Фронтмен гурту «Океан Ельзи» Вакарчук задекларував багатомільйонні активи

Останні голосування у Верховній Раді дедалі виразніше свідчать про внутрішню нестабільність у парламенті. Народні депутати підтримують звільнення окремих міністрів, але водночас не знаходять голосів для їхніх наступників, провалюють урядові фіскальні ініціативи та демонструють непередбачувану поведінку під час ухвалення стратегічно важливих рішень. Така ситуація загострює дискусію про реальний стан монобільшості та рівень керованості законодавчого органу.

Політолог Володимир Фесенко звертає увагу на те, що формально парламентська більшість у Верховній Раді все ще існує. Однак на практиці вона дедалі частіше не працює як єдиний політичний механізм. Усередині фракції спостерігаються розбіжності щодо ключових питань, а частина депутатів голосує ситуативно або займає відверто опозиційну позицію щодо урядових ініціатив.

За його словами, ядро фракції «Слуга народу» у голосуваннях становить приблизно 170–190 депутатів. До них додаються близько 80 голосів з різних депутатських груп — частково «Батьківщина», частково колишні депутати ОПЗЖ після початку повномасштабної війни. Саме ця конфігурація дозволяє ухвалювати рішення, хоча й не з усіх питань.

Проблеми починаються тоді, коли ядро фракції скорочується до 160 або навіть 150 голосів. Саме це, за словами Фесенка, проявилося під час кадрових голосувань у січні. Він також звертає увагу, що окремі політичні гравці намагалися зруйнувати не монобільшість як таку, а саме неофіційну коаліцію, спровокувавши урядову й парламентську кризу.

Народний депутат від «Слуги народу» Максим Бужанський переконаний, що відставка Андрія Єрмака з посади голови Офісу президента жодним чином не вплинула на роботу парламенту. За його словами, Єрмак ніколи напряму не втручався у процес голосування депутатів.

Бужанський зазначає, що має один із найнижчих показників голосування разом із фракцією, регулярно не підтримує або відкрито критикує законопроєкти, і при цьому жодного разу не отримував сигналів чи вказівок від Єрмака. Вплив керівника ОП, за його словами, відчувався лише на рівні формування порядку денного або рішень президента щодо підписання чи вето законів.

Фесенко також наголошує, що проблеми у фракції «Слуга народу» почалися задовго до відставки Єрмака. Йдеться про депресивні настрої, втому, бажання частини депутатів скласти мандат і втрату внутрішньої мотивації.

Ситуацію у фракції різко загострили події літа 2025 року, коли депутатів змусили підтримати закони, що обмежували повноваження НАБУ і САП, а згодом — під тиском протестів — скасувати власне рішення. За оцінкою експертів, парламентарів фактично зробили «крайніми», що викликало сильне роздратування навіть серед лояльних до президента депутатів.

Додатковим ударом став так званий «Міндічгейт», який також спричинив хвилю негативу всередині фракції. На цьому тлі лунали заклики до створення «коаліції національної стійкості» та навіть «уряду національної стійкості», однак ці ініціативи не мали продовження.

Окремою проблемою стала кадрова криза. Кількість депутатів від «Слуги народу» поступово зменшується, а замінювати вибулих майже ніким. Народні депутати йдуть з життя, переходять на роботу в органи виконавчої влади або інші структури, а список партії фактично вичерпаний.

Народний депутат Роман Каптєлов зазначає, що в партійному списку майже не залишилося людей, готових зайти до парламенту. Частина потенційних кандидатів відмовляється від мандату, розуміючи, що статус народного депутата означає пожиттєву публічність і постійний контроль. За його словами, близько 50 чинних депутатів хотіли б скласти мандат, але їм цього не дозволяють.

Через дефіцит кадрів виникають проблеми навіть із призначенням депутатів на міністерські посади, адже немає ким їх замінити у сесійній залі.

Якщо фракцію «Слуга народу» покинуть ще кілька депутатів, монобільшість зникне не лише фактично, а й формально. Цей ризик посилюється тим, що десятки парламентарів фігурують у кримінальних провадженнях. В умовах відсутності депутатської недоторканності це створює додаткові важелі тиску.

Максим Бужанський звертає увагу, що з наближенням виборів і потенційного завершення війни парламент дедалі важче ухвалює непопулярні рішення. Активний політичний процес ведуть опозиційні сили, насамперед «Європейська солідарність», яка використовує парламент як трибуну для політичної боротьби.

За його словами, навіть технічні законопроєкти нині обростають сотнями правок, що штучно блокує роботу Ради і перетворює кожне голосування на багатоденну баталію.

Роман Каптєлов вважає, що фактично від Верховної Ради зараз очікують лише ухвалення законів про вибори і референдум. Бюджет на 2026 рік уже прийнято, а ключові політичні рішення, за цією логікою, мають ухвалюватися безпосередньо народом.

За його словами, результати майбутніх референдумів будуть обов’язковими, а не рекомендаційними, і не потребуватимуть ратифікації парламентом. Після цього Верховна Рада ризикує остаточно перетворитися на майданчик для передвиборчої риторики.

Володимир Фесенко підсумовує, що попри кризові тенденції, повного розвалу монобільшості поки немає. Однак результативні голосування можливі лише за умов ручної мобілізації депутатів, яка працює епізодично.

Він переконаний, що для критично важливих рішень — співпраці з МВФ або євроінтеграції — голоси знайдуться. Керівництво парламенту і фракції зможе мобілізувати необхідну кількість депутатів, апелюючи до державних інтересів.

Максим Бужанський погоджується: всі справді важливі для країни законопроєкти будуть ухвалені. А от другорядні ініціативи можуть чекати місяцями або взагалі не бути проголосованими — і це, за його словами, не матиме критичних наслідків для країни.

Журналісти The New York Times розкрили шокуючі факти щодо викрадення 46 дітей із Херсонського дитячого будинку у 2022 році окупантами. Це обурлива інформація, що ставить під сумнів права та безпеку дітей в українському суспільстві. Навіть більш трагічним є те, що частина цих невинних дітей вже опинилася в російських сім'ях в результаті нечесних практик та порушень закону. Цей випадок свідчить про необхідність негайного вжиття заходів для захисту прав та безпеки дітей, а також для розкриття та покарання винних осіб за ці злочинні дії.

Національне інформаційне бюро повідомляє, що з початку російської агресії в Україні викрадено 19 546 дітей. Однак точна кількість вивезених може бути вищою за зазначену.

Наталія Лукіна була лікарем у Херсонському дитячому будинку – державному прийомному будинку для дітей з особливими потребами. Коли почалося повномасштабне вторгнення, працівники відразу почали шукати безпечне місце для немовлят і маленьких діточок. І пішій доступності було лише одне бомбосховище, а згодом, місцевий пастор, який дізнався про проблему, запропонував перемістити дітей в церкву Голгофа.

Працівники дитячого будинку дуже боялися, що окупанти можуть забрати дітей, і, на жаль, цей кошмар став реальністю 25 квітня 2022 року. Як пишуть журналісти NYT, тоді на порозі з’явилися російські військові, які забрали 46 дітей за наказом російського президента Путіна та так званою уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової.

Журналісти зауважили, що ці дії росіян можна спокійно кваліфікувати як воєнний злочин, адже дітей викрали й згодом примусово перемістили на територію Росії. Спочатку дітей забрали назад до Херсонського дитячого будинку, й момент “переїзду” публікували російські пропагандисти. Згодом викрадені неповнолітні діти стали об’єктом багатьох пропагандистських російських сюжетів.

21 жовтня окупанти на чолі з “Навігатором”, якого згодом ідентифікували як депутата “Єдіной Росії” Ігоря Кастюкєвіча, приїхали до Херсонського дитячого будинку й почали забирати дітей, їх поіменно вносили до списку, посадили до автобуса й вивезли в невідомому напрямку. Окупанти також забрали всю документацію, яка була на дітей, і навіть їхні медичні картки.

Наразі точне місцезнаходження викрадених з Херсона дітей невідоме. Російські чиновники тоді стверджували, що вивезення неповнолітніх до Сімферополя – буцімто було “актом гуманітарного втручання”, втім, це викрадення й воєнний злочин.

З Херсона дітей привезли в окупований Сімферополь, а в грудні 2022 року українських викрадених дітей почали інтегрувати в російське суспільство. Їм зробили російські свідоцтва про народження, видали російські номери соціального страхування, а згодом – зробили й російське громадянство.

Щонайменше 2 дітей з 46 викрадених вже офіційно всиновили росіяни, 7 – вдалося повернути в Україну. Однак доля інших 37 неповнолітніх залишається невідомою.

Керівник ОП Андрій Єрмак відреагував на матеріал журналістів NYT. Він наголосив, що Росія не лише відмовляється співпрацювати, але й веде пропаганду, що ці діти потребують “перевиховання”. Єрмак додав, що деякі з них усиновлюються російськими родинами, інші ж залишаються в інтернатах. Українські родини переживають важкі емоційні травми через розлуку з дітьми, а діти стикаються з асиміляційним тиском у нових умовах.

Україна закликає світову спільноту посилити тиск на Росію для повернення дітей, але процес ускладнюється через політичні та бюрократичні перешкоди. Міжнародні організації, такі як ООН, продовжують працювати над тим, щоб забезпечити повернення дітей, однак швидких результатів досягти важко через опір російської влади та складну міжнародну ситуацію, – наголосив Єрмак.

Водночас він додав, що Росія заперечує будь-які звинувачення, виправдовуючи власні дії тим, що “діти перебувають в безпечних умовах”. Однак тисячі сімей сподіваються, що зможуть возз’єднатися зі своїми дітьми.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

Розстріли в урочищі Бабин Яр розпочалися одразу після того як нацисти увійшли до Києва. Та найтрагічнішими стали 29 і 30 вересня 1941 року.

Як вважають деякі історики, приводом для розправи над євреями нацисти використали підрив радянськими диверсантами декількох будівель в центрі Києва у 20-х числах вересня.

Після цього у Києві розвісили оголошення, що всі євреї міста мають прибути 29 вересня вранці на ріг вулиць Мельникова та Дегтярівської. При цьому, взяти з собою документи, цінні речі та необхідний одяг. До початку війни у Києві жило близько 160 тисяч євреїв. На момент окупації міста нацистами їх залишилося близько 60-ти тисяч.

29 вересня 1941 року в район Бабиного Яру потягнулися величезні черги людей, які в той момент не розуміли, що на них очікує.

Їх, нібито, для чогось, реєстрували. Потім відбирали усі речі, змушували роздягнутися, і розстрілювали по 40-50 чоловік за хвилину. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника, встановленого 1976 року, а закінчувався за теперішньою станцією метро “Дорогожичі”. Тіла присипали землею, і страта продовжувалася.

Безперервні звуки пострілів приглушували музикою та мотором літака, який літав над Бабиним Яром.

За два дні нацисти у Бабиному Яру вбили майже 34 тисячі євреїв. Виконавцем розстрілів кінця вересня була зондеркоманда 4а під орудою штандартенфюрера СС Пауля Блобеля.

Регулярні розстріли у Бабиному Яру продовжувалися і після цього. Зокрема, протягом двох років саме тут були вбиті більше 600 членів ОУН.

Точну кількість розстріляних у Бабиному Яру встановити неможливо. Вважається, що нацисти, до то як їх вибили з Києва, вбили тут близько 100 тисяч людей.