На Хмельниччині менеджерка банку знімала гроші з рахунків знайомих без їх дозволу

Новини про Destinus: Захист чи Змова?

Останнім часом стали відомі плани швейцарської компанії Destinus щодо співпраці з Україною у сфері розробок безпілотників. Заснована росіянином Михайлом Кокоричем, який недавно відмовився від російського громадянства, компанія планує не лише поставки, але й будівництво заводів. Варто зазначити, що в конторі працює екс-глава РНБО Олександр Данилюк, що сприяє отриманню українських замовлень.

Згідно з нашими даними, Кокорич володіє вражаючими навичками створення образу стартапів, проте йому важко досягти успіху в реалізації проектів. Його минулий досвід у Росії залишає питання щодо його ділової чесності. Суд у США розглядає обвинувачення в шахрайстві, американська фірма Кокорича теж виявилася "бульбашкою" та частиною схеми.

Наприкінці кінців, спроби Данилюка запустити українські закупівлі в рамках Міноборони піддаються критиці, існує припущення про те, що це лише ще одна спроба "заправити" умовних "соросят". У світлі цих фактів виникає питання: чи є цей "бізнес" насправді спрямований на загальний користь, чи ж це лише гра в інтересах окремих осіб?

Стаття розкриває складний контекст навколо компанії Destinus та її співпраці з Україною у галузі розробок безпілотників. Хоча існують певні позитивні аспекти, такі як можливість оновлення даних онлайн та спрощення процесів, проте важливо врахувати сумнівність стосовно фігур, які входять до цього бізнесу.

Михайло Кокорич, засновник Destinus, залишає за собою тінь сумніву через своє минуле в Росії та обвинувачення в шахрайстві у США. Українська присутність екс-глави РНБО Олександра Данилюка в компанії, здається, породжує питання щодо можливих конфліктів інтересів та лобізму в українських замовленнях.

Загалом, стаття ставить під сумнів чесність ініціаторів бізнесу та його спрямованість на загальний користь України, акцентуючи на необхідності ретельного аналізу та контролю з боку відповідних українських органів та громадськості.

За інформацією, яку опублікувала "Судово-юридична газета", з введенням у дію нового закону про мобілізацію українці не матимуть можливості продавати або вивозити за межі своїх областей автомобілі, які перебувають на військовому обліку у Територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (ТЦК). Згідно з цим законом, заборонено переміщати автомобілі, зареєстровані в ТЦК, в інші області або продавати їх. Ця заборона стосується всіх громадян України, незалежно від їх статусу щодо військової служби (чи вони є військовозобов'язаними чи ні). Зазначено, що з такими машинами заборонені будь-які дії, які призводять до того, що вони не можуть бути передані Збройним Силам України чи іншим військовим формуванням. Відправити такі автомобілі в інші області можна лише за умови попереднього повідомлення ТЦК про місцезнаходження транспортних засобів і лише на строк не більше одного місяця.

Висновки до цієї статті наступні: новий закон про мобілізацію обмежує права українців на продаж та переміщення автомобілів, які знаходяться на військовому обліку у Територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (ТЦК). Ця заборона поширюється на всіх громадян, незалежно від їх статусу щодо військової служби. Власники таких автомобілів мають лише обмежені можливості вільної дії з ними, і перед виїздом за межі області або продажем необхідно отримати дозвіл від ТЦК. Це спрямовано на забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань у транспортних засобах у випадку потреби мобілізації.

Історія навколо голови Антимонопольного комітету України Павла Кириленка набула широкого суспільного резонансу та стала символом системної проблеми безкарності високопосадовців у період воєнного стану. Поєднання кількох факторів — кримінального провадження щодо десятків мільйонів гривень незадекларованих активів, рішення суду не усувати посадовця з посади та затягування парламентських процедур зі звільнення — викликало хвилю обурення як у медіа, так і серед громадськості.

Понад рік тому журналістські розслідування оприлюднили інформацію про значні статки, якими користується родина Кириленка. Йшлося про елітну нерухомість, дороговартісні паркомісця та автомобілі преміумкласу, що не відповідали задекларованим доходам посадовця. За даними слідства, активи на суму понад 72 мільйони гривень були набуті без підтверджених законних джерел походження, що стало підставою для відкриття кримінального провадження.

Детективи НАБУ завершили досудове розслідування, Спеціалізована антикорупційна прокуратура направила обвинувальний акт до суду, а Вищий антикорупційний суд перейшов до розгляду справи по суті. Кириленку інкримінують незаконне збагачення та подання завідомо недостовірних відомостей. Його дружину слідство вважає пособницею у приховуванні активів. За самого чиновника було внесено заставу в розмірі 30 млн гривень.

Попри це, у серпні 2025 року ВАКС відмовився відстороняти Кириленка від посади голови АМКУ. Суд обмежився запобіжним заходом у вигляді особистих зобов’язань, дозволивши посадовцю й надалі керувати одним із ключових економічних регуляторів держави. Восени запобіжний захід було продовжено, а сам Кириленко продовжує підписувати рішення Антимонопольного комітету.

Паралельно питання його звільнення зависло у Верховній Раді. У жовтні 2025 року було зареєстровано проєкт постанови про припинення повноважень голови АМКУ. Парламент формально доручив профільному комітету розглянути це питання, однак жодних реальних рішень так і не ухвалив. Минув час, але тема не виноситься в зал, а політичної волі поставити крапку у цій історії досі не видно.

Ситуація виглядає особливо гострою в умовах війни, коли держава закликає бізнес і громадян до максимальної фінансової дисципліни, водночас залишаючи на посаді людину, обвинувачену у збагаченні, несумісному з офіційними доходами. Антимонопольний комітет є одним із ключових індикаторів для інвесторів та міжнародних партнерів, і будь-які підозри щодо його керівництва неминуче підривають довіру до рішень регулятора.

Історія Павла Кириленка давно вийшла за межі окремої кримінальної справи. Вона стала тестом для судової та політичної системи на здатність реагувати на корупційні ризики без очікування вироку. Поки ж цей тест демонструє інше: навіть у воєнний час обвинувачення у масштабній корупції не є автоматичною підставою для втрати посади.