ціль – ще одна Білорусь, тобто деполітизована пустеля, зі жителями якої можна робити все, що заманеться. Тоді й взяли слово свідомі українці.

Від 2004 року і досі українці неодноразово міняли хід історії. Це були внутрішні питання. Як оскарження результатів виборів у 2004 році. Події масштабні. Як Революція гідності та відбиття російської агресії, що потрапило в поле зору всього світу.

Цей момент часто за лаштунками, але українці неодноразово брали ініціативу у свої руки в найнесподіваніші моменти і міняли усталений порядок. Це руйнувало «договірняки», ламало плани політикам, які по-чемберленівськи «вирішують» питання.

Коли здавалося, що виходу немає, своє слово казали українці. Валили Радянський Союз, зокрема, росіяни. Скажімо, коли Боріс Єльцин закликав своїх прихильників виходити на протести. Проте поховали СРСР, між іншим, українці, які в грудні 1991 року проголосували на референдумі за незалежність. Згодом ця карта стала політичним козирем Леоніда Кравчука.

Демократичні протести українців у 2004 році дозволили Віктору Ющенку, чи не найуспішнішому в історії нашої країни прем’єр-міністру, відновити справедливість і стати президентом. Українці міняли хід подій під час Революції гідності та в часі злочинної агресії Російської Федерації проти нашої країни. У першому випадку від нас не очікували такої згуртованості й волі, у другому – стійкості.

На жаль, жоден із цих несподіваних маневрів українське суспільство не зуміло трансформувати в системні й послідовні політичні реформи, які дозволили б створити ефективні державні органи, справедливі суди та рівні для всіх правила.

У моменті з проголошенням державної незалежності України в 1991 році був фактор несподіванки й ламання усталених порядків. Фактор несподіванки спрацював і під час подій 2004 року, 2013-2014 років, а також у 2022-му. Під час Помаранчевої революції в потенціал та самоорганізацію українців не вірили бандити з Партії регіонів, які хотіли прийти до влади шляхом фальсифікації виборів.

Під час Революції гідності українці сколихнули весь світ, показавши найбільш демократичним країнам, еліти яких забули значення слів «цінності» й «демократія», що таке воля, принципи і самобутність. Перегородивши шлях путінській чумі, українці розбили цинічні плани й очікування колективного Заходу про окупацію частини України російськими військами та наступну партизанську війну на цих територіях.

Прикладом раптових і несподіваних дій українців можна вважати й операцію ЗСУ на теренах Курщини. Ми досі достеменно не знаємо, якими були цілі цієї операції та в якому контексті бачить ці події Генеральний штаб ЗСУ, але цей наступ став несподіванкою для людей в Україні, на Заході і в Росії.

На адресу операції української сторони звучало багато критики. Проте незаперечним є те, що вона підняла дух і дала надію українцям. Не менш важливо, що ці раптові масштабні дії розвіяли низку міфів російської пропаганди. Було розрубано й гордіїв вузол настроїв на Заході, який, таке враження, почав шукати шляхи примирення сторін – навіть шляхом суттєвих поступок України.

Курська операція триває і має певні позитивні наслідки для української сторони. Проте й ейфорія від неї спала. Над нами знову загроза заморозки війни на невизначених (вважай – невигідних для України) умовах. На Заході поступово повертаються до політики розведення руками і перебігання між краплинками.

Вкотре українці перевернули усе з ніг на голову, але чи принесе це користь для нашої країни в довготерміновій перспективі? Ситуативний розрив шаблону працює, але не так довго, як цього хотілося б. Очевидно, що ні виграти війну, ні збудувати ефективні державні інститути ситуативними стрибками не вийде.

Українці мали безліч нагод, щоб у цьому переконатися. Одне й інше потребує стратегічного і продуманого плану, бачення. Якщо цього не буде, нас надалі чекатимуть гойдалки настрою й очікувань. Перевалювання між ейфорією, що сягає хмар, та нестерпною рутиною, яка тягне на дно. Ми, зрозуміло, сподіваємося на перше, але в якийсь момент може переважити друге.

Євген Гулюк