Похмурий і холодний вівторок: якою буде погода в Україні 23 грудня

У своєму матеріалі журналіст наголошує на необхідності постійного вдосконалення військової стратегії відповідно до змін на полі бою. Він підкреслює важливість гнучкості та адаптивності у прийнятті рішень на вищому командному рівні.

Чому Україна – єдина у світі у ХІХ-ХХІ століттях армія, яка не воює дивізіями і корпусами, та чому генерали ухиляються від відповідальності?

Основна проблема війни – визначення відповідальності командирів усіх рівнів за результат, тобто за знищення ворога, збереження своїх людей, утримання вигідних позицій.

На фронті багато критики на адресу генералів, що штаби ОТУ й ОСУВ контролюють та карають комбригів і комбатів виключно за смуги та точки на карті, за утримання позицій, не звертаючи уваги на стан військ, на тактичну обстановку, на проблеми знищення ворога та збереження своїх сил. Драматичний розрив між стратегічними завданнями й тактичними можливостями призводив та призводить до постійного повтору одних і тих самих помилок, де планування закладається із самого початку помилкове, оскільки воно прив’язане до хибних тактичних рішень.

Це протиріччя закладене самою організаційною структурою наших сил оборони, і не має прикладів у світовій історії під час масових мобілізаційних війн.

Як керують у нас?

В Україні на фронті найвищою організаційною формою є з’єднання – бригада. Командир бригади відповідає за смугу оборони, боєздатність бригади, завдання ураження ворогу та збереження власного особового складу й техніки, тобто відповідає за все. Смуги оборони бригад у нас від 4 до 20 км, залежно від напрямку та умов – загальний фронт активних дій наразі приблизно 800 км. Якщо порахувати відкриті джерела, то бригад наземних сил усіх видів у нас розгорнуто понад 100, плюс сотні окремих підрозділів, батальйонів, рот, загонів. Тому логічно було б очікувати, що така велика кількість об’єктів управління, такий великий фронт вимагають збільшення з’єднань до розміру дивізій та створення об’єднань – корпусів або армій. Але цього не відбувається.

Для управління військами у нас створені оперативно-тактичні управління – ОТУ, яким нарізають ділянки, які відповідають корпусним районам, та оперативно-стратегічні управління військами – ОСУВ, зона відповідальності армії.

Але вони не відповідають за війська. Війська у нас адміністративно входять в структуру окремих оперативних командувань – ОК. ОК тимчасово підпорядковують свої сили фронтовим ОТУ та ОСУВ, які відповідають безпосередньо за війну.

Тому за боєздатність бригад та збереження людей відповідають ОК і бригади. А за смуги та точки на карті відповідають ОТУ й ОСУВ, і вони відповідають за досягнення результатів у бойових діях. І все це різні штаби, різні генерали.

Ось тому й існує розрив. Це розрив відповідальності на рівні генералів. Точки на карті не можуть існувати у відриві від усвідомлення боєздатності, від особового складу, від планування та організації знищення ворога.

Генерали не відповідають комплексно за результат – відповідають тільки комбриги, і все, далі відповідальність розпорошується.

В історії світових війн ХІХ-ХХІ століть масових мобілізованих армій, прикладів такого дивного стану справ ще не було.

В усіх інших арміях еволюційно приходили до єдиної логіки – чим вище злагодженість та відповідальність, тим вище боєздатність, тим краще керованість.

А яка керованість у наших ОТУ? Як може керувати ефективно штаб ОТУ, якщо у нас є ОТУ, яким підпорядковувалось у певні періоди одночасно понад 20 бригад та понад 20 батальйонів тільки різнорідної піхоти, плюс ще більша кількість підрозділів інших родів військ? Ви собі уявіть, чи може бути ефективним управління, якщо у вас одночасно 100 підлеглих командирів, і по кожному постійно треба планування та рішення? Нонсенс.

А як може відновлювати боєздатність бригад та батальйонів ОК, якщо вони практично не бачать свої підрозділи, і відірвані від їхнього застосування, не можуть оцінити проблеми? Ніяк.

У чому причина?

Я писав про цю проблему починаючи з 2014 року, коли управління бойовими діями на Донбасі було передано тимчасовим структурам – секторам, а потім – тимчасовим оперативним управлінням. Нагадаю, що структура армійських корпусів в Україні існувала до 2014 року, але у 2011-13 роках президент Янукович проводив системне знищення обороноздатності України й армійські корпуси розформував. Останній 8-й армійський корпус був ліквідований вже у червні 2014-го.

Тодішній новий начальник Генштабу В.Муженко хотів переробити усю структуру армійського управління на свій розсуд. Тому історія з розформуванням корпусів, зі створенням тимчасових штабів, секторів, ОТУ, була зручною для ручного контролю армією, для швидкого зняття та призначення на посади будь-якого генерала, і тому її зберегли тоді, і зберігають досі. Тобто відсутність дивізій та корпусів на фронті – причини політичні, які не мали нічого спільного з боєздатністю армії.

Після заміни Муженка ця тимчасова структура зберігалася, оскільки виявилася зручною і для його наступників. Але для війни це рішення працювало жахливо як у 2014-му, так і у 2024-му.

Нам потрібна реорганізація військ – створення дивізій та корпусів постійного складу, тому що цього вимагає увесь досвід і логіка війни. Нам потрібно, щоб генерали особисто відповідали не за проведення селекторів та нанесення точок на карті, а щоб вони, як комбати та комбриги, спільно відповідали за підпорядкований до них постійний сталий комплект військ, і спільно відповідали за результат – за знищення ворога, за збереження своїх, за утримання рубежів оборони.

Юрій Бутусов

Заступник начальника Державної податкової служби Київської області Андрій Міщанчук згадується у справі, що стосується виведення лісових земель державного підприємства «Лісопаркове господарство “Конча-Заспа”» з державної власності. Ці події відбувалися у період президентства Віктора Януковича та пов’язані з масштабною схемою перерозподілу цінних природних територій на користь приватних осіб, наближених до тодішніх політичних і адміністративних еліт.

За наявною інформацією, мова йде про зміну цільового призначення частини лісового фонду, який мав охоронний статус і перебував під особливим захистом держави. Попри чинні законодавчі обмеження, ці землі були виведені з категорії лісових та оформлені як приватна власність. Такий крок відкрив шлях до подальшого поділу ділянок і їх передачі фізичним або юридичним особам, що мали вплив і доступ до ухвалення відповідних рішень.

Серед отримувачів ділянок опинилися близькі родичі Андрія Міщанчука. Зокрема, земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:398:0032 отримала його дружина — Міщанчук (Пчелінцева-Андрієвська) Оксана Андріївна. Іншу ділянку, з кадастровим номером 8000000000:90:398:0054, було оформлено на тещу посадовця — Бичкову-Андрієвську Наталію Павлівну.

За наявною інформацією, прокуратура формально відреагувала на відчуження лісових земель, висловивши протест. Втім, реальних наслідків це не мало, а питання фактично було «врегульоване» без повернення ділянок у державну власність.

У подальшому земельні наділи було переоформлено на компанію «Зелена Дубрава», яку пов’язують із колишнім народним депутатом Віталієм Хомутинніком. У політичних і бізнесових колах його також називали покровителем Ігоря Абрамовича. Окремі джерела вказують на їхні партнерські зв’язки через бізнес-структури, пов’язані з Павлом Фуксом.

За словами співрозмовників, кар’єрному зростанню Андрія Міщанчука сприяв його тесть — Андрій Бичков-Андрієвський. Саме він, за наявною інформацією, займався управлінням справами осіб, задіяних у схемах із землею та супроводжував процеси, пов’язані з передачею активів.