У Верховній Раді запропонували посилити покарання за ухилення від служби та незаконний перетин кордону

Наполеглива вимога Росії отримати повний контроль над Донецькою областю стала одним із ключових елементів її позиції у війні проти України. Кремль послідовно наполягає на включенні всієї території регіону до сфери свого впливу, використовуючи це як інструмент політичного тиску та спробу закріпити результати воєнної агресії.

Аналітики зазначають, що Донеччина має для Росії не лише символічне, а й стратегічне значення. Регіон є важливим промисловим центром, а також відіграє роль у сухопутному сполученні між тимчасово окупованими територіями. Саме тому вимога повного контролю над областю регулярно з’являється у заявах російських посадовців та пропагандистських наративах.

Експерти наголошують: у разі передачі цих районів Україна втратить не лише стратегічну глибину оборони, а й природний бар’єр, який роками створювався ціною значних втрат. Особливе занепокоєння викликає сценарій, за якого мирна угода буде зірвана після поступок. У такому разі Росія отримає вигідні стартові позиції для нового наступу проти значно ослабленої української оборони.

Політичний аспект вимоги Кремля не менш важливий. Донеччина має для російської влади виняткове символічне значення. Саме з цього регіону у 2014 році Москва почала реалізацію проєкту так званої «Російської весни», який згодом переріс у багаторічний збройний конфлікт. Слов’янськ у російській пропаганді подається як «колиска повстання», а нездатність захопити місто протягом більш ніж десятиліття залишається болючою темою для прокремлівських сил.

Аналітики звертають увагу, що нині російські переговорники демонструють готовність знизити апетити щодо інших регіонів, на які раніше претендувала Москва. Водночас вимога щодо повного контролю над Донецькою областю залишається незмінною. У разі, якщо Україна збереже значну частину регіону, російське керівництво може зіткнутися з різкою критикою з боку радикально налаштованої частини власної аудиторії.

Окрему роль відіграє й прагматичний чинник. Окупований Донецьк уже кілька років переживає гостру водну кризу. Основне джерело водопостачання регіону знаходиться на території, яка залишається під контролем України. Контроль над північчю Донеччини дозволив би Росії вирішити цю проблему без складних інфраструктурних проєктів.

Водночас українська влада неодноразово заявляла, що готова шукати дипломатичні компроміси для завершення війни, але не ціною територіальної цілісності. Будь-які рішення щодо передачі земель вважаються політично й суспільно вибухонебезпечними. За оцінками експертів, поступка Донеччиною може стати фактором внутрішньої дестабілізації, адже йдеться про територію, за яку українські військові воювали і гинули понад десять років.

Таким чином, питання Донецької області залишається не лише ключовим елементом переговорів, а й потенційною стратегічною пасткою. Саме тому вимоги Москви щодо цього регіону розглядаються багатьма експертами як спроба досягти військових цілей дипломатичним шляхом — там, де вони не були реалізовані на полі бою.

Верховна Рада України зробила значний крок у напрямку вдосконалення військового законодавства, ухваливши в першому читанні законопроєкт, який стосується питань самовільного залишення військових частин та дезертирства в умовах дії воєнного стану. Цей документ спрямований на внесення змін до чинного законодавства з метою пом'якшення наслідків для військовослужбовців, які приймають рішення повернутися до виконання своїх обов'язків.

Попович зазначив, що збільшення кількості випадків СЗЧ зумовлено не лише окремими інцидентами, а й системними труднощами. За його словами, серед причин самовільного залишення частин є помилки командування, неадекватна підготовка і розподіл особового складу для виконання бойових завдань, а також відсутність належної мотивації у багатьох мобілізованих.

Попович наголосив, що в армію часто потрапляють люди, яких призвали без попередньої перевірки здоров’я чи рівня підготовки. Дехто з них має небажання служити, що може впливати на їхню здатність виконувати завдання. Часто мобілізовані відчувають недостатню підтримку з боку командування, що посилює їхню демотивацію.

“У широкому сенсі вони не хочуть служити. Їх просто знайшли на вулиці та мобілізували, не враховуючи особисті обставини чи фізичний стан. Як наслідок, брак мотивації призводить до того, що вони не бажають перебувати на передовій і шукають способів уникнути служби,” – підкреслив Попович.

Експерт зазначив, що системні проблеми, пов’язані з переведеннями та мобілізаційними процесами, створюють додаткові перешкоди для особового складу. Попович вважає, що без реформ на найвищому рівні, таких як спрощення процедур переведення та оптимізація мобілізаційних процесів, військові підрозділи змушені самостійно вирішувати ці проблеми.

“Відсутність належного контролю і комплексного підходу до мобілізації призводить до того, що бригади на місцях намагаються розв’язувати ці питання самостійно,” – додав Попович.

Вирішення проблеми СЗЧ в армії потребує змін у військовій системі та командуванні, включаючи:

На думку експертів, вирішення цих проблем має стати пріоритетом, щоб забезпечити ефективність військової служби та зменшити кількість випадків самовільного залишення частин.

11 вересня 2025 року Велика палата Верховного Суду ухвалила остаточне рішення у справі №990/320/23, залишивши без змін указ президента від 18 липня 2022 року щодо втрати громадянства України Ігорем Коломойським. Адвокат бізнесмена Олександр Лисак повідомив про завершення судового розгляду, який тривав кілька років і мав широкий суспільний резонанс.

Матеріали справи свідчать, що ще у 1995 році Коломойський, будучи громадянином України, отримав громадянство Ізраїлю. На той час українське законодавство не передбачало автоматичної втрати громадянства при набутті іншого, проте пізніші зміни до нормативної бази визначили чіткі механізми визнання подвійного громадянства як підстави для втрати українського. Суд детально розглянув усі фактичні та юридичні обставини, включно з деклараціями бізнесмена, офіційними документами іноземних держав і попередніми рішеннями урядових органів.

Однак у 2022 році президент України підписав указ №502/2022, яким Коломойського визнано таким, що втратив громадянство України. Бізнесмен оскаржив цей документ у Касаційному адміністративному суді, який розглянув справу в складі Верховного Суду. Як зазначив адвокат Лисак, суть справи полягала у юридичній колізії, що стосується дії законів у часі. Він нагадав, що відповідні зміни до Закону “Про громадянство України”, які передбачають втрату громадянства через набуття іншого, були внесені лише у 1997 та 2001 роках — тобто після того, як Коломойський отримав громадянство Ізраїлю.

“Відповідно до статті 58 Конституції України, закон не має зворотної сили. Застосування норм, прийнятих після 1995 року, до подій того часу є порушенням принципу незворотності дії закону”, — наголосив адвокат.

Особливу увагу викликає окрема думка двох суддів Великої палати Верховного Суду — Миколи Мазура та Олега Кривенди. У своєму документі вони прямо вказали на неприпустимість ретроспективного застосування законодавства та зазначили, що рішення суду порушує конституційні гарантії. На думку захисту, справа Коломойського має значення не лише для самого бізнесмена. Йдеться про створення прецеденту, який може торкнутися тисяч українців, що перебувають або перебували у подібних правових умовах — зокрема тих, хто має іноземне громадянство, отримане ще до змін у законодавстві.

У цьому контексті Лисак звернув увагу на ухвалення нового закону про множинне громадянство, який хоч і не дозволяє вільно мати кілька паспортів, однак не передбачає автоматичної втрати українського громадянства лише через наявність іншого. На його думку, справа Ігоря Коломойського демонструє необхідність перегляду застарілих норм та адаптації законодавства до сучасних реалій.