Більшість українських біженців у Німеччині вирішили залишитися

Українська зброя: зброєвиробництво після російської агресії

Після розпаду Радянського Союзу Україна опинилася перед викликом відновлення своєї збройної промисловості. Безгосподарність і корупція, а також зосередження виробництва на російських покупцях зробили її залежною від імпорту. Здача ядерного арсеналу в обмін на гарантії суверенітету теж збентежила оборонний потенціал. Тепер, після війни, Україні необхідне все: від базових боєприпасів до складної техніки. Міністр стратегічної промисловості Олександр Камишин заявив про успіхи в розробці ракет власного виробництва, але багато хто визнає, що досягнення рівня високотехнологічної зброї візьме десятиліття. Збройні сили зазнають тиск через недостатність боєприпасів і зброї, а прогнози розвідки США щодо втрат ППО лишають сумніви. За допомогою світових партнерів, Україна отримала деяку допомогу, але це далеко не вистачає для задоволення потреб країни.

Українські чиновники стикаються з серйозними викликами у відновленні вітчизняної збройної промисловості. Незважаючи на обмеження щодо оприлюднення точних цифр виробництва з міркувань безпеки, стає очевидним, що Україні необхідно збільшити виробництво зброї. Недостатнє фінансування з боку держави і обмежений доступ до інвестиційного капіталу ускладнюють ситуацію. Влада веде дискусію щодо використання заморожених активів російського Центрального банку, проте це лише один з кроків. Не лише фінансові аспекти, а й нестача вибухонебезпечних речовин, які поставляються з-за кордону, ускладнюють ситуацію. Додаткові труднощі виникають через неспроможність українських міністерств організувати ефективні закупівлі та контракти. Водночас, підвищення виробництва зброї стає необхідним, і українська промисловість зброї намагається відповісти на цей виклик, хоча зі зростанням обсягів виробництва виникають нові труднощі з плануванням та закупівлею сировини.

Українські виробники зброї стикаються з численними викликами, які ускладнюють процес нарощування виробництва. Чиновники стверджують, що спрощують процедури, проте на шляху до успіху зустрічаються різноманітні перешкоди. Співпраця з західними компаніями стає одним із шляхів розвитку, проте ситуація ускладнюється атаками російських сил на виробництва. Українські компанії вживають заходів для збереження виробництва, переносячи його за межі країни та дублюючи ключові процеси. Ці заходи, хоч і сприяють збереженню виробництва, знижують його ефективність. Виробники розмірковують над шляхами вирішення цих проблем, розуміючи, що їхня успішність на цьому шляху визначатиме майбутнє української оборонної галузі.

Українські виробники зброї стикаються зі складними викликами, але залишаються відданими розвитку оборонної галузі. Неспростовність фінансування, важкі умови ринку та загрози безпеки змушують їх шукати нові шляхи і стратегії. Співпраця з західними партнерами, такими як Rheinmetall, BAE Systems і Baykar, відкриває нові можливості, але атаки російських сил на виробництва ставлять під загрозу цей напрямок розвитку. Українські компанії демонструють гнучкість і винаходливість, розміщуючи частину виробництва за кордоном та вживаючи заходів для збереження ефективності. Однак успіх цього шляху залежить від здатності подолати перешкоди та забезпечити стабільний розвиток української оборонної промисловості.

Будівництво реабілітаційного корпусу для ветеранів війни та внутрішньо переміщених осіб у селищі Клевань Рівненської області дедалі більше викликає запитання щодо ефективності та доброчесності використання бюджетних коштів. Проєкт, який мав стати прикладом відновлення та підтримки людей, що постраждали від війни, нині асоціюється з ризиками фінансових зловживань. Йдеться про об’єкт комунального підприємства «Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни», розташований на вулиці Деражненській, 39.

Фінансування здійснюється в межах програми Ukraine Facility, яка передбачає суворі вимоги до прозорості та цільового використання коштів. Однак темпи «освоєння» фінансів і заявлена вартість робіт викликають занепокоєння у громадськості та експертів. За їхніми оцінками, маржинальність окремих позицій у кошторисі виглядає непропорційною ринковим цінам, а загальна сума контракту зростає швидше, ніж фактичний прогрес на будівельному майданчику.

Втім, цей контракт — лише частина значно ширшої картини. Будівництво триває ще з 2023 року, і за цей час із ПП «Модена» було укладено чотири договори на загальну суму 1,33 млрд грн. Станом на сьогодні компанії вже сплачено 913,75 млн грн. Усі підряди фірма отримувала без конкуренції, а загальний обсяг виграних нею тендерів із 2017 року сягає 2,22 млрд грн.

Особливе обурення викликає рівень цін, закладених у кошторисах. За низкою позицій вартість матеріалів перевищує ринкові показники у 5–9 разів. Так, електронні замки для персональних шаф із доступом Mifare та DESfire Standart замовили по 12 076 грн за одиницю, тоді як аналогічні вироби на ринку коштують у межах 1 348–1 680 грн. Стінові облицювальні сендвіч-панелі врахували по 6 480 грн за квадратний метр, хоча навіть найдорожчі панелі українського виробника «ТПК» з мінеральною ватою продаються приблизно по 999 грн, а в інших державних замовників — у кілька разів дешевше. Алюмінієві композитні панелі KMD VF 250 заклали по 7 507 грн за квадратний метр, тоді як негорючі імпортні аналоги Alpolic коштують до 2 338 грн. Лише за цими позиціями орієнтовна переплата може сягати близько 12 млн грн.

Не менш суперечливо виглядає і стаття витрат на оплату праці. У кошторисі середньомісячна зарплата одного робітника з розрядом 3,8 становить 23 900 грн. Це більше за середню зарплату, що використовується для розрахунку пенсій, але водночас істотно нижче за реальну середню зарплату в будівельній галузі Рівного, яка, за ринковими оцінками, сягає близько 28 000 грн, а подекуди й 40 000 грн. Така різниця створює підґрунтя для непрозорих схем компенсації нестачі коштів — зокрема через виплату зарплат «у конвертах» за рахунок маржі, закладеної у завищені ціни на будматеріали. За оцінками, потенційна «діра» за цією статтею може становити близько 17 млн грн.

На тлі повномасштабної війни та гострої потреби у якісній реабілітації для поранених військових і ВПО історія з клеванським госпіталем виглядає особливо цинічною. Мільярдні бюджети, відсутність конкуренції, астрономічні ціни й сумнівна економіка проєкту ставлять питання не лише до підрядника, а й до замовника та контролюючих органів. Адже кожна гривня, «розчинена» у таких схемах, — це втрачені можливості для тих, заради кого ці об’єкти формально будуються.