Сніданок, який допомагає худнути: 5 простих продуктів

Після початку повномасштабної війни мільйони українок були змушені залишити свої домівки та шукати прихистку в країнах Європейського Союзу. Разом із труднощами адаптації, мовним бар’єром і пошуком роботи вони стикаються з іншою серйозною проблемою — підвищеним ризиком фізичного, сексуального та психологічного насильства. Ці виклики потребують не лише суспільної уваги, а й комплексної відповіді на рівні держав та міжнародних інституцій.

Дослідження, оприлюднене European Union Agency for Fundamental Rights 24 лютого, засвідчує тривожну тенденцію: жінки-біженки з України частіше повідомляють про випадки домагань, експлуатації та різних форм насильства порівняно з місцевим населенням. Особливо вразливими є ті, хто подорожував самостійно з дітьми або не має стабільного доходу та житла. Нестача соціальних зв’язків і недостатня поінформованість про механізми захисту в приймаючих країнах створюють додаткові ризики.

Звіт базується на опитуванні 2024 року серед понад 1200 українок, які проживають у Чехії, Німеччині та Польщі, а також на інтерв’ю з 30 жінками, що зазнали насильства.

За даними дослідження, кожна четверта українка повідомила про фізичне або сексуальне насильство з початку війни. Із них 62% постраждали вже в одній із країн ЄС, ще 9% — під час втечі до Євросоюзу. Водночас 39% респонденток заявили про випадки насильства в Україні, у частині випадків — з боку російських військових.

Крім того, 51% опитаних повідомили про сексуальні домагання після початку війни, а 23% — про онлайн-домагання. Ці показники перевищують середній рівень серед жінок у країнах ЄС.

Також близько 54% респонденток стикалися з негативною реакцією або нападами після публічного спілкування українською мовою, особливо в Чехії та Польщі. Майже кожна четверта жінка отримувала пропозиції житла чи роботи, які могли мати ознаки експлуатації.

У FRA наголошують на необхідності посилення програм підтримки, інформування про права та створення безпечних механізмів повідомлення про випадки насильства.

У звіті газети The New York Times відображено глибокі та тривожні аспекти сучасної ситуації в Україні. Російська агресія, яка вилилася в останні місяці, залишає Україну без необхідної зброї та живої сили, підштовхуючи людей до відчуття безпеки. Запровадження додаткових ресурсів для залучення більше чоловіків до армії стає вкрай складною місією, оскільки багато українців намагаються уникнути мобілізації, шукаючи безпечніші варіанти за кордоном.

Втікати через річку Тису на кордоні з Румунією стає вибором для деяких, хоча це пов'язано з ризиком стикнутися зі смертельною небезпекою східного фронту. Ця річка, звана "річкою смерті", вже відзначилася великою кількістю людей, які загинули під час спроби перепливти її. Тим не менш, для багатьох українців ризик померти від утоплення здається меншим, ніж загроза потрапити на фронт.

Ті, хто обираються за кордон, не обов'язково обмежуються лише Румунією. Сусідні країни, такі як Словаччина, Польща або Угорщина, стають місцями прихистку для українських чоловіків, які намагаються уникнути військової служби та мобілізації. Однак навіть у втечі з країни їх чекають нові випробування, включаючи статус біженців та зміни у характері контрабанди через українські Карпати.

Ця ситуація, як показує звіт, свідчить про те, що криза в Україні має далекосяжні наслідки не лише на полі бою, а й у повсякденному житті громадян.

Звіт, який ми розглядали, відображає серйозні виклики, з якими стикається Україна через загострення конфлікту з Росією. Брак зброї та живої сили стають нагальними проблемами, які потребують негайного вирішення. Втім, залучення додаткових чоловіків до армії виявляється надзвичайно важким завданням.

Втікання за кордон або спроби уникнути військової служби стають реальними альтернативами для багатьох українців, що створює додаткові напруги в суспільстві та змінює динаміку життя в країні. Ризиковані спроби перетнути кордон або шукати притулку в інших країнах свідчать про глибокі турботи та небезпеку, яку відчувають люди в Україні через військовий конфлікт.

Ця ситуація також підкреслює необхідність міжнародної співпраці та підтримки для забезпечення безпеки та стабільності в Україні.

Протягом великої війни, яка охопила Україну, секретар Дніпровської міськради Олександр Санжара активно здійснював поїздки за кордон, що викликало численні питання та суперечки. Офіційно ці поїздки були оформлені як службові відрядження, однак журналістське розслідування виявило, що насправді він використав власний літак Piper 28-161 Warrior для перельотів, що є значним контроверсійним моментом на фоні військового часу.

Ці поїздки тривали понад півтора року, що викликало нові питання щодо етики використання службових ресурсів і часу у такій ситуації. На момент, коли Україна переживала важкі часи, а мільйони людей воювали на фронті чи боролися за виживання, такі поїздки здаються, м’яко кажучи, дивними. Сама природа цих відряджень, їх мета та реальна потреба в таких поїздках наразі є предметом громадських дискусій.

Схожа ситуація сталась і під час новорічного відрядження — з 28 грудня 2024-го по 10 січня 2025 року. Формально — перемовини щодо будівництва метро, фактично — політ з польського Кросно до Словенії та подальший переліт у невстановленому напрямку. У серпні 2024-го літак Санжари знову зафіксували в небі між Словенією, Хорватією та Польщею, тоді як сам чиновник нібито вів міжнародні переговори.

Сам Санжара виправдовується тим, що літає у вільний час: мовляв, підтримує льотну практику. Він визнає, що є головним користувачем літака, а в майбутньому планує викупити всю власність на нього. Водночас ця повітряна машина коштує, за оцінками експертів, щонайменше $110–120 тисяч, а її обслуговування — понад $10 тисяч щороку.

Питання викликають також реальні фінансові можливості родини. У 2019 році задекларований дохід Санжари становив лише 470 тисяч гривень. Його дружина підтвердила, що літак разом із ремонтом коштував понад $100 тисяч. З’ясувалося, що 70% літака належить компанії ATN Enterprises, зареєстрованій у Сан-Марино, керівницею якої є сестра посадовця — Ірина Санжара.

Журналісти ставлять питання: чи були закордонні візити виправданими службово, чи це лише прикриття для приватних авіаподорожей? І чому посадовець під час війни дозволяє собі розкішні маршрути через Словенію та Хорватію, тоді як військові та волонтери борються за кожен літр пального?