Фальшиві документи на кордоні: кияни намагалися виїхати до Словаччини, прикриваючись статусом багатодітних батьків

У країні британській принцеса Беатріс – дитина князя, другого сина покійної великої королеви Єлизавети II. Вона знайома з величними балами та світськими раутами, розташована в замку, оточена усіма привілеями королівської сім'ї. У світі незалежності та замків є своя Беатріса, донька Миколи Греченюка, колишнього депутата від села Підвиноградів на Закарпатті. Хоча її батько має селянські корені, але Беатриса не знає браку розкошів, прикрас та розваг. Зазвичай вона насолоджується курортами світового рівня та має власні замки, які прикрашають закарпатські простори.

Беатриса Миколаївна Греченюк – дівчина, яка може похвалитися не тільки багатством, але і статусом світської особи. Її батько, Микола Греченюк, здобуває перемоги в тендерах, які стосуються ремонту та догляду за дорогами у Виноградівському районі Закарпатської області. Саме він є власником ФОПу та завойовує першість у державних конкурсах. Завдяки своєму бізнесу та депутатській діяльності в сільській раді, Греченюк має можливість надавати свої послуги та розкривати потенціал розвитку свого села.

Саме село Підвиноградів, де проживає родина Греченюків, є відоме своїми особливостями та багатством. Воно розташоване поруч з угорським та румунським кордонами, зібравши навколо себе неймовірний ансамбль розкоші та смаку. Журналісти "Української правди" зняли сюжет про найбагатше ромське поселення Закарпаття, яке вразило світ своєю розкішшю та архітектурними перлинами. Серед них – будівлі з мармуровими колонами, золотими воротами та вежами, що створюють неповторну атмосферу розкішного життя.

У 2015 році, коли Микола Греченюк обіймав посаду депутата сільської ради від Партії регіонів, його родичі та близькі отримали в Підвиноградові принаймні чотири земельні ділянки. Це було реалізацією їхнього права на безоплатне землеволодіння, що гарантоване кожному громадянину згідно з Конституцією. Сільська рада прийняла рішення виділити ділянки на ім'я Беатриси Миколаївни Греченюк (дочка), Михайла Васильовича Греченюка (брат), Михайла Михайловича Крайнера (за даними ЗМІ, водія Греченюка) та Маріанни Олександрівни Крайнер (дружина водія Греченюка). Судові процеси стосовно виділення цих земель тривали до 2021 року, але зазначені особи відстояли своє право на землю.

Сам Микола Греченюк володіє у Підвиноградові чотирма земельними ділянками та будинком. Власність Беатриси Миколаївни складається з трьох ділянок та власного маєтку. Крім ФОПу, Микола Греченюк також є засновником ТОВ "Лігаспецбуд", якому вдається участь у тендерах. За даними "Прозоро", ця компанія брала участь принаймні в 124 конкурсах і виграла підряди на суму близько 370 млн гривень. Хоча ці суми можуть здаватися не дуже великими порівняно з іншими "тендерними воротилами", але це не заважає Беатрисі Греченюк жити в розкоші. Вона розміщує у своєму Instagram фотографії з Hermes, автомобілями Porsche та відпочинком у Парижі, Дубаї, на Сардинії та гірських курортах, а також прикрасами від найдорожчих брендів світу.

На її сторінці також з'являються фотографії з подругами, серед яких сестра опального військового Романа Гринкевича – Ольга, та колишня дружина народного депутата від "Слуги народу" Миколи Тищенка – Алла Барановська. Чоловіком Беатриси є Андрій Петьовка – син народного депутата Василя Петьовки, який є двоюрідним братом іншого народного депутата Івана Балоги. Навіть ненависть між родинами Петьовків та Балогів не заважає їм керувати рідним краєм з величністю. У 2008 році Мукачівська міська рада передала в оренду компанії дружини Петьовки найвідоміший замок Закарпаття "Паланок". Ймовірно, що Беатриса Греченюк має в ньому свої власні покої, як "справжня принцеса". У своєму Instagram донька Греченюка також зазначає, що є дизайнером інтер'єрів і показує свій власний будинок, дизайн якого, за її словами, вона сама створила. Іншим бізнесом Беатриси є ресторан Darlin’ restobar у Мукачевому, де пропонуються розкішні страви та вина.

Чоловіком Беатриси є Андрій Петьовка, який займається автобізнесом і у 2022 році невдало балотувався в Мукачевому від партії "Рідне Закарпаття". У червні того ж року, коли Росія вторглася на територію України, народний депутат Василь Петьовка звернувся до керівництва Закарпатської обласної військової адміністрації з проханням видати його синові дозвіл на виїзд за кордон на 3 місяці. Підтримано це прохання було заявкою, що Андрій Петьовка є волонтером від Благодійного фонду "Наша паляниця". У списку осіб, для кого був зроблений запит на виїзд, також фігурував і Микола Греченюк, сват Петьовки. Щодо цього факту національне агентство з питань запобігання корупції склало на Петьовку адміністративний протокол. Проте після запевнень, що як син, так і сват повернулися до України після волонтерської місії, НАЗК припинило переслідування щодо них.

У липні 2022 року, коли діяли згадані вище дозволи на виїзд, Беатриса Греченюк народила доньку, тому можна припустити, що у цей час батько і чоловік просили дозвіл на виїзд не для волонтерства, а для покупки подарунків на родинне свято. Однак насправді, в розкішну подорож, як свідчать фотографії з Instagram, Беатриса Греченюк вирушила у вересні 2023 року, разом із своєю дочкою, а можливо, і чоловіком, у Італію. І це не просто відпочинок в готелі, а проживання у справжньому палаці. Вихідці з Закарпаття завжди вражали своїм прагненням до розкошів, золота і інших дорогоцінностей.

Проте те, що можна побачити на сторінках соціальних мереж доньки колишнього сільського депутата та дружини сина народного депутата, здивує навіть найвідоміших світських левиць світу. Це варто розглянути, можливо, чи не фінансується все це благополуччя за рахунок контрабанди, яка масово ввозиться через Закарпатську область. Адже саме Закарпаття є лідером серед областей України з постачання незадекларованих товарів.

У висновку, зазначена стаття розкриває складний механізм взаємодії влади, бізнесу та суспільства на прикладі конкретних осіб і подій. Вона вказує на можливі порушення законодавства та етичних норм з боку політичних діячів та їхніх родичів, а також на можливу зловживання владою для особистих цілей. Крім того, стаття ставить під сумнів легітимність джерел доходів окремих осіб та висуває гіпотезу про зв'язок їхнього благополуччя з можливою контрабандою та іншими нелегальними діями. Таким чином, текст спонукає до подальшого дослідження та відкритого обговорення проблеми корупції та недодержання закону в українському суспільстві.

Наприкінці 2023 року багаторічний очільник Київміськбуд Ігор Кушнір залишив свою посаду, однак резонанс навколо діяльності найбільшого комунального забудовника столиці лише посилився. Після кадрових змін з’ясувалося, що паралельно з публічними суперечками щодо підрядників, земельних ділянок і корпоративних активів існувала ще одна, менш помітна для широкого загалу лінія розслідувань. Вона стосувалася механізмів придбання житла для потреб громади — механізмів, які, за версією правоохоронців, могли бути значно складнішими, ніж це декларувалося офіційно.

Слідство, яке здійснювали детективи Бюро економічної безпеки України, зосередилося на схемі купівлі квартир у комунального забудовника не безпосередньо, а через посередницькі структури. За попередніми даними, йшлося про багаторівневі угоди, у межах яких вартість житла могла зростати через додаткові договори, комісії та супровідні послуги. У підсумку столичний бюджет нібито оплачував квадратні метри за ціною, що перевищувала первинну пропозицію забудовника.

Ключова деталь, яка робить цю історію токсичною, — часовий збіг. За версією слідства, частина «посередників» викупила у «Київміськбуду» майнові права/квартири незадовго до того, як Київрада дала зелене світло на масштабне бюджетне фінансування закупівель, а вже потім ті самі квадратні метри перепродали комунальному підприємству значно дорожче. У такій конструкції місто фактично опиняється в ролі покупця «останньої інстанції», який платить максимальну ціну, тоді як маржа осідає у ланцюгу компаній, що стоять між громадою і забудовником.

У судових документах у межах цього провадження описується схема, де «Київміськбуд» у 2022 році укладав договори купівлі-продажу майнових прав на квартири на користь підконтрольних керівництву суб’єктів. Середня ціна таких прав у матеріалах фігурує на рівні близько 2,5 млн грн за квартиру. Далі — наступний крок: у березні 2023 року ці ж активи продаються КП «ФК “Житло-Інвест”», але вже за середньою ціною близько 4 млн грн. У провадженні фігурують статті про можливе заволодіння майном, легалізацію коштів, шахрайство з фінансовими ресурсами та службові підроблення — тобто слідство одразу «прошиває» історію як потенційно системну, а не як одиничну переплату.

На цьому етапі важливо зафіксувати: сам факт наявності провадження і його «логіка» не є доведенням вини конкретних осіб. Але саме те, як виписаний механізм, створює для міста два ризики одразу. Перший — прямий бюджетний: переплата при закупівлі соціального житла. Другий — управлінський: якщо «Київміськбуд» не отримував повного розрахунку від посередників або працював з відстрочками так, що гроші зависали у повітрі, то це могло поглиблювати фінансову яму компанії і паралізувати будмайданчики, які мали би добудовуватись навіть під час війни.

Формально все виглядало соціально виправдано. У 2022 році Київ затвердив програму забезпечення житлом різних категорій громадян, а комунальне підприємство «ФК “Житло-Інвест”» отримало суттєве поповнення статутного капіталу для закупівель. У публічному полі це продавали як інструмент для житла дітям-сиротам, ВПО, ветеранам та іншим чергам, які роками не рухались.

Але в реальності саме спосіб реалізації — «купуємо готове/майже готове житло за бюджетні кошти» — створює поле для маневру: можна збільшувати ціну через «ремонти», «підвищення ринку», «індивідуальні умови», «комплектацію», а ще простіше — вставити посередника між містом і первинним продавцем.

У фокусі цієї історії — не один «прокладочний» суб’єкт, а ціла палітра структур, значна частина яких оформлена як венчурні корпоративні інвестфонди. Це зручна форма для операцій із майновими правами та інвестиційними активами, а також для маскування бенефіціарів у багаторівневих конструкціях власності.

За даними з публічних реєстрових профілів компаній, які згадуються у розслідувальних матеріалах у публічному полі, частина фондів пов’язується з родиною Ігоря Кушніра. Окремі інші контрагенти — з орбітою будівельного бізнесу Олександра Глімбовського та з нардепом Дмитром Ісаєнком, якого медіа неодноразово пов’язували з девелоперським середовищем. Усі ці зв’язки самі по собі не є криміналом. Але у випадку бюджетної закупівлі вони стають маркерами можливого конфлікту інтересів і сигналом для антикорупційної перевірки: чи не перетворюється соціальна програма на механізм «перекачки» грошей до наближених структур.

Ключове питання, яке зависло у повітрі: чи були реальні гроші у первинного продавця?

У публічному обговоренні цієї історії найнебезпечніша версія звучить так: посередники могли купувати у «Київміськбуду» квартири з відстрочкою, а далі — перепродавати місту, отримуючи бюджетні кошти, при цьому розрахунок із «Київміськбудом» міг бути неповним або відкладеним. Якщо така конструкція дійсно працювала, тоді для холдингу це виглядало б як відтік активів (квартир) без пропорційного притоку грошей у критичний для компанії період.

З іншого боку, у публічних коментарях, які давали учасники ланцюга, звучали заперечення: окремі компанії заявляли про повний і швидкий розрахунок, а «Київміськбуд» підтверджував оплату, але посилався на комерційну таємницю щодо деталей руху коштів і умов угод. Саме тут і виникає потреба не в політичних оцінках, а в документальній картині: графіки оплат, акти приймання-передачі, прив’язка платежів до конкретних квартир, наявність/відсутність ремонтів, експертна оцінка «ринку» на дату закупівлі.

Коли перепродаж відбувається з націнкою у десятки відсотків за короткий проміжок часу, зазвичай у публічній комунікації з’являються два універсальні пояснення. Перше — «ринок зріс». Друге — «зробили ремонти». На папері це може бути правдою. Але в умовах, коли йдеться про закупівлю соціального житла за бюджетні гроші під час війни, будь-яка «ремонтна» історія має бути прозорою: що саме зроблено, хто підрядник, яка калькуляція, чи підтверджено це технаглядом і документами. Інакше це перетворюється на універсальний спосіб «намалювати» додаткові мільйони.

По-перше, «Київміськбуд» так і не вийшов з кризи. Компанія пережила кілька хвиль кадрових ротацій, запити на докапіталізацію і постійні обіцянки відновити будівництво. Будь-які дані про минулі операції, де активи могли виходити з компанії «в мінус», автоматично стають частиною пояснення: чому об’єкти стоять, а грошей не вистачає.

По-друге, політичний контекст не зник. Раніше журналісти вже публікували розслідування про фінансові потоки «Київміськбуду» на підрядні компанії з орбіти тодішнього керівництва, а також про закордонні активи сім’ї Кушніра і гучні епізоди з виїздами під час війни. Після цього Кличко відсторонював Кушніра, а згодом той залишив посаду. Тобто репутаційний ґрунт для нових підозр уже був підготовлений, і будь-який «квартирний» ланцюг з бюджетом виглядає як логічне продовження старої історії, а не як випадковість.

По-третє, це історія про модель управління містом. Коли у воєнний час 2 млрд грн спрямовуються на викуп квартир через посередників, у суспільства неминуче виникає питання пріоритетів і контролю: хто ухвалював рішення, як формувалась ціна, чому не було прямого контракту з забудовником, де гарантії, що бюджет не оплатив чужу маржу.

Якщо у міста і комунального забудовника є зацікавлення закрити тему, логічний шлях — не політичні заяви, а відкриття максимальної доказової бази для контролю. Передусім — аудит ланцюга: хто був первинним власником прав, яка ціна, які умови оплати, коли і за що заплатило КП, що саме отримало місто (стан квартир), чи співпадають характеристики об’єктів у договорах, у реєстрах і на фактичному огляді. Далі — юридична оцінка потенційного конфлікту інтересів у голосуваннях і рішень посадовців, які курирували програму. І третій блок — претензійна робота у випадку виявлення збитків: або щодо недійсності окремих угод, або щодо стягнення переплат і штрафів, або щодо персональної відповідальності.

Поки цього не зроблено, історія буде повертатися хвилями — кожного разу, коли «Київміськбуд» проситиме чергові мільярди, а кияни питатимуть: де поділися попередні.

Окремо слід підкреслити: у цій історії надто багато гучних прізвищ і припущень, щоб ставити крапку без вироку суду. Але так само надто багато збігів і фінансової логіки, щоб робити вигляд, ніби питання не існує. Відповідь на нього має лежати не в політичній площині, а в документах — і в здатності державних органів доводити розслідування до результату, а не «обривати» його на півдорозі.

За інформацією антишахрайського проєкту "190", який вивчає декларації та аналізує відкриті реєстри, начальниця Головного управління Державної міграційної служби (ДМС) в Одеській області, Олена Погребняк, потрапила в епіцентр кількох скандальних випадків, що викликають серйозні сумніви щодо прозорості її фінансових операцій і правомірності деяких управлінських рішень. Дії чиновниці привернули увагу не лише правоохоронних органів, але й громадськості, адже з'явились питання про законність її майна та зв'язків із підрядними організаціями.

У 2019 році Державне бюро розслідувань (ДБР) повідомило про підозру Олені Погребняк та її першому заступнику, Івану Безкищенку, у привласненні майже 1 мільйона гривень. Розслідування виявило, що посадовці могли бути причетні до корупційної змови з підрядниками. Суть справи полягає в тому, що в документах, що стосуються виконаних ремонтних робіт, були внесені неправдиві відомості, завдяки чому бюджетні кошти було незаконно перераховано на рахунки певних компаній. У зв'язку з цими подіями виникає питання про те, чи не стали ці зловживання частиною більш масштабної схеми фінансових махінацій.

У наступних публікаціях і розслідуваннях, які наразі частково були видалені з деяких видань, йдеться, що посадовиця роками оформлює нерухомість на своїх синів від попереднього шлюбу — Івана та Данила — і користується цим майном. Зокрема, в Одесі в деклараціях зафіксовані будинок площею близько 161 кв. м (набутий у 2016 році), де зареєстровані Погребняк і її чоловік Олексій Пономарчук, а також земельна ділянка 330 кв. м (набута у 2010 році) із задекларованою вартістю 485 грн — сума, яка виглядає аномально заниженою для земельних цін Одеси. Чоловік посадовиці має також ділянку під Києвом (1 200 кв. м у селі Козинці), вказану як набуту у 2013 році.

У роботі з автотранспортом розслідування вказує, що Погребняк і Пономарчук не мають власних авто на свої імена, але користуються транспортними засобами, оформленими на третіх осіб. Серед зазначених — BMW X1 2012 року на родичку Катерину Росєєву (нині Колеснікову), яким користується як посадовиця, так і її чоловік. Також у матеріалах згадується FORD FIESTA 2011 року, оформлений на Ірину Романченко, який фактично використовує Пономарчук; обставини такого користування не прояснені.

Щодо доходів і соцвиплат: за 2024 рік Погребняк декларувала зарплатні надходження від ДМС (приблизно 708 тис. грн), а також винагороди від Одеського державного університету внутрішніх справ і Міжнародного гуманітарного університету. Водночас у деклараціях фігурують аліменти від колишнього чоловіка у розмірі близько 44 тис. грн — при цьому є неточності у відображенні статусу батьківства й усиновлень, які викликають додаткові питання. У матеріалах викладено, що Пономарчук офіційно усиновив Івана і Данила у 2023 році, а у 2023–2024 роках у подружжя з’явилися спільні діти — факти, які досліджувачі пов’язують із практикою оформлення сім’ї для отримання підстав на відстрочку від мобілізації. Розслідувачі звертають увагу, що деякі соцвиплати на дітей відображені не повністю або по-різному у різні роки, а подружжя не декларує готівкових заощаджень, хоча має банківські рахунки — це також викликає питання щодо прозорості фінансового стану.

Окремо слід звернути увагу, що частина публікацій про майно Погребняк, як повідомляється, була видалена з медіаплатформ — розслідувачі припускають, що на це міг вплинути адміністративний ресурс або фінансовий тиск на ЗМІ. Такі факти підкреслюють проблему доступу громадськості до інформації й викликають запитання про тиск на журналістику в регіоні.