У Кривому Розі неповнолітній убив бабусю та намагався приховати злочин пожежою

Президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко підкреслив, що участь національної збірної у Чемпіонаті світу 2026 року є стратегічним завданням не лише для спорту, а й для всієї країни. Турнір, який відбудеться у Канаді, США та Мексиці, стане одним із наймасштабніших в історії футболу, і, за словами Шевченка, Україна повинна зробити все можливе, аби бути серед його учасників.

Він наголосив, що виступ на світовій першості має символічне значення у нинішній час, коли увага міжнародної спільноти до України надзвичайно важлива. «Це більше, ніж гра. Це спосіб нагадати світові про нашу країну, про людей, які борються й не здаються. Коли український прапор знову з’явиться на полі світового турніру — це стане сигналом сили, єдності та нескореності», — зазначив очільник УАФ.

Президент УАФ підкреслив, що попереду на команду Сергія Реброва чекають два визначальні поєдинки — проти Франції та Ісландії. Саме ці матчі стануть вирішальними в боротьбі за путівку на світовий форум.

Від їхнього результату залежить формат подальшої участі: у разі позитивного сценарію Україна може пройти відбір безпосередньо або отримати шанс у стикових матчах. Якщо обидва поєдинки завершаться невдало — боротьба за вихід на Мундіаль для «синьо-жовтих» завершиться.

Шевченко назвав ці ігри моментом відповідальності не лише для футболістів, а й для всієї країни.

«Це важливо для гравців, для тренерського штабу, для футбольної спільноти. Але не менш важливо — для людей, які вболівають за Україну, вірять у команду і чекають сильного меседжу зі світу спорту», — додав він.

ЧС-2026 стане першим в історії чемпіонатом світу, який приймуть одразу три країни, а також першим турніром із розширеним форматом — 48 учасників замість 32. Це відкриває додаткові можливості для команд, які ведуть боротьбу за кваліфікацію.

Ключові елементи ефективної системи реагування на стихійні лиха:

З півночі вони вже заходили в Сонцівку, але поки не закріпилися (українські військові при цьому стверджують протилежне – Ред.), паралельно атакують Берестки і Старі Терни. З півдня до траси їм залишається близько 10 км, а оборонні укріплення ЗСУ там «залишають бажати кращого». Зі сходу вони заходять на околиці Курахового, намагаються закріпитися і накопичити сили.

Потенційно найнебезпечнішою ділянкою в найближчій перспективі є «кишеня» в районі населених пунктів Антонівка, Катеринівка та Єлизаветівка.

«Мусимо вкотре нагадати, що «брехня нас усіх згубить», але навіть у залученні додаткових ресурсів, які прибувають у район Курахового, виникають питання адекватності розгортання. Такими діями втрата контролю над Кураховим залишається питанням часу. А якщо ще не взяти під контроль проблему з флангами, то дуже скоро вона перетвориться на чергову катастрофу», – резюмує DS.

Ми також детально писали про загрозу на Курахівському напрямку тут.

Зранку з’явилися повідомлення, що на захід від Курахового підірвано дамбу водосховища, що може вплинути на ситуацію на фронті. Офіційно цю інформацію поки що не підтверджено.

Козацьких гетьманів зазвичай уявляють як постатей із булавою, очільників переможних походів та творців державних традицій. Проте політична історія України XVII–XVIII століть значно складніша за романтизовані образи підручників і літературних переказів. Це була епоха, що більше нагадувала напружений політичний трилер, наповнений боротьбою за вплив, швидкими змінами союзів, втручанням великих держав і драматичними поворотами, які визначали долю козацької державності.

У цей період козацька старшина жила в умовах постійного протистояння між внутрішніми амбіціями та зовнішніми імперськими інтересами. Після визвольної війни Богдана Хмельницького на українські землі з різних боків впливали Річ Посполита, Московське царство, Османська імперія та Кримське ханство, кожне з яких прагнуло підкорити або принаймні контролювати територію Гетьманщини. Гетьмани, обираючи шлях між цими силами, мусили вести тонку дипломатичну гру, де кожне рішення могло зміцнити владу або ж завершитися поразкою, вигнанням чи навіть смертю.

палацових переворотів,

замовних убивств,

інформаційних кампаній,

змов старшини,

інтриг іноземних держав,

отруєнь та розстрілів,

шпигунства та таємних агентів сусідніх імперій.

Історик Кирило Галушко зазначає, що українська політична еліта того часу жила в умовах, коли “зрада була звичайною стратегією виживання”.

Одним із яскравих прикладів стала змова проти Івана Виговського після Гадяцької угоди 1658 року. Попри спроби Виговського вирвати Україну з-під московського контролю, старшина звинуватила його у “служінні полякам”. У 1664 році гетьмана заарештували та стратили пострілом за наказом коронного гетьмана Себастьяна Чарнецького.

Іван Брюховецький, перший гетьман Лівобережної України, який пішов на васальні відносини з Москвою, загинув у 1668 році під час зустрічі з Петром Дорошенком. Замість переговорів відбулася кривава розправа, що, за однією з версій, була частиною московської політичної гри.

У 1687 році відбувся перший український “двірцевий переворот”: гетьмана Івана Самойловича усунули зі старшинської підтримки на користь Івана Мазепи, звинувачуючи його у зраді та амбіціях, попри відсутність реальних доказів. Самойловича заслали до Сибіру.

XVIII століття стало часом отруєнь, таємних вбивств, московських спецоперацій та суперництва серед козацької старшини. Навіть Іван Мазепа став жертвою масштабної інформаційної кампанії Москви: фейкові листи, церковні анафеми та підкуп старшини були спрямовані на дискредитацію гетьмана.

Уроки Гетьманщини важливі й сьогодні. Політична боротьба того часу демонструє, що інтриги, фейки, змови та агентурні ігри були невід’ємною частиною української політики, а зовнішній тиск і маніпуляції залишаються актуальними і для сучасної держави.