У червні 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький прийняв рішення позбавити Володимира Зеленського почесної нагороди — ордена Білого Орла. Цей крок було зумовлено рішенням українського президента надати одному з військових підрозділів ім'я, пов'язане з Українською повстанською армією (УПА). Польський Інститут національної пам’яті розцінив це як спробу формування національної ідентичності через культ осіб, причетних до злочинів. Водночас українські аналітики наголосили, що для багатьох українців Волинська трагедія сприймається як регіональний інцидент, в той час як для поляків вона є важливою частиною національної історії.
Цей інцидент виявився не просто дипломатичним конфліктом, а відображенням більш глибоких і тривалих проблем у відносинах між двома країнами. Конфлікт не зводиться до простих образ, а стосується складних процесів, які роблять українців і поляків заручниками своїх історичних проектів і травм. Експерти зазначають, що подібні спалахи напруженості часто відбуваються в моменти, коли одна зі сторін відчуває загрозу своїм національним цінностям, і це відкриває можливості для зовнішніх сил, таких як Росія, щоб активізувати розбіжності.
Коріння польсько-українського конфлікту сягає глибоких історичних процесів, які виходять за межі окремих актів насильства. Основою є давня боротьба двох націй за контроль над прикордонними землями — зокрема, Східною Галичиною і Волинню. У складі Речі Посполитої ці території стали ареною домінування польської шляхти, що закріпило соціальну і культурну нерівність. Полонізація місцевих еліт, кріпацтво та релігійна політика формували в українського населення сприйняття польської влади як чужої й гнобительської.
Виступи під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII століття стали першим серйозним викликом польській владі, підірвавши її вплив і запустивши процеси, що призвели до зміцнення російського впливу. Після розподілів Речі Посполитої українські землі потрапили під контроль різних імперій, що лише ускладнювало конфлікт. В австрійській Галичині розпочався національний рух, що вбачав у польському домінуванні основну перешкоду, тоді як польський націоналізм продовжував вважати ці території невід'ємною частиною своєї історії.
Ключовими подіями стали 1918-1919 роки, коли обидві новостворені держави — Польща і Західно-Українська Народна Республіка — вели боротьбу за одні й ті ж землі. Польсько-українська війна продемонструвала не лише військову перевагу поляків, але й несумісність національних проектів. Перемога Польщі призвела до відчуття окупації серед українців, тоді як для поляків ці території продовжували залишатися частиною їхньої історії. Політика полонізації в міжвоєнний період тільки поглибила напруженість, підштовхуючи український націоналізм до більш радикальних форм.
Найбільш напруженим моментом польсько-українських відносин стали роки Другої світової війни, коли радикалізація українського націоналізму призвела до системних насильств з боку УПА проти польського населення. Польські оцінки свідчать про загибель близько 100 тисяч поляків, зокрема 40-60 тисяч на Волині. Протилежні оцінки з українських джерел зазвичай нижчі, але всі вони вказують на жорстокий характер насильства, що мало на меті етнічну чистку. Відповідні дії польських військових не мали аналогічного масштабного характеру.
Післявоєнне врегулювання територій призвело до нових переміщень, зокрема операції «Вісла» 1947 року, коли було депортовано близько 150 тисяч українців. Це стало продовженням політики етнічної гомогенізації та ліквідації соціальної бази для існування українських підрозділів.
Сьогодні історичні травми залишаються основним джерелом напруженості між Польщею та Україною. Дискусії щодо кваліфікації подій 1943-1945 років, роль УПА та питання ексгумацій продовжують впливати на двосторонні відносини, попри те, що Польща стала одним з найбільш активних союзників України після початку війни в 2022 році.
Водночас Росія активно використовує ці історичні суперечності на свою користь, намагаючись дестабілізувати українсько-польські відносини і підвищити рівень українофобії в Польщі. Провокації, що збігаються з дипломатичними кризами, та кампанії дезінформації стають інструментами Москви у гібридній війні.
Соціологічні дослідження вказують на поступове зниження підтримки військової допомоги Україні серед поляків, а також зміни в ставленні до українських біженців. Натомість більшість українців вважають важливим збереження стратегічного партнерства з Польщею, навіть незважаючи на історичні суперечності.
Можливість мирного співіснування між Україною та Польщею потребує від обох сторін готовності до відкритого діалогу без використання історичних ран у політичних цілях. Спільні дослідження, архівні відкриття та повага до пам’яті всіх загиблих можуть стати основою для побудови конструктивних відносин у майбутньому.
