Лікар зменшив свій біологічний вік на 17 років за допомогою вітамінів

Верховна Рада України зробила значний крок у напрямку вдосконалення військового законодавства, ухваливши в першому читанні законопроєкт, який стосується питань самовільного залишення військових частин та дезертирства в умовах дії воєнного стану. Цей документ спрямований на внесення змін до чинного законодавства з метою пом'якшення наслідків для військовослужбовців, які приймають рішення повернутися до виконання своїх обов'язків.

Як пише Forbes, Україна могла отримати до 15 таких батарей і тепер вони становлять близько третини української ППО.

Свідоцтва про таке постачання вперше з’явилися 2023 року. Переговори вели американці. Тайвань почав знімати HAWK з озброєння ще 2015 року і замінювати системами місцевої розробки та імпортними NASAMS.

«HAWK уже понад 60 років. Але він простий, надійний, дуже мобільний, легко модернізується і відмінно працює проти повільніших безпілотників, крилатих ракет і пілотованих літаків. Ракета HAWK сумісна з більш сучасною системою ППО NASAMS», – пише видання.

До того ж десятки країн використовують HAWK, а тому Україна повинна мати можливість закуповувати для неї сотні ракет. Головний недолік системи – радар схильний до перешкод.

Експерт наголошує, що саме по собі збільшення чисельності військ не гарантує успіху. Без належного планування, логістичної підтримки та адаптації тактики до сучасних умов ведення бойових дій, такий крок може виявитися неефективним або навіть контрпродуктивним.

Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичнустратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

Щодо, власне, воєнної сфери.

Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

Ну й т.д.

Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.

Мешканець села Сасів на Львівщині, Володимир Маліцький, опинився у складній ситуації, коли його мобілізували на військову службу, незважаючи на те, що він доглядав за тяжкохворим батьком, який потребував постійної медичної допомоги. Цей випадок привернув увагу громадськості та поставив питання щодо процедур та бюрократичних моментів, які супроводжують мобілізацію.

Причиною для мобілізації стала затримка з оформленням документів, які дають право на відстрочку від служби. Згідно з чинним законодавством України, громадяни, що доглядають за особами з інвалідністю або тяжко хворими родичами, мають право на відстрочку від мобілізації. Однак, як виявилося в цьому випадку, через затримку з оформленням відповідних документів Володимир не зміг скористатися цим правом.

Однак, у випадку з Володимиром, через реорганізацію органів соціального захисту виникла затримка у видачі довідок. Це унеможливило вчасне подання необхідних документів, через що чоловік був мобілізований. У центрі комплектування зазначили, що мобілізація відбулася відповідно до закону, оскільки підтвердження права на відстрочку на момент призову надане не було. Водночас, як наголосили у ТЦК, кожен випадок розглядається індивідуально. Володимир Маліцький розповів у коментарі журналістам, що вже після розголосу ситуації отримав короткострокову відпустку зі служби. Йому дали до 10 днів, аби він зміг надати всі документи у військову частину для офіційного звільнення з армії. За словами чоловіка, він протягом останнього часу регулярно поновлював відстрочку, що вимагала підтвердження кожні три місяці. Цього разу він не встиг оновити довідку про отримання державної допомоги на догляд за батьком, який має першу групу інвалідності.

Юристи зазначають, що подібні ситуації трапляються через складну бюрократичну процедуру, особливо у періоди змін у структурі органів соцзахисту. Найпростіший вихід — завчасно готувати документи і бути в постійному контакті з військовим обліком.

Раніше уряд автоматично поставив на військовий облік усіх чоловіків віком від 25 до 60 років, які не перебували у реєстрі. Вони мають можливість перевірити свої дані через додаток “Резерв+” і повинні дотримуватись правил військового обліку, аби уникнути штрафів і непорозумінь.

Запит на політичний захист з боку влади українськими бізнес-структурами стає неабиякою проблемою, зважаючи на те, що замість допомоги вирішення проблем вони часто стикаються з тиском та втручанням у їх діяльність. У цьому контексті крупні українські підприємства все частіше обирають альтернативний шлях — налагодження контактів з західними партнерами, оминаючи пряму взаємодію з Офісом Президента та іншими вітчизняними політичними структурами.

Такий вибір зумовлений не лише бажанням уникнути непередбачуваного втручання з боку внутрішньої політичної системи, але й необхідністю захисту від надмірного тиску та негативного впливу з боку силових структур. Консолідація з західними партнерами надає бізнесу не лише додаткові можливості для розвитку та розширення, а й забезпечує важливий рівень захисту від негативних впливів.

Така стратегія співпраці зарекомендувала себе як ефективний механізм збереження бізнес-інтересів в умовах складного політичного та економічного середовища. Навіть попри можливі ризики та складнощі, пов'язані з міжнародною співпрацею, українські компанії обирають цей шлях у розумінні, що він принесе їм більше стабільності та можливостей для успішного функціонування на ринку.

Показовим у цьому плані є «кейс Віталія Кропачова» – мільярдера, відомого своєю проукраїнською позицією. Не так давно у Кропачова відбулися обшуки, а сам він був взятий під варту без права внесення застави.

Про це повідомляє редакція сайту 360UA NEWS

За даними слідства, через своє підприємство та посадових осіб Міністерства енергетики та Державної податкової служби Віталій Кропачов завдав державі збитків на понад 2 млрд грн на махінаціях у вугільній сфері. Водночас адвокати Кропачова заявляють про фальсифікацію кримінальної справи щодо їхнього підзахисного, з метою тиску на бізнес.

Нагадаємо, зовсім нещодавно ДБР затримало іншого відомого українського підприємця: Ігоря Мазепу. Його звинуватили в організації «схем», які завдали державі шкоди на 7 мільйонів гривень, за що Мазепі загрожувало до 12 років позбавлення волі. Кейс Ігоря Мазепи викликав величезний резонанс у суспільстві, а сам Мазепа заявив, що його затримали «за критику правоохоронного свавілля».

Ігоря Мазепу асоціюють із власником пулу українських ЗМІ, який має хороші зв’язки в США і Європі – Томашем Фіалою. У кейсі з Віталієм Кропачовим, який також є власником пулу ЗМІ, зокрема одного з телеканалів, простежується аналогічний зв’язок. Деякі експерти пов’язують арешт Віталія Кропачева з бажанням забрати або поставити під контроль медіа-активи, які йому належать, але прямих доказів цьому немає.

Ще одна причина, порівняти «кейс Віталія Кропачова» з «кейсом Ігоря Мазепи», той факт, що прізвище Віталія Кропачова широко відоме в колі спецслужб і західних журналістів, та й, мабуть, усього світового співтовариства. Адже саме завдяки Віталію Кропачеву світ дізнався, що пасажирський авіалайнер Boeing 777 було збито внаслідок запуску ракети з російського зенітно-ракетного комплексу Бук. Події відбувалися в рідній для Кропачова Донецькій області, саме він зібрав усі докази і вивозив ключових свідків на підконтрольну Україні територію.

Кейси Ігоря Мазепи та Віталія Кропачова показують, що через необґрунтовані переслідування з боку силового блоку бізнес почав сприймати українську владу як «рейдерів».

Логіка доволі проста, адже бізнес сприймає будь-яке свавілля силовиків як волю Президента, тоді як зайнятий війною Володимир Зеленський цілком може не знати про те, що відбувається. Нагадаємо, що існує загальна практика, коли президента країни про те, що відбувається, інформують у вигляді «доповідей» та «аналітичних» записок, які здебільшого готують ті самі силовики.

У цій ситуації одна частина українських еліт, через старі зв’язки, намагається вести сепаратні переговори з РФ, що є одним із пріоритетних напрямків роботи для української контррозвідки. У той час як інша частина української еліти, яка відкрито підтримала Україну і багато допомагає українській армії, зі зрозумілих причин не може перейти на бік РФ.

Як наслідок, малий та середній бізнес, намагаючись захиститися від правоохоронного свавілля, гуртується навколо проукраїнських опозиційних сил. Назвемо їх «колективним Порошенком». Водночас крупні гравці, як-от Ігор Мазепа та Віталій Кропачов, можуть собі дозволити напряму, або через лобістів, вести діалог із Західними структурами.

Хоча звучить це парадоксально, але тиск силовиків на український бізнес послаблює насамперед позиції Офісу Президента, змушуючи українських підприємців шукати прямі комунікації з політичними силами в Європі та США.