Війна

Військовий експерт Костянтин Машовець висловив свою аналітичну оцінку щодо гіпотетичного сценарію значного збільшення військової присутності на території України. На його думку, такий крок несе в собі суттєві ризики та виклики для ініціаторів.

Після казкового збагачення під час війни, деякі з них знайшли новий спосіб захистити свої статки від перевірок та державного контролю – через розлучення. Як саме це відбувається і хто із скандальних політиків ховає свої багатства за “спідницями” колишніх дружин?

Журналісти видання НЕНЬКА ІНФО провели власне розслідування. І ось що вдалося дізнатися.

Микола Тищенко: розлучення не без вигоди

Микола Тищенко, один із найскандальніших українських політиків, розлучився з дружиною Алою Барановською на початку 2023 року. Невдовзі після цього у його декларації з’явилося понад 12 мільйонів гривень як “подарунок” від колишньої дружини. Ця ситуація викликала підозри, оскільки походження цих коштів так і залишилося незрозумілим. Після цього Тищенко опинився під вартою за напад його охоронця на військовослужбовця, що ще більше привернуло увагу до його діяльності. Відзначимо, що цей “подарунок” став чудовою можливістю уникнути подальших питань щодо походження коштів.

Степан Івахів: “король нерухомості” без власного житла

Не можемо не згадати про Степана Івахіва. Український підприємець, депутат партії “За майбутнє”, співвласник мережі автозаправок WOG. Примітно, що у 2021 році Івахів увійшов до рейтингу найбагатших українців, посівши 58 сходинку. Тоді його статки оцінили у 180 мільйонів доларів. Проте його декларація викликала занепокоєння у Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), оскільки була визнана ризиковою, тобто такою, що могла не відображати всі доходи чи майно.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Івахів намагався втекти з країни, вивозячи з собою 310 тисяч доларів. Ця спроба зазнала невдачі, і невдовзі після цього депутат розлучився з дружиною.

За інформацією порталу YouControl, після розлучення його статки зменшилися на 21%. Проте, загальна вартість майна його родини все ще оцінюється в 236 мільйонів гривень. Що цікаво, Івахів не задекларував жодного особистого житла чи автомобіля. Усе майно, включаючи чимало земельних ділянок, елітні автівки, дачі, ювелірні прикраси та одяг відомих брендів, тепер належить його колишній дружині Світлані.

Колишня дружина Івахова володіє чотирма земельними ділянками в селі Липини Волинської області, житловим будинком на 300 квадратних метрів, дачним будинком такого ж розміру, садовим будинком на понад 200 квадратних метрів у селі Пульмо, господарською будівлею на 650 квадратних метрів, квартирою в Києві на 200 квадратних метрів та ще однією на 146 квадратних метрів. У колишньої також є квартира на 450 квадратних метрів, що знаходиться у процесі побудови, а також квартира в Липинах на 876 квадратних метрів, котра перебуває у спільній власності з іншими особами.

Цікаво, що Івахів, співвласник мережі автозаправок WOG, у своїй декларації не вказав жодного автомобіля, а задекларував лише причеп за 10 тисяч гривень. Колишня дружина Світлана, навпаки, володіє дорогими автівками, зокрема Porsche Cayenne 2018 року та Toyota FJ Cruiser 2009 року. Це викликає підозри щодо справжньої мети його розлучення. Чи не є це спробою приховати статки? Декларації та реальність: майно депутата та його родини

Вадим Столар: “збіднілий” мільйонер

Ще один приклад — Вадим Столар. Здобув популярність як політик і бізнесмен, пов’язаний із ОПЗЖ. Після заборони ОПЗЖ він приєднався до депутатської групи “Відновлення України”. Проте, його кар’єра не обійшлася без скандалів: Столар фігурує в журналістських розслідуваннях, де його звинувачують у корупційних схемах разом з головою ОП Андрієм Єрмаком.

Його статки за 2023 рік зменшилися на 98%, складаючи тепер лише 5 мільйонів гривень. Однак, до розлучення зі своєю дружиною Інною Майструк, родина Столара мала значний пакет нерухомості та коштовностей.

На Інну Майструк були оформлені будинок під Києвом на понад 900 квадратних метрів, будинок на 100 квадратних метрів, садовий будинок, житловий будинок на 2000 квадратних метрів у Козині, господарська будівля на 280 квадратних метрів, та близько 10 земельних ділянок під Києвом, більшість з яких вартують мільйони гривень. Крім того, Майструк орендувала квартиру в Монако площею 600 квадратних метрів і пентхаус на 500 квадратних метрів в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Столар також володіє колекцією антикваріату, в тому числі антикварними меблями, картинами, винами та іншими предметами розкоші. Попри це, у своїй декларації він вказав, що після розлучення його майновий стан суттєво погіршився.

Ще цікавіше те, що за даними розслідувань, навіть попри зменшення офіційних статків, Вадим Столар продовжує володіти значними сумами за кордоном. Зокрема, на острові Домініка у нього залишилося понад 3 млн доларів, понад 2 млн євро в Австрії і 700 тис. доларів у Дубаї. Це наводить на думку, що розлучення могло бути частково мотивоване не тільки особистими причинами, але й фінансовою стратегією.

У висновку залишається питання: чи дійсно ці політики та їхні колишні дружини розійшлися через особисті проблеми, чи це був продуманий хід для захисту активів? Відповідь залишається відкритою, але факти говорять самі за себе. Такий спосіб уникнення відповідальності не новий, але його масштабність вражає.

Схоже, що деякі українські депутати готові йти на будь-які хитрощі, аби зберегти свої багатства. Що ж, побачимо, як буде розгортатися ситуація далі.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

Про це Сулима сказав в інтерв’ю Українським Новинам.

Зазначимо, раніше на судовому засіданні Софія Семчишин побажала підозрюваному у вбивстві її матері “здохнути в тюрмі”.

“За це її можна притягнути. Вибачте, але за погрози вбивством і розправою можна притягнути до відповідальності. Нехай при мені це скаже. Проти неї буде порушено карну справу”, – заявив адвокат.

Він додав, що якщо є відповідний відеозапис з погрозами, то він витребує його.

Як повідомляла “ДС”, 26 липня Галицький районний суд Львова обрав запобіжний захід 18-річному юнаку, якого підозрюють у вбивстві Ірини Фаріон. Фігуранта відправили до львівського СІЗО на 60 діб без права внесення застави.

Хлопець заявив, що нікого не вбивав, та до загибелі мовознавиці не причетний.

Нагадаємо, раніше журналісти “Схем” зв’язалися з батьком підозрюваного. У коментарі чоловік розповів, що служить на фронті та давно не бачив сина. На його думку, в хлопця не було мотивів для убивства Фаріон, адже він не мав жодних українофобських поглядів і є патріотом.

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

Така традиція побутує в селах Руда, Гніздичів, Облазниця, Лівчиці, Ганівці, Покрівці та містах Стрий, Жидачів, Журавно, Ходорів Стрийського району Львівської області. Подібні страви готують і в інших частинах України, але вони мають свої особливості.

Для приготування страви потрібні свіжі продукти: капуста, пшоно, цибуля, олія, молоко, сметана, гриби та м’ясо. Хоча уніфікованого рецепта не існує, технологія приготування має спільні риси. Квашену капусту відварюють до напівготовності, зливають воду. Потім додають молоко й доводять до кипіння. Далі додають промиті зерна пшона і варять до готовності.

Далі у сковороді розтоплюють масло, дрібно нарізають цибулю та додають до масла. Коли цибуля стає прозорою, до неї додають домашню сметану та помішуючи тушкують протягом 5 хвилин. Потім це додають до капусти та вимішують. Якщо капуста надто густа, можна долити ще трохи молока. Деякі господині, після зняття страви з вогню, кладуть зверху гілочки вишні або смородини і залишають на деякий час, щоб страва просочилася ароматом. Окремо готують шкварки, грибну підливку і з ними подають засипану капусту.

Найсмачніша, найзапашніша «засипана капуста» та, яка готується у печі, чи брайтурі. Секрети смачної засипаної капусти – це якісні продукти та правильна варка, а також варто дати страві настоятися після приготування, щоб смаки краще поєдналися. Культура споживання засипаної капусти це не тільки спосіб харчування, це спосіб життя. Страву готували і на весілля, і на похорон, і в будні, і на свята.

За переказами «Засипана капуста» була улюбленою стравою Івана Франка, а також її любили гетьман Іван Виговський, митрополит Андрей Шептицький, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Ольга Бачинська. До вподоби вона була й Соломії Крушельницькій.

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

Про це повідомили у Черкаській обласній прокуратурі.

“Під час судового розгляду прокурор довів, що у березні цього року 32-річна жінка, знаходячись за місцем свого проживання, вкладаючи спати свого півторарічного сина, який не хотів засинати, нанесла йому більше трьох ударів по обличчю і голові та вкусила за сідницю”, – повідомили у прокуратурі.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи, як вказано, “жінка за своїм психічним станом в момент скоєння кримінального проступку не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, тому суд ухвалив застосувати до неї примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом”.

Зазначається, що обвинувачення у кримінальному провадженні стосовно місцевої жительки здійснювалося за фактом вчинення домашнього насильства, нанесення легких тілесних ушкоджень своєму сину (ч. 1 ст. 125 КК України).

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

У жіночих синхронних стрибках з 10-метрової вишки Україна показала найкращий результат за всю історію виступів на Олімпіадах. Україна опинилась на сьому місці у фіналі синхронних стрибків з вишки. Про це УНН повідомляє із посиланням на “Суспільне Спорт”.

Україну у цьому виді стрибків у воду представляв дует Ксенії Байло та Софії Лискун.

Дівчата отримали 285 балів. Цей результат став найкращим для України в історії у жіночих синхронних стрибках у воду з 10-метрової вишки на рівні Олімпійських ігор.

Золото здобув Китай, срібло — Північна Корея, а бронзу — Велика Британія.

Як зазначається, у жіночих синхронних стрибках з 10-метрової вишки Україна була представлена на Олімпіаді вперше за 12 років.

Хоча більшість громадян України продовжує дотримуватися принципової позиції щодо територіальної цілісності країни, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання ситуації.

Але ці опитування і недавні висловлювання лідерів країни свідчать про відчутний зсув у розмові про мирні переговори – від «ні-ні-ніколи» до «можливого компромісу в якийсь момент».

У середині липня опитування українського незалежного ЗМІ ZN. UA показало, що близько 44% громадян України виступають за початок офіційних переговорів із Росією. 23 липня Київський міжнародний інститут соціології опублікував результати опитування, згідно з якими майже третина українців погодилися б поступитися Росії частиною території, щоб припинити конфлікт. Це більш ніж утричі більше, ніж роком раніше.

28-річна Надя Іващенко з Кіровоградської області каже, що не може описати гарне мирне врегулювання. Але її чоловік служить в армії з лютого 2022 року, і в пари є п’ятирічний син, який не бачив батька вже кілька років. «Стільки людей загинуло, і за що?… Але я хочу, щоб усе закінчилося, хоч якось, тому що в мене є син, і я не хочу, щоб він ріс у такий воєнний час, як зараз», – каже вона.

Росія досі не давала згоди на участь у другому мирному саміті, але останніми тижнями Кремль також дав зрозуміти, що може почати переговори, навіть якщо Київ не виконає червневі вимоги Путіна. Проте багато західних чиновників і аналітиків сумніваються, що Путін готовий вести переговори про що-небудь, крім мирної угоди на своїх умовах.

Один із ключових радників Зеленського минулого тижня заявив, що укладати угоду з Путіним зараз – все одно що підписувати «угоду з дияволом». І хоча опитування Київського інституту показало триразове збільшення кількості людей, готових віддати землю заради миру, 55% українців виступають проти будь-яких територіальних поступок.

На півдні, в одному з регіонів, які найбільше постраждали від конфлікту, зміна ставлення до того, що відбувається, за останній рік була разючою, показало опитування Київського інституту. Більше половини респондентів заявили, що вони або підтримують поступку деяких територій, або не визначилися. Тільки 46% висловилися проти будь-яких поступок. Рік тому 86% жителів цього регіону, що охоплює Дніпро, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон та Одесу, заявляли, що вони проти передачі Росії будь-яких територій.

Микола, 33-річний мешканець Одеси, який не захотів називати своє прізвище, оскільки ухиляється від призову в армію, сказав, що міг би розглянути можливість поступки Кримським півостровом, який уже перебуває під контролем Росії, або районом біля Луганська як частину угоди. Але він додав: «Як людина, яка сидить удома і не б’ється на полі бою, я не вважаю, що в мене є моральне право говорити, який вигляд має мати ця угода».

Заморожування лінії бойових дій призведе до того, що регіони, де проживають родичі багатьох українців, залишаться під контролем Росії на невизначений термін. А території, звільнені Україною, зруйновані російськими ударами і мають похмурий вигляд.

У дослідженні Київського соціологічного інституту не було визначено, наскільки великими мають бути поступки, чи повинна територія бути віддана офіційно або перейти під тимчасовий контроль Росії.

«Головна причина – це нездійснені очікування минулого року, тому що багато людей мали великі надії», – сказав виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушецький. Він додав, що багато українців побачили, як ці надії впали, особливо через затримку американської військової допомоги.