Російські війська продовжують нарощувати тиск на східному фронті. За оновленими даними OSINT-проєкту DeepState, окупанти досягли нових тактичних успіхів у Донецькій області та стрімко наближаються до адміністративного кордону з Дніпропетровщиною. Від одного з ворожих плацдармів — села Котлярівка — до межі області залишається лише близько п’яти кілометрів. Таку інформацію оприлюднили аналітики DeepState у ніч на 12 […]
Кожен вибух, кожна сирена запускають в організмі миттєву реакцію тривоги. Але що відбувається, коли такі сигнали стають повсякденністю? Чи справді ми можемо звикнути до постійної небезпеки? Пояснення дала психолог Таня Солодка у своєму блозі.
Коли людина чує сигнал небезпеки — вибух чи сирену — тіло реагує автоматично. Вивільняються адреналін і кортизол, серце починає битися швидше, м’язи напружуються, а мозок переходить у стан гіперпильності. Це типова реакція виживання.
Однак після цієї мобілізації настає виснаження. Організм витрачає багато енергії, і це призводить до розумової “мли”, втоми, неможливості повернутися до звичного ритму. Якщо загроза не зникає, тіло не має часу на відновлення — нервова система застрягає у стані постійної напруги.
Тривалий стрес змінює людину. Це не слабкість — просто людська нервова система не створена для безперервної бойової готовності. Людина стає надчутливою до звуків, втрачає інтерес до буденних речей, з’являються проблеми зі сном, концентрацією, пам’яттю. Тіло реагує головним болем, високим тиском, порушенням травлення, хронічною втомою. Людина ніби діє “на автоматі”, і це вже не адаптація, а виживання.
З часом організм знижує чутливість — це виглядає як спокій. Насправді ж мозок “переналаштовує” сигнал тривоги, щоб не згоріти. Це не сила — це економія ресурсів.
У класичній моделі стресу за Гансом Сельє є три фази: мобілізація, опір і адаптація. Якщо загроза не зникає, людина або виснажується, або “притуплює” свої реакції. Саме це ми часто приймаємо за витримку чи стійкість.
Психолог попереджає: адаптація не означає, що ситуація нормальна. Людина може не відчувати своїх потреб, не усвідомлювати емоцій і втратити базове почуття безпеки. Це — ціна за виживання.
Щоб допомогти собі, варто визнати: ви пристосувалися до ненормального. Це не нова версія себе — це реакція тіла. Сигнали безпеки потрібно повертати: через тілесні практики, дотик, розмову, прогулянку або терапію. Сльози, тремтіння, сміх — усе це допустимі реакції. І головне — шукати підтримку там, де вона є: у близьких, у психолога, в тих, хто переживає подібне.
