Український суд вирішив: Успенський собор повертається державі

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

В обох випадках завжди є сильніший, правила для якого відрізняються від загальних. Це замкнуте коло дещо нагадує реалії часів станових монархій, коли всі мають визначені і прописані ролі, існує усталений порядок речей, а будь-які зміни є аномаліями. Лиш українцям у цій системі координат не сидиться на місці. Вони раз у раз перевертають усе з ніг на голову й шукають своє місце під сонцем. Принаймні останнім часом, зазначає видання ZAXID.net.

У підручниках з історії України ми десятиліттями спостерігали образ безправного українського народу. Гніт, полонізація, русифікація, утиски… Проте світ дещо інший. Він непередбачуваний і несправедливий, містить багато підлості й непослідовності. Однак, навіть цього не помічаючи, ми живемо поруч із дивовижними людьми. Вони гідні захоплення й написання про них книг, зйомки фільмів. Виклик усталеному порядку та несправедливості, багаторічним пропагандистським кліше – кредо багатьох наших співвітчизників. Власне це і є шлях до набуття Україною суб’єктності. Не всім він подобається, але інакше не буває.

Проголошення незалежної України відбулося фактично і юридично, але до свідомості людей (часто і самих українців) це дійшло далеко не зразу. Нас довго сприймали за росіян і такими себе бачили багато українців. Одні й інші користувалися дивними й ефемерними конструктами на кшталт «русскіє». Вважали, що кажуть про всіх, хто жив у Російській імперії і Радянському Союзі.

Про тих, які, в їхньому сприйнятті, волею випадку та обставин, не стали частиною Російської Федерації. При цьому вони ще й згадують якусь «Росію». Проте власне «Росії» ніколи не існувало. Є люди в Україні, Білорусі, Казахстані тощо, які вважають себе «русскімі» і бачать у цьому зв’язок з «Росією», але назва тієї держави на болотах – Російська Федерація. Перед тим був СРСР. Ще раніше Російська імперія. До неї Московія. «Росії» не було і зараз немає. Є Україна, Білорусь і Російська Федерація. «Росія» – лиш у схемах російських пропагандистів.

Їм вигідно поширювати нісенітниці про князя Володимира, «правителя Росії» або про єдиний історичний шлях і спільну колиску, тобто брехню про українців, білорусів і росіян, які нібито є одним народом. У це вкладають великі гроші, про це без упину торочить їхня пропаганда, довільно інтерпретуючи події минулого у вигідному для себе ключі.

«Дослідження» в такому дусі пишуть у Російській Федерації, на Заході та й у нас. Донедавна це взагалі був домінантний політичний наратив, коли говорили про Східну Європу. Цей простір вважався російською сферою впливу. Така матриця, усталена й закореніла, але побудована на брехні й несправедливості, не передбачала коректур і всіх влаштовувала. Подекуди від такого мислення бояться відступити досі. Наприклад, на Заході.

Дії й позицію Російської Федерації можна пояснити, якщо бути свідомим політичного мракобісся, яке там буяє. Імперської діареї, що властива політикуму, елітам і значній частині їхнього населення. Дивною є поведінка цивілізованого світу.

Постійно апелюючи до раціонального мислення й загальнолюдських цінностей, колективний Захід так і не наважився поставити під сумнів тиражовані росіянами вигадки. Навіть попри те, що не всі з них історичні чи нейтральні. Більшість – ксенофобські й суперечать цінностям Заходу, а значна частина – політичні й відверто спрямовані проти Європи.

Проте це ніколи нікого не хвилювало. Пихаті росіяни вирізнялися зверхністю й підлістю, куди б не закинула їх доля. Упередженість і деспотизм фонтанували російські владні особи на міжнародному рівні. Усіх все влаштовувало. Це сприймали за норму. «Дітям Сталіна» можна. Лише коли руки росіян стали по лікоть у крові, адекватна частина світу зрозуміла, що так тривати більше не може.

Хоча критикувати світ за світоглядну незрілість чи брак принциповості ми не можемо. Навіть після проголошення незалежності багато українців довго вірили російській пропаганді, дивились російські фільми і слухали тиражовану росіянами музику.

Українське вважали неякісним і не помічали, що російська продукція отруєна пропагандою і зневагою до всього людського. Масштабність цих процесів була такою, що виникало відчуття, наче нам готують теплу ванну. Ціль – ще одна Білорусь, тобто деполітизована пустеля, зі жителями якої можна робити все, що заманеться. Тоді й взяли слово свідомі українці.

Від 2004 року і досі українці неодноразово міняли хід історії. Це були внутрішні питання. Як оскарження результатів виборів у 2004 році. Події масштабні. Як Революція гідності та відбиття російської агресії, що потрапило в поле зору всього світу.

Цей момент часто за лаштунками, але українці неодноразово брали ініціативу у свої руки в найнесподіваніші моменти і міняли усталений порядок. Це руйнувало «договірняки», ламало плани політикам, які по-чемберленівськи «вирішують» питання.

Коли здавалося, що виходу немає, своє слово казали українці. Валили Радянський Союз, зокрема, росіяни. Скажімо, коли Боріс Єльцин закликав своїх прихильників виходити на протести. Проте поховали СРСР, між іншим, українці, які в грудні 1991 року проголосували на референдумі за незалежність. Згодом ця карта стала політичним козирем Леоніда Кравчука.

Демократичні протести українців у 2004 році дозволили Віктору Ющенку, чи не найуспішнішому в історії нашої країни прем’єр-міністру, відновити справедливість і стати президентом. Українці міняли хід подій під час Революції гідності та в часі злочинної агресії Російської Федерації проти нашої країни. У першому випадку від нас не очікували такої згуртованості й волі, у другому – стійкості.

На жаль, жоден із цих несподіваних маневрів українське суспільство не зуміло трансформувати в системні й послідовні політичні реформи, які дозволили б створити ефективні державні органи, справедливі суди та рівні для всіх правила.

У моменті з проголошенням державної незалежності України в 1991 році був фактор несподіванки й ламання усталених порядків. Фактор несподіванки спрацював і під час подій 2004 року, 2013-2014 років, а також у 2022-му. Під час Помаранчевої революції в потенціал та самоорганізацію українців не вірили бандити з Партії регіонів, які хотіли прийти до влади шляхом фальсифікації виборів.

Під час Революції гідності українці сколихнули весь світ, показавши найбільш демократичним країнам, еліти яких забули значення слів «цінності» й «демократія», що таке воля, принципи і самобутність. Перегородивши шлях путінській чумі, українці розбили цинічні плани й очікування колективного Заходу про окупацію частини України російськими військами та наступну партизанську війну на цих територіях.

Прикладом раптових і несподіваних дій українців можна вважати й операцію ЗСУ на теренах Курщини. Ми досі достеменно не знаємо, якими були цілі цієї операції та в якому контексті бачить ці події Генеральний штаб ЗСУ, але цей наступ став несподіванкою для людей в Україні, на Заході і в Росії.

На адресу операції української сторони звучало багато критики. Проте незаперечним є те, що вона підняла дух і дала надію українцям. Не менш важливо, що ці раптові масштабні дії розвіяли низку міфів російської пропаганди. Було розрубано й гордіїв вузол настроїв на Заході, який, таке враження, почав шукати шляхи примирення сторін – навіть шляхом суттєвих поступок України.

Курська операція триває і має певні позитивні наслідки для української сторони. Проте й ейфорія від неї спала. Над нами знову загроза заморозки війни на невизначених (вважай – невигідних для України) умовах. На Заході поступово повертаються до політики розведення руками і перебігання між краплинками.

Вкотре українці перевернули усе з ніг на голову, але чи принесе це користь для нашої країни в довготерміновій перспективі? Ситуативний розрив шаблону працює, але не так довго, як цього хотілося б. Очевидно, що ні виграти війну, ні збудувати ефективні державні інститути ситуативними стрибками не вийде.

Українці мали безліч нагод, щоб у цьому переконатися. Одне й інше потребує стратегічного і продуманого плану, бачення. Якщо цього не буде, нас надалі чекатимуть гойдалки настрою й очікувань. Перевалювання між ейфорією, що сягає хмар, та нестерпною рутиною, яка тягне на дно. Ми, зрозуміло, сподіваємося на перше, але в якийсь момент може переважити друге.

Євген Гулюк

У центрі уваги правоохоронних органів опинилися високопосадовці АТ «НАЕК «Енергоатом», яких джерела в слідчих структурах пов’язують із багаторічною корупційною схемою з виведення державних коштів. У матеріалах справи фігурують колишній міністр енергетики та нині відсторонений міністр юстиції Герман Галущенко, чинний міністр енергетики Світослав Гринчук, тимчасовий виконувач обов’язків голови правління компанії Петро Ковтонюк, віцепрезидент Якоб Хартмут, керівники низки ключових філій — Полович, Божко, Стоянов, а також ексгендиректор підприємства Ковальчук.

За наявною інформацією, йдеться про розгалужену фінансову схему, яка функціонувала протягом кількох років і була вибудувана через мережу підконтрольних юридичних осіб та пов’язаних між собою фізичних осіб-посередників. Саме через них, за версією слідства, здійснювалося оформлення сумнівних контрактів, фіктивних послуг та постачання товарів за значно завищеними цінами.

Системне покривання порушень на всіх рівнях контролю давало змогу виводити державні гроші під виглядом «модернізації» атомних станцій — при тому, що реальні роботи у багатьох випадках не виконувалися або виконувалися частково.

Особливу роль відігравали посадові особи, які мали вплив на рішення територіальних центрів комплектування. За даними слідства, вони допомагали працівникам підприємств-учасників схем ухилятися від мобілізації, фактично гарантувавши безперешкодну роботу тіньових потоків.

У контексті розслідування слідчий суддя Центрального райсуду Миколаєва Олена Демінська ухвалою №490/9864/25 від 1 грудня 2025 року відмовила у задоволенні скарги щодо невнесення відомостей до ЄРДР, що лише підкреслює складність та політичну чутливість справи.

Паралельно зі схемою реконструкцій діяла ще одна — фінансова. За інформацією слідства, Сердюк Олександр Іванович є фактичним засновником і контролером низки компаній:ТОВ «Єдиний гаманець»,ТОВ «ПЕЙ ПЛЕЙС Україна»,ТОВ «НЕЙШНЛ ПЕЙМЕНТ ЕНД КОЛЛЕКШН ПРОЦЕССІНГ ЦЕНТР» та інших.

Разом із групою фізичних осіб, серед яких Веремчук, Стржалківська та Рудоман, він організував злочинне угруповання для відмивання коштів і обслуговування нелегальних транзакцій — у тому числі пов’язаних із гральним бізнесом.

Для цього використовувалася мультифункціональна платіжна система Wallet One, що дозволяє проводити онлайн-перекази, здійснювати обмін валют, включно з російським рублем, і зберігати кошти. Наявність прямого доступу до фінансових потоків та транзакцій у RUB створює ризики для національної безпеки України та дає РФ можливість впливати на тіньові фінансові процеси.

Компанії-учасники схеми формально виглядали легальними, але фактично виконували роль «пральні» — обслуговували фіктивні договори, генерували підроблені дані про товари та послуги та легалізували кошти, отримані злочинним шляхом.

Слідство перевіряє зв’язки між атомною та платіжною частинами схеми, оскільки обидві — за попередніми даними — могли використовувати спільну інфраструктуру для переміщення та приховування грошей.

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

Як наголошується в статті, у цій справі “всюди видно відбитки пальців” Зеленського.

“У Києві вже багато місяців не секрет, що президент тисне на своїх військових начальників, щоб ті почали літній наступ. Але, з огляду на проблеми України з людьми та ресурсами, ті вагалися”, – йдеться у статті.

Очевидно, що Київ тепер готовий ризикувати цінними солдатами і технікою, щоб зайняти тут хоч якусь позицію. Критики Зеленського стверджуватимуть, що це нераціональне використання як життів солдатів, так і важкої техніки, якої Україна відчайдушно потребує далі на півдні, на Донбасі.

Але в статті при цьому зазначається, що “цей контрудар не зможе переломити хід війни”.