Російські війська обстріляли Семенівку на Чернігівщині: є поранені та руйнування

З 1 листопада 2025 року у Швейцарії почали діяти оновлені, значно суворіші правила щодо надання тимчасового захисту громадянам України. Відповідно до рішення Федеральної ради, статус S більше не надаватиметься автоматично особам, які прибули безпосередньо із семи західних областей України — Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької.

Швейцарська влада аргументує таке рішення тим, що ситуація у зазначених регіонах наразі вважається достатньо стабільною, щоб повернення туди не несло серйозної загрози для безпеки цивільних осіб. Таким чином, українці з цих областей, які прибудуть до Швейцарії після 1 листопада 2025 року, повинні будуть проходити індивідуальну перевірку обставин свого перебування та підстав для отримання захисту.

Водночас нові правила не торкнуться осіб, для яких повернення в Україну є небезпечним або неможливим через хвороби чи складні обставини.

За словами представників Федеральної ради, нововведення зачеплять лише невелику частку українців. Серед нинішніх біженців у Швейцарії лише близько 10% походять із регіонів, які тепер визнані безпечними.

Секретаріат з міграції (SEM) продовжить розглядати кожен випадок індивідуально. Якщо людина не доведе необхідність у захисті, їй можуть відмовити у статусі й навіть депортувати. Однак видворення можливе лише у випадках, коли воно є юридично та фактично здійсненним.

Влада також зазначає, що попри локальну стабільність, повна безпечність повернення в Україну поки що не гарантується, тому держава готова розглядати варіанти тимчасової підтримки або сприяти зверненню до системи притулку ЄС.

Верховний Суд України поставив остаточну крапку у гучній справі про захист честі, гідності та ділової репутації між киянином Василем Дідусом та помічником депутатки Київради Ксенією Семеновою — Дмитром Перовим. Суд зобов’язав Перова публічно спростувати недостовірну інформацію, яку він поширював на власній сторінці у Facebook, підтвердивши тим самим позицію позивача. Як повідомляє видання “Факти”, Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду та Київського апеляційного суду — без змін. Таким чином, висновки двох попередніх інстанцій набули остаточного та обов’язкового для виконання характеру.

Суть справи полягала у поширенні недостовірної інформації, яка могла завдати шкоди діловій репутації та суспільному іміджу Василя Дідуся. Під час розгляду суди ретельно вивчили всі надані докази, включно зі скрінами публікацій та свідченнями, і дійшли висновку, що поширена інформація є неправдивою. Останнє рішення Верховного Суду підтвердило, що громадяни мають право на захист своєї честі та ділової репутації, а відповідальність за поширення недостовірних даних у соціальних мережах є обов’язковою.

Предметом спору стали публікації Дмитра Перова, у яких він звинувачував Василя Дідуса у “побитті” та “незаконному будівництві” на вулиці Івана Франка, 26 у Києві. Суди трьох інстанцій встановили, що ці твердження не підтверджені достовірними доказами і були подані як факти, а не як оціночні судження.

У рішенні Верховного Суду, за повідомленням ЗМІ, вказано, що реконструкція за вказаною адресою здійснювалася на законних підставах: із дотриманням містобудівних умов, проектної документації та погодженнями з Департаментом охорони культурної спадщини. Отже, закиди про “самобуд” та порушення законодавства не відповідають дійсності.

Суд дійшов висновку, що поширені Перова висловлювання порушують особисті немайнові права позивача і “не можуть вважатися допустимим проявом свободи вираження поглядів” у межах чинного законодавства. Фактично йдеться про визнання цих заяв наклепницькими.

За даними журналістів, рішенням суду Дмитра Перова зобов’язано видалити відповідні публікації, розмістити спростування на власній сторінці у Facebook, а також сплатити Василю Дідусу 3 000 гривень моральної шкоди та відшкодувати судові витрати.

У своєму матеріалі журналіст наголошує на необхідності постійного вдосконалення військової стратегії відповідно до змін на полі бою. Він підкреслює важливість гнучкості та адаптивності у прийнятті рішень на вищому командному рівні.

Чому Україна – єдина у світі у ХІХ-ХХІ століттях армія, яка не воює дивізіями і корпусами, та чому генерали ухиляються від відповідальності?

Основна проблема війни – визначення відповідальності командирів усіх рівнів за результат, тобто за знищення ворога, збереження своїх людей, утримання вигідних позицій.

На фронті багато критики на адресу генералів, що штаби ОТУ й ОСУВ контролюють та карають комбригів і комбатів виключно за смуги та точки на карті, за утримання позицій, не звертаючи уваги на стан військ, на тактичну обстановку, на проблеми знищення ворога та збереження своїх сил. Драматичний розрив між стратегічними завданнями й тактичними можливостями призводив та призводить до постійного повтору одних і тих самих помилок, де планування закладається із самого початку помилкове, оскільки воно прив’язане до хибних тактичних рішень.

Це протиріччя закладене самою організаційною структурою наших сил оборони, і не має прикладів у світовій історії під час масових мобілізаційних війн.

Як керують у нас?

В Україні на фронті найвищою організаційною формою є з’єднання – бригада. Командир бригади відповідає за смугу оборони, боєздатність бригади, завдання ураження ворогу та збереження власного особового складу й техніки, тобто відповідає за все. Смуги оборони бригад у нас від 4 до 20 км, залежно від напрямку та умов – загальний фронт активних дій наразі приблизно 800 км. Якщо порахувати відкриті джерела, то бригад наземних сил усіх видів у нас розгорнуто понад 100, плюс сотні окремих підрозділів, батальйонів, рот, загонів. Тому логічно було б очікувати, що така велика кількість об’єктів управління, такий великий фронт вимагають збільшення з’єднань до розміру дивізій та створення об’єднань – корпусів або армій. Але цього не відбувається.

Для управління військами у нас створені оперативно-тактичні управління – ОТУ, яким нарізають ділянки, які відповідають корпусним районам, та оперативно-стратегічні управління військами – ОСУВ, зона відповідальності армії.

Але вони не відповідають за війська. Війська у нас адміністративно входять в структуру окремих оперативних командувань – ОК. ОК тимчасово підпорядковують свої сили фронтовим ОТУ та ОСУВ, які відповідають безпосередньо за війну.

Тому за боєздатність бригад та збереження людей відповідають ОК і бригади. А за смуги та точки на карті відповідають ОТУ й ОСУВ, і вони відповідають за досягнення результатів у бойових діях. І все це різні штаби, різні генерали.

Ось тому й існує розрив. Це розрив відповідальності на рівні генералів. Точки на карті не можуть існувати у відриві від усвідомлення боєздатності, від особового складу, від планування та організації знищення ворога.

Генерали не відповідають комплексно за результат – відповідають тільки комбриги, і все, далі відповідальність розпорошується.

В історії світових війн ХІХ-ХХІ століть масових мобілізованих армій, прикладів такого дивного стану справ ще не було.

В усіх інших арміях еволюційно приходили до єдиної логіки – чим вище злагодженість та відповідальність, тим вище боєздатність, тим краще керованість.

А яка керованість у наших ОТУ? Як може керувати ефективно штаб ОТУ, якщо у нас є ОТУ, яким підпорядковувалось у певні періоди одночасно понад 20 бригад та понад 20 батальйонів тільки різнорідної піхоти, плюс ще більша кількість підрозділів інших родів військ? Ви собі уявіть, чи може бути ефективним управління, якщо у вас одночасно 100 підлеглих командирів, і по кожному постійно треба планування та рішення? Нонсенс.

А як може відновлювати боєздатність бригад та батальйонів ОК, якщо вони практично не бачать свої підрозділи, і відірвані від їхнього застосування, не можуть оцінити проблеми? Ніяк.

У чому причина?

Я писав про цю проблему починаючи з 2014 року, коли управління бойовими діями на Донбасі було передано тимчасовим структурам – секторам, а потім – тимчасовим оперативним управлінням. Нагадаю, що структура армійських корпусів в Україні існувала до 2014 року, але у 2011-13 роках президент Янукович проводив системне знищення обороноздатності України й армійські корпуси розформував. Останній 8-й армійський корпус був ліквідований вже у червні 2014-го.

Тодішній новий начальник Генштабу В.Муженко хотів переробити усю структуру армійського управління на свій розсуд. Тому історія з розформуванням корпусів, зі створенням тимчасових штабів, секторів, ОТУ, була зручною для ручного контролю армією, для швидкого зняття та призначення на посади будь-якого генерала, і тому її зберегли тоді, і зберігають досі. Тобто відсутність дивізій та корпусів на фронті – причини політичні, які не мали нічого спільного з боєздатністю армії.

Після заміни Муженка ця тимчасова структура зберігалася, оскільки виявилася зручною і для його наступників. Але для війни це рішення працювало жахливо як у 2014-му, так і у 2024-му.

Нам потрібна реорганізація військ – створення дивізій та корпусів постійного складу, тому що цього вимагає увесь досвід і логіка війни. Нам потрібно, щоб генерали особисто відповідали не за проведення селекторів та нанесення точок на карті, а щоб вони, як комбати та комбриги, спільно відповідали за підпорядкований до них постійний сталий комплект військ, і спільно відповідали за результат – за знищення ворога, за збереження своїх, за утримання рубежів оборони.

Юрій Бутусов