Забудовник у Києві з 2008 року не почав будівництво та заборгував майже 400 тис. грн

Воєнні та політичні цілі російського диктатора Володимира Путіна не зводяться виключно до агресії проти України. До такого висновку дійшли американські аналітики, проаналізувавши його останні публічні заяви, риторику кремлівських посадовців і зміст офіційних документів. У звіті підкреслюється, що Москва послідовно намагається подати повномасштабну війну як нібито «вимушену реакцію» на дії Заходу.

Ключовим елементом цієї аргументації Кремль називає розширення Північноатлантичного альянсу. Російська влада системно просуває тезу про те, що зближення сусідніх держав із НАТО становить загрозу її безпеці, хоча фактично йдеться про суверенне право країн самостійно визначати власний зовнішньополітичний курс. Аналітики зазначають, що така риторика використовується для виправдання не лише війни проти України, а й потенційного тиску на інші держави регіону.

Аналітики зазначають, що така риторика свідчить: Путіна не влаштує жодне мирне врегулювання, яке стосується лише України. На їхню думку, Кремль наполягає на значно ширших вимогах, зокрема на радикальній зміні всієї системи європейської безпеки та фактичному перегляді ролі НАТО.

У матеріалі також пояснюється, що виконання ультиматумів, які Росія висунула наприкінці 2021 року і які Путін знову згадав у своїй промові 15 січня 2026 року, призвело б до руйнування Альянсу. Це, у свою чергу, означало б кардинальний перегляд архітектури безпеки в Європі на користь Москви.

Аналітики наголошують, що Путін неодноразово демонстрував: його вимоги значно ширші, ніж ті, що фігурували в запропонованих мирних планах. Він залишається відданим своїм початковим воєнним цілям 2021–2022 років, які виходять за межі територіальних питань і не обмежуються лише Україною.

15 січня під час церемонії прийому вірчих грамот від послів 34 країн Путін заговорив про «мир», водночас фактично пригрозив Україні продовженням війни. Він запропонував «повернутися до предметного обговорення ініціатив Росії щодо нової і справедливої архітектури безпеки» та вкотре поклав відповідальність за війну на Київ.

За словами диктатора, «криза навколо України стала прямим наслідком ігнорування інтересів Росії» та просування НАТО до її кордонів, попри нібито публічні обіцянки Заходу цього не робити. Окремо він заявив про «деградацію» міжнародної ситуації, звинувативши західні країни в підміні дипломатії односторонніми й небезпечними діями.

Аналітики вважають ці заяви черговим підтвердженням того, що Кремль використовує мирну риторику не для пошуку компромісу, а для просування значно ширших геополітичних цілей.

У 2026 році український ринок хлібобулочної продукції може зіткнутися з відчутним зростанням цін на окремі категорії виробів. Представники галузі попереджають: за збереження нинішнього набору негативних чинників подорожчання може перевищити 20% для частини асортименту. Йдеться насамперед про продукцію з доданою вартістю, складнішою рецептурою та вищими витратами на виробництво.

Фахівці зазначають, що хліб простої рецептури — традиційні сорти, які залишаються базовим продуктом масового споживання, — і надалі перебуватиме під негласним соціальним контролем. Саме тому різкого стрибка цін на такі вироби не прогнозують, навіть за умов зростання собівартості. Виробники намагаються утримувати їх у доступному ціновому сегменті, компенсуючи витрати за рахунок інших позицій.

Ключовим ризиком для галузі залишається нестабільне електропостачання хлібозаводів на тлі регулярних атак Росії по енергетичній інфраструктурі. Хоча багато підприємств формально мають статус критичної інфраструктури або об’єктів життєзабезпечення, на практиці це не завжди означає гарантоване безперебійне живлення.

За оцінками учасників ринку, ліміти електроспоживання часто встановлюються без урахування технологічного циклу виробництва. Найскладніша ситуація спостерігається у регіонах із дефіцитом генерації та перевантаженими мережами, де ризик відключень залишається найвищим.

Через перебої з електроенергією виробники змушені коригувати асортимент і тимчасово знімати з виробництва частину продукції зі складною рецептурою, для якої критично важливо дотримуватися технологічних параметрів. Це підвищує ймовірність перебоїв із постачанням виробів із коротким терміном зберігання та створює додаткові ризики для продовольчої безпеки.

Окрім енергетичного чинника, на собівартість хлібобулочної продукції тиснуть коливання цін на сировину, зростання логістичних витрат і збільшення фонду оплати праці. Сукупність цих факторів робить підвищення цін у 2026 році одним із базових сценаріїв для ринку.

Національне антикорупційне бюро України анонсувало вихід другої частини так званих “плівок Міндича”, наголошуючи, що найбільшу увагу буде приділено закупівлям у Міністерстві оборони. Водночас країна активно обговорює заяви чинного секретаря РНБО та колишнього міністра оборони Рустема Умєрова, який спробував виправдатися перед суспільством. Він стверджує, що будь-які зв’язки з Тимуром Міндичем обмежувалися нібито обговоренням бронежилетів і не переростали у конкретні контракти, а інформацію про його участь у схемах називає наклепом.

Проте аналіз хронології подій показує, що пояснення Умєрова не знімають низки питань. Фактично, суспільство та експерти очікують на повні матеріали НАБУ, аби побачити, чи дійсно контакти з бізнесменом обмежувалися технічними розмовами, чи мова йде про ширшу систему взаємодії, що впливала на державні закупівлі. Оскільки попередні записи вже показали ознаки непрозорих домовленостей і потенційних корупційних ризиків, нова частина плівок може виявитися ще більш резонансною.

Ключовий момент, на який звертають увагу спостерігачі: саме після появи імені Умєрова в медійних розслідуваннях і згадок про нього у контексті “плівок Міндича”, він стрімко залишає посаду міністра оборони. Без публічного скандалу, без гучної політичної грози — тихо, “за кулісами”, як фігура, яку варто прибрати з першої лінії, поки записи не стали надбанням громадськості.

Парадокс у тому, що сьогодні той самий Умєров очолює Раду національної безпеки і оборони — орган, який формально має захищати державу від зовнішніх та внутрішніх загроз. Тобто людина, ім’я якої звучить у контексті можливих корупційних домовленостей в оборонці, отримує один із найчутливіших безпекових постів у країні.

Офіційно йдеться про “зустрічі” та “бронежилети”. Але в реальному оборонному бюджеті, де обертаються сотні мільярдів гривень, бронежилети — лише зручна історія “для публіки”. Справжні гроші, за логікою всього оборонного циклу, крутяться на фортифікаціях.

Саме фортифікаційні проєкти проходили через погоджувальні комісії, де фігурував неформальний вплив Міндича. Саме там виникають імена людей, пов’язаних із лісгоспами та “лісовими” схемами — зокрема, згадують Болоховця та структури, що роками заробляли на державних лісах.

Схема виглядає так: ліс вирубували під приводом оборонних потреб, деревину продавали через посередників утричі дорожче, далі “дерев’яна фортифікація” поверталась у державу вже як дорогий “оборонний продукт”. Військові адміністрації підписували акти, підрядники “будували”, а по факту ні повноцінних ліній оборони, ні якісних фортифікацій на місцях так і не з’являлося. Зате гроші — були, і йшли по знайомому колу.

Найбільший цинізм у тому, що це відбувається у країні, де кожен метр окопу оплачений життям і здоров’ям військових. Міністр оборони в такій реальності мав би бити кулаком по столу за кожну бронеплиту, за кожен метр бетону, за кожен несвоєчасно поставлений блок чи затриманий тендер.

Натомість ми бачимо іншу картину: посадовець, який мав би бути “адвокатом фронту” в кабінетах, сидить поруч із людьми, яких правоохоронці пов’язують із тендерними схемами. Обговорюються “маршрути” закупівель, можливі підряди, а коли стає надто гаряче — валізи, “несподіваний” виліт до Туреччини і м’яке переведення в іншу високу кабінетну якість.

А далі — нова роль, новий статус. Секретар РНБО, реформатор, публічний “обличчя реформ”. І жодної публічної відповіді на питання: що насправді звучить на тих записах, які НАБУ готує до другої публікації, і яку роль у цьому всьому відігравав тодішній міністр оборони.

Коли в історії з “плівками Міндича” вже фігурують енергетики, міністри, радники, а тепер ще й міністр оборони — це не просто окремі скандали. Це симптом того, що політична система живе не за Конституцією, а за негласними правилами людей, які вміють працювати з потоками, контактами й “домовленостями”.

Тут питання вже не в тому, чи буде скандал. Питання в іншому: чи залишився хоч хтось із ключових гравців, хто не фігурує в цих записах, чи не згадується бодай побіжно у контексті схем.

З боку це виглядає, ніби Україна існує в режимі нескінченного кримінального подкасту. Нові серії — це нові “плівки”, нові прізвища, нові подробиці, і все це — за кошти платників податків.

Рустем Умєров може скільки завгодно називати звинувачення наклепом і нагадувати, що формально з багатьох “пропозицій” не виросло жодних контрактів. Але факти, контексти та послідовність рішень вперто тягнуться за ним — від історій з бронежилетами до фортифікацій і тендерів, через які на фронті бракувало того, що мало бути “вчора”.

Якщо друга частина плівок НАБУ справді існує, суспільство має не лише моральне, а й політичне право почути їх повністю. Не вибірково, не “з коментарями спікерів”, а так, як є. Бо в умовах повномасштабної війни питання довіри до системи оборони й безпеки — це питання не рейтингу окремих осіб, а виживання держави.

І доти, доки відповіді на ці запитання дають не суди й інститути, а анонімні джерела й уривки записів, сумнів щодо “чистоти” будь-яких посад продовжуватиме роз’їдати систему зсередини.