Хто і скільки заробляє в Україні: Держстат назвав середні зарплати у 2025 році

Національне антикорупційне бюро України анонсувало вихід другої частини так званих “плівок Міндича”, наголошуючи, що найбільшу увагу буде приділено закупівлям у Міністерстві оборони. Водночас країна активно обговорює заяви чинного секретаря РНБО та колишнього міністра оборони Рустема Умєрова, який спробував виправдатися перед суспільством. Він стверджує, що будь-які зв’язки з Тимуром Міндичем обмежувалися нібито обговоренням бронежилетів і не переростали у конкретні контракти, а інформацію про його участь у схемах називає наклепом.

Проте аналіз хронології подій показує, що пояснення Умєрова не знімають низки питань. Фактично, суспільство та експерти очікують на повні матеріали НАБУ, аби побачити, чи дійсно контакти з бізнесменом обмежувалися технічними розмовами, чи мова йде про ширшу систему взаємодії, що впливала на державні закупівлі. Оскільки попередні записи вже показали ознаки непрозорих домовленостей і потенційних корупційних ризиків, нова частина плівок може виявитися ще більш резонансною.

Ключовий момент, на який звертають увагу спостерігачі: саме після появи імені Умєрова в медійних розслідуваннях і згадок про нього у контексті “плівок Міндича”, він стрімко залишає посаду міністра оборони. Без публічного скандалу, без гучної політичної грози — тихо, “за кулісами”, як фігура, яку варто прибрати з першої лінії, поки записи не стали надбанням громадськості.

Парадокс у тому, що сьогодні той самий Умєров очолює Раду національної безпеки і оборони — орган, який формально має захищати державу від зовнішніх та внутрішніх загроз. Тобто людина, ім’я якої звучить у контексті можливих корупційних домовленостей в оборонці, отримує один із найчутливіших безпекових постів у країні.

Офіційно йдеться про “зустрічі” та “бронежилети”. Але в реальному оборонному бюджеті, де обертаються сотні мільярдів гривень, бронежилети — лише зручна історія “для публіки”. Справжні гроші, за логікою всього оборонного циклу, крутяться на фортифікаціях.

Саме фортифікаційні проєкти проходили через погоджувальні комісії, де фігурував неформальний вплив Міндича. Саме там виникають імена людей, пов’язаних із лісгоспами та “лісовими” схемами — зокрема, згадують Болоховця та структури, що роками заробляли на державних лісах.

Схема виглядає так: ліс вирубували під приводом оборонних потреб, деревину продавали через посередників утричі дорожче, далі “дерев’яна фортифікація” поверталась у державу вже як дорогий “оборонний продукт”. Військові адміністрації підписували акти, підрядники “будували”, а по факту ні повноцінних ліній оборони, ні якісних фортифікацій на місцях так і не з’являлося. Зате гроші — були, і йшли по знайомому колу.

Найбільший цинізм у тому, що це відбувається у країні, де кожен метр окопу оплачений життям і здоров’ям військових. Міністр оборони в такій реальності мав би бити кулаком по столу за кожну бронеплиту, за кожен метр бетону, за кожен несвоєчасно поставлений блок чи затриманий тендер.

Натомість ми бачимо іншу картину: посадовець, який мав би бути “адвокатом фронту” в кабінетах, сидить поруч із людьми, яких правоохоронці пов’язують із тендерними схемами. Обговорюються “маршрути” закупівель, можливі підряди, а коли стає надто гаряче — валізи, “несподіваний” виліт до Туреччини і м’яке переведення в іншу високу кабінетну якість.

А далі — нова роль, новий статус. Секретар РНБО, реформатор, публічний “обличчя реформ”. І жодної публічної відповіді на питання: що насправді звучить на тих записах, які НАБУ готує до другої публікації, і яку роль у цьому всьому відігравав тодішній міністр оборони.

Коли в історії з “плівками Міндича” вже фігурують енергетики, міністри, радники, а тепер ще й міністр оборони — це не просто окремі скандали. Це симптом того, що політична система живе не за Конституцією, а за негласними правилами людей, які вміють працювати з потоками, контактами й “домовленостями”.

Тут питання вже не в тому, чи буде скандал. Питання в іншому: чи залишився хоч хтось із ключових гравців, хто не фігурує в цих записах, чи не згадується бодай побіжно у контексті схем.

З боку це виглядає, ніби Україна існує в режимі нескінченного кримінального подкасту. Нові серії — це нові “плівки”, нові прізвища, нові подробиці, і все це — за кошти платників податків.

Рустем Умєров може скільки завгодно називати звинувачення наклепом і нагадувати, що формально з багатьох “пропозицій” не виросло жодних контрактів. Але факти, контексти та послідовність рішень вперто тягнуться за ним — від історій з бронежилетами до фортифікацій і тендерів, через які на фронті бракувало того, що мало бути “вчора”.

Якщо друга частина плівок НАБУ справді існує, суспільство має не лише моральне, а й політичне право почути їх повністю. Не вибірково, не “з коментарями спікерів”, а так, як є. Бо в умовах повномасштабної війни питання довіри до системи оборони й безпеки — це питання не рейтингу окремих осіб, а виживання держави.

І доти, доки відповіді на ці запитання дають не суди й інститути, а анонімні джерела й уривки записів, сумнів щодо “чистоти” будь-яких посад продовжуватиме роз’їдати систему зсередини.

Правоохоронні органи розгорнули розслідування, спрямоване на виявлення багатомільйонних зловживань у сфері медичних закупівель Києва. За даними слідства, лікарські засоби та медичні вироби для столичних лікарень постачалися за цінами, що значно перевищували їхню ринкову вартість. Попередньо встановлено, що завищення цін іноді сягало декількох разів, що призводило до значних фінансових втрат для міського бюджету.

Матеріали справи свідчать про можливу причетність до оборудок керівників та посадовців Департаменту охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації. Раніше цей департамент очолювала Валентина…, і наразі слідство перевіряє, чи мали місце системні зловживання під час укладання контрактів на постачання медичних товарів.

За даними правоохоронців, чиновники лобіювали участь у торгах конкретних компаній, забезпечуючи їм «перемогу» завдяки спеціально прописаним технічним вимогам. Саме ці вимоги виключали можливість участі інших постачальників.

Ключову роль у схемі, за версією слідства, міг відігравати радник колишнього першого заступника голови КМДА Миколи Поворозника. Саме він, за інформацією поліції, координував «співпрацю» між бізнесом і чиновниками: отримував технічні завдання від представників постачальників і передавав їх далі до керівництва департаменту для схвалення.

«Слідчі мають інформацію, що цей радник передавав електронні файли технічних завдань заступнику директора департаменту, який забезпечував ухвалення потрібних документів робочою групою. У результаті перемагали лише ті компанії, які були погоджені заздалегідь», — йдеться у матеріалах розслідування.

Робоча група, створена у 2024 році, мала обробляти запити лікарень щодо необхідних медикаментів і обладнання. Проте, за даними поліції, її діяльність могла використовуватися для маніпуляцій із тендерами.

Щороку на закупівлі для медичних закладів Києва витрачається понад 2 мільярди гривень. Наразі можливі збитки для бюджету ще не пораховані, адже слідство лише набирає обертів.

Якщо інформація підтвердиться, це може стати одним із найбільших корупційних скандалів у медичній галузі столиці за останні роки.

Програма "Захист України" розроблена для учнів 10-11 класів і має на меті формування у підлітків комплексного розуміння питань національної безпеки, громадянської відповідальності та особистої готовності до дій у надзвичайних ситуаціях. Вона включає теоретичні та практичні компоненти, які охоплюють широкий спектр тем.

Завдяки близьким стосункам із Павлом Щербанем – головою наглядової ради банку – Шурма може відбивати “атаки” НБУ на “Альянс”, а також забезпечити протекцію для банку перед правоохоронними органами, вважають журналісти.

Банк “Альянс” став широко відомий завдяки скандалу з хабарем, який від імені банку мав дати детективам НАБУ і прокурорам САП адвокат юридичної компанії Miller Олексій Носов у справі про завдання збитків “Укренерго”. Попри те, що формально головним акціонером є Олександр Сосіс, колишній голова правління страхової компанії АСКА Ріната Ахметова, насправді все вирішує голова наглядової ради, 40-річний Павло Павлович Щербань.

Згідно із даними з відкритих джерел, Щербань працює в банківському секторі близько 18 років. Він працював у “Промінвестбанку”, банку “Володимирський”, “Південкомбанку” друга Віктора Януковича-молодшого по автогонкам Руслана Циплакова. Також працював у схемних банках “Апекс” та “Стандарт”, а також в Таскомбанку. З середини 2018 року Щербань був заступником голови й в.о. голови правління, а з серпня 2021 року – очолює наглядову раду банку “Альянс”. В липні 2023 року Антимонопольний комітет дозволив йому придбати понад 25% акцій установи.

Журналісти стверджують, що Щербань є кумом Ростислава Шурми, з яким вони ймовірно, познайомилися близько десяти років тому під час структурування низки схемних угод. Це невиконання умов за гарантіями, хронічне ігнорування нормативів Нацбанку, особливо в частині рівня ризику на одного клієнта, корупційні скандали й штрафи за порушення правил фінмоніторингу – сукупно всі ці фактори уже давно повинні були накликати на банк тимчасову адміністрацію”, — йдеться в статті. Утім, банк фізично нібито захищає Шурма.

Автори відзначають, що у Шурми є бізнес-інтереси й в інших компаніях Щербаня. “По-перше, йдеться про газовидобувну компанію “Віва Експлорейшн”, якою Щербань формально володіє разом із геологом Сергієм Думенком через кіпрську фірму I. F. Exploration Company Limited. Згідно з даними профільних ЗМІ, компанія володіє ліцензією на геологічне вивчення у тому числі дослідно-промислову розробку з подальшим видобуванням нафти, газу природного та конденсату на Старомізунській площі в Івано-Франківській області терміном дії до 2033 р”, – йдеться в матеріалі.

Другий цікавий актив в розпорядженні Щербаня, за яким може стояти заступник глави Офісу Президента – це нещодавно придбаний елеватор у місті Хорол на Полтавщині (ТОВ “Альянс Елеватор”). “Попри відносно невеликі розміри й потребу у реконструкції, Щербань і Шурма розглядають цей бізнес як старт для більшої інтеграції в аграрну галузь, оскільки попит на зберігання зерна та іншої продукції сільського господарства щороку лише зростає”, – вважають журналісти.

Також цілий кластер компаній, куди інвестував Щербань, повʼязані з ІТ-бізнесом.

“Щербань, очевидно, збирається створювати багатопрофільну ІТ-команду, яка зможе обслуговувати різні сфери. Переважно фірми спеціалізуються на банківських продуктах, проте надають послуги й торговим мережам”, – сказано в тексті. Інтерес Шурми до цифровізації багатьох процесів в економіці відомий, додають автори. Але також відоме його постійне бажання “підсидіти” віцепрем’єра з цифрової трансформації Михайла Федорова. “І тому група Щербаня – це непоганий старт для створення власного діджитального війська”, – говориться в тексті.

“Вся ця різносторонність у бізнес-інтересах ніяк не лягає у функціонал голови наглядової ради банку, який штормить уже не перший місяць. Тож тут або “Альянс” для Щербаня не є пріоритетом (що не виглядає, як правда), або ж інвестиції у всі ці строкаті бізнеси – це чистий венчур (портфельні вкладення, коли інвестор не впливає на ухвалення рішень, а отримує пропорційний своїй частці пасивний дохід), за яким, можливо, стоїть навіть і не сам Щербань”, – резюмують медійники.

На четвертому році повномасштабної війни питання укриттів у Києві перестало бути суто технічним або господарським і перетворилося на справжнє питання виживання. Попри численні атаки та постійні повітряні тривоги, офіційні дані міської влади створюють ілюзію повного забезпечення столиці захисними спорудами. За інформацією КМДА, у Києві налічується понад чотири тисячі укриттів, що нібито здатні вмістити практично все населення міста.

Однак незалежні розслідування та аналіз судової практики показують зовсім іншу картину. Багато підвалів, які зараховані до списку укриттів, фактично зачинені або перебувають у приватній власності з обмеженим доступом. Частина споруд не відповідає елементарним вимогам безпеки, не має вентиляції або аварійного виходу, а деякі просто не підтримуються в належному стані, що робить їх непридатними для тривалого перебування людей у разі обстрілів.

Майже чверть укриттів, внесених до офіційних реєстрів, є приватними. Фактично вони доступні лише мешканцям окремих житлових комплексів або працівникам установ. Ще понад вісімдесят відсотків становлять так звані найпростіші укриття — підвали та технічні приміщення, які за Кодексом цивільного захисту не є повноцінними захисними спорудами. Їх включення до загальної статистики створює лише ілюзію безпеки.

Особливо критична ситуація склалася на лівому березі Києва. Через малу глибину залягання навіть окремі станції метро офіційно класифікують як “прості укриття”. Це означає, що сотні тисяч мешканців спальних районів фактично не мають доступу до герметичних сховищ, здатних витримати серйозний удар.

Якщо співставити реальну місткість загальнодоступних захисних споруд з чисельністю населення столиці, картина виглядає катастрофічною. У повноцінних укриттях можуть сховатися трохи більше п’ятдесяти тисяч людей — це близько півтора відсотка киян. Решта змушена рятуватися у підвалах багатоповерхівок, які у разі прямого влучання стають смертельними пастками.

Трагедії останніх років лише підтверджують ціну “паперової безпеки”. У кількох районах столиці під час ракетних атак люди гинули, маючи формально “існуючі” укриття поруч. Вони були або зачинені, або непридатні для тривалого перебування, або вміщували десятки осіб замість сотень мешканців навколишніх будинків. Аналіз найбільш зруйнованих об’єктів показав: у більшості випадків укриттів не було взагалі, а до найближчого реального сховища довелося б іти десять–двадцять хвилин. За умов, коли балістична ракета долітає за лічені хвилини, це дорівнює смертному вироку.

На цьому тлі столичні адміністрації активно освоюють кошти, виділені на будівництво та ремонт укриттів. За кілька років обсяг таких тендерів перевищив два з половиною мільярди гривень. Проте аналіз закупівель виявляє типові ознаки мережевої корупції. Контракти отримують компанії з мінімальним статутним капіталом, створені незадовго до торгів. Ціни на матеріали та роботи системно завищуються, а конкуренція відсіюється через штучно прописані вимоги.

Абсурдність деяких закупівель стала публічним символом проблеми. Закупівлі барабанів, овочерізок, меблів та дрібного інвентарю за цінами, що в рази перевищують ринкові, пояснюють надуманими сертифікатами та специфічними вимогами. Це не випадкові помилки, а відпрацьований механізм, який дозволяє перекачувати бюджетні кошти через “правильних” постачальників.

У ряді випадків корупція межує з прямою загрозою життю. Після так званих капітальних ремонтів окремі укриття ставали причиною аварійного стану будівель. Роботи існували лише в актах, технічний нагляд був формальним, а відповідальність розчинялася між підрядниками й чиновниками. Подібні історії стосуються не лише грошей, а й безпеки дітей у школах і садках.

Доступ до інформації про реальний стан сховищ залишається обмеженим. Частина районних адміністрацій відмовляється надавати дані, посилаючись на “службову інформацію”. Офіційні мапи часто містять застарілі або недостовірні дані, а контакти відповідальних осіб не працюють. У результаті під час повітряної тривоги люди біжать до адрес, де укриття існує лише у звітах.

Найгірше у цій історії — відсутність відповідальності. Попри десятки кримінальних проваджень, пов’язаних із розкраданнями на укриттях, реальних вироків майже немає. Справи роками ходять по судах, підозрювані залишаються на посадах, а відповідальність зводиться до пошуку зручних “стрілочників”. Система, у якій зачинені укриття коштують людських життів, але не тягнуть за собою покарань, відтворює себе знову і знову.

Історія з укриттями в Києві стала дзеркалом глибшої проблеми — мережевої корупції, де рішення ухвалюються не з міркувань безпеки, а за принципом лояльності. У такій системі безпека перетворюється на привілей, а не базове право. Поки це не зміниться, жодні звіти, мільярдні бюджети чи гучні заяви не зможуть захистити місто, де під час тривоги люди знову стикаються з зачиненими дверима.