Нова фунція в Дії е-Підприємець: реєстрація бізнесу, податки та банківські послуги онлайн

Мешканець села Сасів на Львівщині, Володимир Маліцький, опинився у складній ситуації, коли його мобілізували на військову службу, незважаючи на те, що він доглядав за тяжкохворим батьком, який потребував постійної медичної допомоги. Цей випадок привернув увагу громадськості та поставив питання щодо процедур та бюрократичних моментів, які супроводжують мобілізацію.

Причиною для мобілізації стала затримка з оформленням документів, які дають право на відстрочку від служби. Згідно з чинним законодавством України, громадяни, що доглядають за особами з інвалідністю або тяжко хворими родичами, мають право на відстрочку від мобілізації. Однак, як виявилося в цьому випадку, через затримку з оформленням відповідних документів Володимир не зміг скористатися цим правом.

Однак, у випадку з Володимиром, через реорганізацію органів соціального захисту виникла затримка у видачі довідок. Це унеможливило вчасне подання необхідних документів, через що чоловік був мобілізований. У центрі комплектування зазначили, що мобілізація відбулася відповідно до закону, оскільки підтвердження права на відстрочку на момент призову надане не було. Водночас, як наголосили у ТЦК, кожен випадок розглядається індивідуально. Володимир Маліцький розповів у коментарі журналістам, що вже після розголосу ситуації отримав короткострокову відпустку зі служби. Йому дали до 10 днів, аби він зміг надати всі документи у військову частину для офіційного звільнення з армії. За словами чоловіка, він протягом останнього часу регулярно поновлював відстрочку, що вимагала підтвердження кожні три місяці. Цього разу він не встиг оновити довідку про отримання державної допомоги на догляд за батьком, який має першу групу інвалідності.

Юристи зазначають, що подібні ситуації трапляються через складну бюрократичну процедуру, особливо у періоди змін у структурі органів соцзахисту. Найпростіший вихід — завчасно готувати документи і бути в постійному контакті з військовим обліком.

Раніше уряд автоматично поставив на військовий облік усіх чоловіків віком від 25 до 60 років, які не перебували у реєстрі. Вони мають можливість перевірити свої дані через додаток “Резерв+” і повинні дотримуватись правил військового обліку, аби уникнути штрафів і непорозумінь.

На четвертому році повномасштабної війни питання укриттів у Києві перестало бути суто технічним або господарським і перетворилося на справжнє питання виживання. Попри численні атаки та постійні повітряні тривоги, офіційні дані міської влади створюють ілюзію повного забезпечення столиці захисними спорудами. За інформацією КМДА, у Києві налічується понад чотири тисячі укриттів, що нібито здатні вмістити практично все населення міста.

Однак незалежні розслідування та аналіз судової практики показують зовсім іншу картину. Багато підвалів, які зараховані до списку укриттів, фактично зачинені або перебувають у приватній власності з обмеженим доступом. Частина споруд не відповідає елементарним вимогам безпеки, не має вентиляції або аварійного виходу, а деякі просто не підтримуються в належному стані, що робить їх непридатними для тривалого перебування людей у разі обстрілів.

Майже чверть укриттів, внесених до офіційних реєстрів, є приватними. Фактично вони доступні лише мешканцям окремих житлових комплексів або працівникам установ. Ще понад вісімдесят відсотків становлять так звані найпростіші укриття — підвали та технічні приміщення, які за Кодексом цивільного захисту не є повноцінними захисними спорудами. Їх включення до загальної статистики створює лише ілюзію безпеки.

Особливо критична ситуація склалася на лівому березі Києва. Через малу глибину залягання навіть окремі станції метро офіційно класифікують як “прості укриття”. Це означає, що сотні тисяч мешканців спальних районів фактично не мають доступу до герметичних сховищ, здатних витримати серйозний удар.

Якщо співставити реальну місткість загальнодоступних захисних споруд з чисельністю населення столиці, картина виглядає катастрофічною. У повноцінних укриттях можуть сховатися трохи більше п’ятдесяти тисяч людей — це близько півтора відсотка киян. Решта змушена рятуватися у підвалах багатоповерхівок, які у разі прямого влучання стають смертельними пастками.

Трагедії останніх років лише підтверджують ціну “паперової безпеки”. У кількох районах столиці під час ракетних атак люди гинули, маючи формально “існуючі” укриття поруч. Вони були або зачинені, або непридатні для тривалого перебування, або вміщували десятки осіб замість сотень мешканців навколишніх будинків. Аналіз найбільш зруйнованих об’єктів показав: у більшості випадків укриттів не було взагалі, а до найближчого реального сховища довелося б іти десять–двадцять хвилин. За умов, коли балістична ракета долітає за лічені хвилини, це дорівнює смертному вироку.

На цьому тлі столичні адміністрації активно освоюють кошти, виділені на будівництво та ремонт укриттів. За кілька років обсяг таких тендерів перевищив два з половиною мільярди гривень. Проте аналіз закупівель виявляє типові ознаки мережевої корупції. Контракти отримують компанії з мінімальним статутним капіталом, створені незадовго до торгів. Ціни на матеріали та роботи системно завищуються, а конкуренція відсіюється через штучно прописані вимоги.

Абсурдність деяких закупівель стала публічним символом проблеми. Закупівлі барабанів, овочерізок, меблів та дрібного інвентарю за цінами, що в рази перевищують ринкові, пояснюють надуманими сертифікатами та специфічними вимогами. Це не випадкові помилки, а відпрацьований механізм, який дозволяє перекачувати бюджетні кошти через “правильних” постачальників.

У ряді випадків корупція межує з прямою загрозою життю. Після так званих капітальних ремонтів окремі укриття ставали причиною аварійного стану будівель. Роботи існували лише в актах, технічний нагляд був формальним, а відповідальність розчинялася між підрядниками й чиновниками. Подібні історії стосуються не лише грошей, а й безпеки дітей у школах і садках.

Доступ до інформації про реальний стан сховищ залишається обмеженим. Частина районних адміністрацій відмовляється надавати дані, посилаючись на “службову інформацію”. Офіційні мапи часто містять застарілі або недостовірні дані, а контакти відповідальних осіб не працюють. У результаті під час повітряної тривоги люди біжать до адрес, де укриття існує лише у звітах.

Найгірше у цій історії — відсутність відповідальності. Попри десятки кримінальних проваджень, пов’язаних із розкраданнями на укриттях, реальних вироків майже немає. Справи роками ходять по судах, підозрювані залишаються на посадах, а відповідальність зводиться до пошуку зручних “стрілочників”. Система, у якій зачинені укриття коштують людських життів, але не тягнуть за собою покарань, відтворює себе знову і знову.

Історія з укриттями в Києві стала дзеркалом глибшої проблеми — мережевої корупції, де рішення ухвалюються не з міркувань безпеки, а за принципом лояльності. У такій системі безпека перетворюється на привілей, а не базове право. Поки це не зміниться, жодні звіти, мільярдні бюджети чи гучні заяви не зможуть захистити місто, де під час тривоги люди знову стикаються з зачиненими дверима.