Значення екологічної свідомості у сучасному світі

Європейський Союз ухвалив рішення продовжити дію тимчасового захисту для громадян України до березня 2027 року. Це рішення стало важливим сигналом підтримки для мільйонів українців, які знайшли прихисток у країнах ЄС після початку повномасштабної війни. Продовження дії захисту гарантує стабільність та безпеку, а також забезпечує доступ до житла, медицини, освіти та ринку праці, дозволяючи українцям зберігати соціальні зв’язки й інтегруватися у місцеві громади.

Водночас, як зазначають у Міністерстві соціальної політики України, нині розпочинається новий етап співпраці з Європейським Союзом — підготовка до періоду після завершення тимчасового захисту. Йдеться не лише про адміністративні чи правові механізми, а передусім про стратегічне бачення майбутнього українців у Європі та створення умов для їх безпечного повернення або подальшої інтеграції.

За словами Ілони Гавронської, нова фаза співпраці має бути побудована на передбачуваності, справедливості та повазі до вибору кожної людини. Україна разом із європейськими партнерами працює над створенням умов, які дозволять українцям або залишатися у країнах ЄС, або повернутися додому без втрати соціальних гарантій та підтримки.

Заступниця Міністра підкреслила важливу роль українських громад за кордоном, які стають ключовими партнерами у процесі реінтеграції тих, хто вирішить повернутися. Вона представила концепцію Мережі єдності — інфраструктури, що до кінця 2026 року має об’єднати всі країни ЄС. У межах цієї ініціативи Центри єдності та українські організації за кордоном надаватимуть консультаційну, інформаційну та психологічну підтримку під час підготовки до повернення.

«Наш пріоритет – зміцнення спроможності українських громад приймати і підтримувати тих, хто повертається. Програми, розроблені у співпраці з європейськими партнерами, повинні спрямовувати ресурси на розвиток житла, створення робочих місць і посилення соціальної згуртованості», — наголосила Гавронська.

У свою чергу, Ільва Йоганссон окреслила бачення Європейського Союзу: перехід від захисту до партнерства. ЄС прагне не лише допомагати українцям, які вимушено залишили країну, а й підтримувати їхній зв’язок із Батьківщиною, мовою та культурою, готуючи ґрунт для майбутнього відновлення України.

«Ми переходимо від захисту людей, які втікали від війни, до підтримки майбутнього України», — заявила Йоганссон.

Зараз близько 4,3 мільйона українців користуються правом на тимчасовий захист у країнах Євросоюзу. І хоча попереду — складний процес поступового переходу, обидві сторони наголошують: він має бути гуманним, узгодженим і заснованим на принципах єдності, гідності та партнерства.

Адвокат Української православної церкви Роберт Амстердам розкрив перед громадськістю об'ємний звіт, складений на понад 250 сторінок, який містить переконливі докази систематичних нападів на УПЦ, на її святині та священицький корпус. Цю інформацію він виклав у своєму відеозверненні, в якому закликав уряд України припинити розгляд законопроекту 8371, що спрямований на заборону діяльності УПЦ. Амстердам наголосив, що цей законопроект є проявом мови ненависті, а напади на вірян та обмеження їхніх прав є абсолютно неприпустимими. Він закликав уряд не допускати розділення нації та підбурювання конфліктів між громадянами.

Адвокат також заявив, що УПЦ не має жодних зв'язків з Московським патріархатом і відмовляється від ідеології "русского мира". Він процитував заяву митрополита Київського Онуфрія, який підтвердив, що церква будує лише божий мир і позицію УПЦ відносно "русского мира". Амстердам також підкреслив, що УПЦ повністю підтримує та пов'язується з державою Україна, до захисту якої закликає з перших днів російської агресії.

Завершуючи своє звернення, Роберт Амстердам звернувся до американської громадськості з закликом підтримати Україну, наголосивши, що це не лише важливо для самої України, а й для безпеки Америки. Він зауважив, що події в Києві та в Кабулі викликають сумніви у довіру до США, і закликав не залишати український народ на милість та мілість.

• Звіт, підготовлений адвокатом Української православної церкви Робертом Амстердамом, свідчить про серйозні напади на УПЦ, її церкви та священнослужителів.

• Заклик адвоката до уряду України припинити розгляд законопроекту, спрямованого на заборону УПЦ, має значний соціальний та правовий вагомість, особливо у контексті захисту релігійних свобод та запобігання подальшим конфліктам у суспільстві.

• Відмова УПЦ від зв'язків з Московським патріархатом та підтримка держави України є важливими аспектами її діяльності та позиції в контексті сучасних політичних та соціальних викликів.

• Заклик Роберта Амстердама до підтримки України з боку США є актуальним у світлі геополітичних подій та важливим для зміцнення міжнародної солідарності в обличчі загрози агресії.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.