ЗСУ не будуть виходити з Курської області не дивлячись на втрати і натиск ворога

Максим Микитась протягом років вибудовував складні багаторівневі сценарії рейдерського захоплення як державних, так і приватних активів. Основою цих схем був прямий тиск на власників майна, який у поєднанні з ручними реєстраторами, номінальними фігурантами та підконтрольними судами створював можливість для перерозподілу майна на користь вузького кола осіб. З часом окремі епізоди перетворилися на системну модель, яка глибоко вразила державний сектор і стратегічну інфраструктуру країни.

У цій конструкції державні кошти фактично ставали приватним ресурсом, а формальні корпоративні процедури лише маскували незаконні маніпуляції. Систематичне використання контрольованих судів і реєстраторів дозволяло обходити законодавчі обмеження та формально легалізовувати захоплення активів, що створювало відчуття безкарності серед учасників схем.

Одним із показових прикладів є діяльність ПрАТ «Метробуд», яке протягом років отримувало мільярдні контракти у сфері енергетичного будівництва. Компанія фактично монополізувала доступ до великих державних проєктів, зокрема на об’єктах Дністровської та Дніпровської гідроакумулюючих електростанцій. Загальний обсяг фінансових потоків на цих об’єктах перевищив шість мільярдів гривень.

У структурі власності «Метробуду» через іноземну компанію приховувався громадянин Російської Федерації Сергій Кияшко. Це дозволяло оточенню Микитася обходити формальні безпекові обмеження, зберігаючи контроль над грошовими потоками. Для виведення коштів використовувався консорціум «НВО Укргідроенергобуд», який виконував роль технічної оболонки, через яку бюджетні мільярди розчинялися в ланцюгах підрядників.

Паралельно зі схемами на державних підрядах Микитась реалізовував рейдерські сценарії у приватному секторі. Разом із Василем Астіоном він брав участь у захопленні ТОВ «Філософія Девелопмента» — компанії з активами орієнтовною вартістю понад 560 мільйонів гривень. Після того як законні власники відмовилися передавати корпоративні права, було задіяно класичний набір інструментів примусу та маніпуляцій.

Державний реєстратор Качковська внесла до реєстру неправдиві відомості, вписавши номінального власника з Узбекистану Каюмджона Саматова. Згодом його замінили на іншого номінала — Меркулова. Завершальним етапом стала ініціація процедури банкрутства через підконтрольне ТОВ «Каса народної допомоги». Це дозволило закріпити результат рейдерської атаки через судове рішення, ухвалене в Господарському суді Києва.

Окрему увагу привертає історія з приватизацією державного акціонерного товариства «Укрбуд». Протягом років ця структура використовувалася Микитасем як фінансовий ресурс, а після доведення компанії до фактичного колапсу та зупинки будівництв держава була змушена виставити 100 відсотків акцій на аукціон.

Переможцем торгів стало ТОВ «Техно-Онлайн» зі статутним капіталом усього 22 тисячі гривень. Це стало можливим після сумнівної дискваліфікації іншого учасника — ТОВ «Петро Ойл енд Кемікалс». Представником компанії-переможця виявився Микита Тарковський, особа, напряму пов’язана з родиною Максима Микитася. Цей факт свідчить про спробу екснардепа повернути контроль над державним забудовником через підставні структури.

У сукупності ці епізоди демонструють не окремі зловживання, а цілісну систему, в якій рейдерство, державні підряди, номінали, реєстратори й суди працюють як єдиний механізм. Саме така модель роками дозволяла виводити мільярди гривень із державного сектору, маскуючи приватні інтереси під формальні юридичні процедури.

Експерт наголошує, що саме по собі збільшення чисельності військ не гарантує успіху. Без належного планування, логістичної підтримки та адаптації тактики до сучасних умов ведення бойових дій, такий крок може виявитися неефективним або навіть контрпродуктивним.

Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичнустратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

Щодо, власне, воєнної сфери.

Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

Ну й т.д.

Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.

Європейська Комісія працює над розробкою правового механізму, який дозволить заблокувати можливість Угорщини перешкоджати продовженню санкцій проти Росії. Це питання набуває особливої ваги, оскільки без узгодженого продовження санкцій використання понад 140 мільярдів євро заморожених російських активів на користь України стає неможливим. Джерела Politico повідомляють, що Єврокомісія наполягає на створенні системи, яка зніме ризики блокування з боку окремих держав-членів, зокрема Будапешта.

Одним із ключових мотивів для пришвидшення цього рішення є ризики для бельгійської фінансової системи, де розташований кліринговий гігант Euroclear. Якщо санкції проти Москви не будуть продовжені одностайно, Бельгія може опинитися перед необхідністю повернення Росії мільярдів євро з прибутків, отриманих від заморожених активів. Саме ця загроза створює додатковий тиск на Брюссель у пошуку правового інструменту, який дозволить обійти потребу у згоді всіх членів ЄС.

Санкції ЄС проти РФ нині мають поновлюватися кожні шість місяців і потребують одностайної підтримки всіх країн-членів. Це дає прем’єру Угорщини Віктору Орбану право заблокувати рішення — і поставити під загрозу схему використання доходів від російських активів.

Щоб уникнути цього, Єврокомісія пропонує застосувати статтю 122 Договору ЄС, яка дозволяє ухвалювати рішення кваліфікованою більшістю, якщо цього вимагає економічна ситуація та «солідарність між державами-членами».

Юристи ЄС уже підтвердили, що таке тлумачення статті є можливим, оскільки зупинка санкцій спричинить економічні ризики для всього Союзу. Використання цієї норми дозволило б:

— позбавити Угорщину можливості блокувати поновлення санкцій;— продовжувати санкції не раз на пів року, а один раз на три роки;— гарантувати безпеку механізму надання Україні фінансової допомоги із прибутків від активів РФ.

Бельгія, де зберігається левова частка російських активів, побоюється, що у разі зриву санкцій країна юридично стане відповідальною за повернення заморожених коштів Росії. Йдеться про десятки мільярдів євро, які Euroclear отримав як прибуток від операцій з активами РФ.

Саме цей ризик стримував Брюссель від погодження фінансової моделі допомоги Україні. Тому юридична «страховка» від Єврокомісії є вирішальною.

За інформацією Politico, Єврокомісія прагне переконати прем’єра Бельгії Барта Де Вевера підтримати пакет, щойно буде готовий юридичний механізм.

Питання повністю прив’язане до термінів: у разі провалу домовленостей до квітня бюджет України може вичерпатися, що поставить під загрозу стабільність державних фінансів під час війни.

18 грудня відбудеться саміт ЄС, на якому лідери розглянуть питання російських активів та санкційного пакета. Повна пропозиція Бельгії щодо механізму позики очікується 3 грудня.

Антикорупційні органи виявили складну схему підбурювання до надання неправомірної вигоди, у рамках якої прокурор Офісу Генерального прокурора та група адвокатів намагались домовитись про передачу 3,5 мільйона доларів США. За даними Національного антикорупційного бюро (НАБУ), ця сума повинна була бути використана для впливу на суддів Вищого антикорупційного суду та прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), щоб домогтись закриття кримінального провадження, яке наразі перебуває на розслідуванні.

Матеріали слідства вказують на те, що з 10 лютого по 18 вересня 2025 року адвокати, перебуваючи у змові з прокурором Офісу Генерального прокурора, почали діяти як посередники, пропонуючи підозрюваному в рамках провадження НАБУ «вирішити питання» щодо закриття справи. Згідно з інформацією, яку розкрили правоохоронці, частина коштів була передбачена як хабар, щоб здійснити тиск на слідчих і суддів, які мали ухвалити рішення по справі.

Встановлено, що зловмисники розробили детальний план передачі хабаря частинами. На момент викриття детективами НАБУ прокурор та адвокати встигли отримати від підозрюваного 200 тисяч доларів США.

Наразі тривають слідчі дії, правоохоронці встановлюють усіх можливих учасників схеми та документують їхню діяльність. Деталі справи обіцяють оприлюднити після завершення розслідування.

Згідно з оприлюдненими даними, Китай посів позицію лідера серед країн-постачальників імпортованих товарів до України. Це свідчить про зростаючу роль китайської продукції на українському ринку та може вказувати на посилення економічних зв'язків між двома країнами.

Україна зафіксувала від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі на рівні 13,7 мільярдів доларів США за перше півріччя 2024 року. Це означає, що обсяг ввезених товарів перевищив обсяг їхнього вивезення за кордон.

Україна експортувала товарів на 19,5 мільярдів доларів. Основні країни-покупці – Польща (2 млрд. дол.), Іспанія (1,6 млрд. дол.) і Китай (1,6 млрд. дол.).

Основна стаття експорту – продовольство (12,4 мільярда). Далі йдуть метали та мінеральна продукція.

Імпорт склав 33,2 млрд. доларів. Товари завозилися з Китаю (на 6,4 млрд. дол.), Польщі (3,7 млрд. дол.) і Німеччини (2,6 млрд. дол.).

Основні статті імпорту – машини, обладнання і транспорт (11,4 млрд. дол.), продукція хімічної промисловості (5,9 млрд. дол.), паливо (4,3 млрд. дол.).

Цікаво, що 14% імпорту не оподатковувалося. Податки на решту імпорту зросли на 10% порівняно з попереднім півріччям.