Викриття каналу постачання наркотиків у Казанківській виправній колонії на Миколаївщині

Україна опинилася на порозі однієї з найбільших демографічних криз в історії, що загрожує стабільності та майбутньому розвитку країни. Цей процес розпочався задовго до повномасштабної війни, але саме воєнні дії перетворили ситуацію на справжню катастрофу на національному рівні. Величезний вплив на демографічну ситуацію мають не тільки бойові дії, а й численні соціально-економічні фактори, які змушують громадян шукати кращих умов для життя за кордоном. Як зазначила Лідія Ткаченко, провідна наукова співробітниця Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, значна частина трудових мігрантів вже повністю інтегрувалася у суспільства інших країн і наразі не бачить умов для повернення.

Згідно з її словами, відновлення рівня населення, яке було до війни, є малоймовірним у найближчій перспективі. Повернення великої кількості українців, які залишили країну в пошуках безпеки та роботи, виглядає все більш віддаленою перспективою. Більшість із них знайшли своє місце в європейських країнах, де змогли адаптуватися до нових умов життя і не відчувають перспектив для повернення, адже їхні родини вже облаштувалися, а інтеграція в нові суспільства дала певні переваги.

«Якщо в країну не намагаються потрапити, — це свідчення не сили, а слабкості економіки», — наголошує демографиня. Навіть після війни, за її словами, мігранти, які приїдуть, використовуватимуть Україну радше як “трамплін” для подальшого переїзду в ЄС.

Проблеми зі смертністю і тривалістю життя — ще одна болюча тема. Якщо у 2020 році середня очікувана тривалість життя в Україні становила 76 років для жінок і 66 — для чоловіків, то у 2024 році цей показник впав до 64 років загалом (57 років для чоловіків, майже 71 — для жінок). Для порівняння: у країнах ЄС чоловіки живуть у середньому 79 років, жінки — 84,5. Найвищий показник у Швеції — понад 82 роки для чоловіків.

«Україна відставала від Європи на 10 років ще до війни. Тепер цей розрив лише збільшився. Ми втратили не тільки людей, а й роки життя», — підкреслює Ткаченко.

За оцінками фахівців, дефіцит робочої сили в Україні сягає від 300 тисяч до кількох мільйонів осіб. Проте це не означає, що роботодавці готові підвищувати зарплати чи створювати комфортні умови. «Коли роботодавці скаржаться, що немає робочих, часто за цим стоїть бажання, щоб люди працювали за копійки. Це нагадує феодалізм — якби могли, паспорти б забрали», — каже експертка.

Водночас в Україні зберігається нерівність в оплаті праці: зарплати у медицині й освіті нижчі, ніж у сільському господарстві чи торгівлі, хоча саме в бюджетних секторах — найвищі вимоги до професійності та навантаження.

Через мізерні пенсії — у середньому 3–5 тисяч гривень — майже 30% пенсіонерів продовжують працювати. Їх беруть на посади, які не потребують високої кваліфікації, і часто платять менше, ніж іншим працівникам, аргументуючи тим, що в них “є інше джерело доходу”.

Ткаченко застерігає: така практика може призвести до ще більшого демпінгу зарплат на ринку праці.

Україна гостро потребує кваліфікованих робітників технічних професій, але більшість молодих людей вважає “нормальною” роботу в офісі чи сфері послуг.«Люди відвикли працювати на заводах — це стало екзотикою. Коли набирали машиністів у київський метрополітен, лише одна жінка закінчила курси. Це показово», — зауважує демографиня.

Велика війна не лише забрала життя сотень тисяч українців, а й виснажила тих, хто залишився. Постійний стрес, емоційна перевтома, невизначеність майбутнього — усе це, за словами Ткаченко, “буде ще довго відображатися западинами у демографічній картині країни”.

Навіть після завершення бойових дій відновлення демографічного потенціалу України може зайняти десятиліття.