Вчені вперше знайшли прямий зв’язок між бактеріями ротової порожнини та інфарктом

В українських соцмережах активно поширюються емоційні дописи про нібито масштабні анулювання права власності, арешти квартир за борги та «перезавантаження» державних реєстрів. Автори таких повідомлень часто апелюють до страхів людей, стверджуючи, що житло можна втратити майже миттєво й без пояснень. Водночас фахівці у сфері права підкреслюють: подібні твердження не мають під собою юридичних підстав і спотворюють реальний стан речей.

Юристи наголошують, що право власності в Україні є конституційно захищеним. Його припинення або обмеження можливе лише у чітко визначених законом випадках і виключно на підставі судового рішення. Жоден державний орган, банк чи реєстратор не може «автоматично» позбавити людину квартири або будинку без проходження встановленої законом процедури. Будь-які історії про масові нічні списання чи централізоване очищення реєстрів є маніпулятивними.

Найбільший ризик виникає у випадках сумнівних правочинів — коли договір купівлі-продажу чи дарування був підписаний під тиском, без згоди співвласників, без нотаріального посвідчення або за участі фіктивних сторін. Якщо суд визнає документ недійсним, право власності повертається до попереднього власника або стає предметом спору.

Активно обговорювана тема — втрата житла через борги. Закон справді передбачає можливість стягнення майна у випадку кредитної застави або великих судових боргів. Проте йдеться про індивідуальні рішення суду, а не масові виселення. За комунальні борги або невеликі заборгованості квартири не відбирають.

Окремий блок інформації стосується реквізиції майна в умовах війни. Юристи пояснюють: вилучення можливе лише офіційно, з компенсацією, і рішення ухвалює держава, а не місцеві чиновники. Масових випадків реквізиції житлової нерухомості наразі не зафіксовано.

Право власності також може бути втрачено у разі конфіскації за кримінальні злочини або вилучення земельних ділянок для суспільних потреб — але такі випадки дуже поодинокі й повністю залежать від обставин конкретної справи.

Експерти прогнозують: у 2026 році масового позбавлення українців житла не буде. Усі рішення приймаються індивідуально, у суді, з перевіркою документів і дотриманням процедури. Панічні дописи у соцмережах — значною мірою перебільшення.

Юристи радять власникам нерухомості регулярно перевіряти правильність даних у держреєстрі, зберігати копії документів, уважно вивчати історію об’єкта при купівлі та усувати ризики, пов’язані з іпотечними чи кредитними зобов’язаннями. За належного оформлення права власності та відсутності сумнівних угод підстав для хвилювання немає.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.