Мер Києва звинувачує нового голову КМВА у саботажі

Ексначальник Департаменту захисту економіки Національної поліції України Ігор Купранець перетворив свій офіс у київському бізнес-центрі «Айсберг» на унікальний кластер, де зосередилися компанії, пов’язані з колишніми правоохоронцями, представниками енергетичного сектору та навіть експрезидентом країни. Примітно, що сама будівля бізнес-центру свого часу була зведена з порушеннями, проте рішення Київської міської ради щодо продажу землі під спорудою фактично узаконило її існування та подальшу діяльність.

Після звільнення зі служби у 2019 році Купранець активно займався розбудовою родинної бізнес-структури. За кілька років вона суттєво розрослася й охопила чималі активи у туристичній сфері — серед них готельні комплекси у Буковелі, Пилипці та Трускавці. Поступове розширення потребувало нового адміністративного центру, і вже у 2021 році більшість компаній, пов’язаних із родиною, були переведені до БЦ «Айсберг».

Окрім родинного бізнесу, в офісі оселилися фірми колишніх високопоставлених чиновників та політиків. Серед них фонд «Лео інвест груп» заснований Віктором Ющенком, компанії пов’язані з Леонідом Крючковим та колишнім співробітником САП Володимиром Кривенком, а також ТОВ «Бенкет» Руслана Марчука. Багато з цих компаній займаються видобувною, енергетичною та логістичною діяльністю, а деякі — у сфері ресторанного бізнесу.

Журналісти відзначають, що БЦ «Айсберг» став символом тісного переплетення бізнесу та правоохоронної системи. Попри кримінальні провадження щодо незаконного будівництва та участі колишніх поліцейських у бізнесі, суди та місцева влада фактично сприяли легалізації офісного центру.

Ігор Купранець, його родина та колишні правоохоронці, які оселилися в БЦ «Айсберг», продовжують вести бізнес у різних сферах, демонструючи, що після служби у силових структурах в Україні можна швидко інтегруватися у приватні прибуткові проєкти, залучаючи впливових партнерів.

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

Згідно з поданими деклараціями за червень та липень, Порошенко заробив понад 38 мільйонів 200 тисяч гривень. Це викликало хвилю критики у ЗМІ та суспільстві, оскільки раніше з’явилася інформація про інші фінансові махінації, пов’язані з Порошенком та його партією.

Один з найбільших скандалів стосується інвестицій Порошенка в облігації через його власний банк. Згідно з повідомленнями ЗМІ, Порошенко інвестував 156 мільйонів гривень, які були зібрані українцями для його фонду на підтримку Збройних Сил України (ЗСУ), в облігації державного боргу. Ця інвестиція принесла Порошенку прибуток у 50 мільйонів гривень, який залишився неоподаткованим.

Крім того, аналітичний звіт YouControl вказує на те, що депутати від “Європейської солідарності”, яких у парламенті всього 27 з 401, під час війни збагатилися на суму більшу, ніж усі інші депутати разом узяті. У 2022 році, попри військовий стан та економічні труднощі в країні, Порошенко задекларував майже 1,5 мільярда гривень заробітків, що в 20 разів більше, ніж до війни. Таким чином, він увійшов у трійку найзаможніших олігархів України.

У 2023 році, порівняно з 2022 роком, статки Порошенка зросли ще на 224 мільйони доларів, і наразі оцінюються майже в 1 мільярд доларів.

Додатково, згідно з повідомленнями ЗМІ, кошти, які були зібрані фондом Порошенка та пов’язаною з ним громадською організацією “Справа громад” на підтримку ЗСУ, використовувалися для внесення застав підозрюваним у кримінальних справах, а також для отримання прибутку на купівлі-продажу державних облігацій.

Ще один скандал стосується того, що за даними НАЗК, “Європейська солідарність” Порошенка вивела з державного бюджету на власний рахунок 35 мільйонів гривень. Ці кошти, які мали бути використані для фінансування політичних партій, були привласнені через схему з купівлею державних облігацій.

Експерт наголошує, що саме по собі збільшення чисельності військ не гарантує успіху. Без належного планування, логістичної підтримки та адаптації тактики до сучасних умов ведення бойових дій, такий крок може виявитися неефективним або навіть контрпродуктивним.

Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичнустратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

Щодо, власне, воєнної сфери.

Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

Ну й т.д.

Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.