На Запоріжжі викрито схему постачання бракованого спорядження для ЗСУ на десятки мільйонів гривень

За даними медіа, масштабна справа щодо відмивання 5 мільярдів гривень, пов’язана з діяльністю Олени Дегрик-Шевцової та Айбокс Банку, опинилася під загрозою через низку процедурних порушень, у яких фігурують окремі представники Бюро економічної безпеки України. Йдеться про неточності у розрахунку строків досудового розслідування, що згодом стали ключовим аргументом для суддів, коли питання дійшло до апеляційної інстанції. Попри тривалу роботу слідчих та заявлені збитки державному бюджету, ситуація розгорнулася так, що юридичні неточності переважили вагу зібраних доказів.

Київський апеляційний суд, отримавши матеріали провадження, констатував формальні підстави, які неможливо було проігнорувати. Судді наголосили: процесуальні строки визначені законодавством чітко, а їх порушення ставить під сумнів законність перебігу слідства. У підсумку провадження було закрито не тому, що докази виявилися недостатніми, а через технічні помилки, які допустили на попередньому етапі. Для держави це означає втрату можливості повернути значну суму, що, за оцінками, могла стати елементом масштабної фінансової схеми.

Водночас, продовжується системний тиск та особисті погрози журналістам, які висвітлюють дану ситуацію.

Зокрема, про тиск з боку Олени Дегрик-Шевцової, на своїй сторінці в Facebook заявила журналіст-розслідувач Любов Величко:

“Понад 5 мільярдів гривень не повернуться в державний бюджет України. Бо судді Київського апеляційного суду – стали на бік Альони Шевцової, Зої Нестерівської та Ірини Циганок – яким інкримінували участь у схемах незаконного грального бізнесу і відмивання грошей, здобутих таким шляхом. Мова про оборудки в Айбокс банку, справа №752/15954/25.

Це тяжкі економічні злочини, які передбачають до 12 років ув’язнення з конфіскацією майна. Але 2 жовтня 2025 року суд закрив кримінальне провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України — тобто через закінчення строків досудового розслідування після повідомлення про підозру.

Тобто, розслідування тривало занадто довго, строки, визначені законом (ст. 219 КПК), минули, і тому справу довелося закрити не тому (!), що підозрювані невинні, а тому, що слідство не встигло завершити всі процесуальні дії вчасно.

Але кісткою в горлі під час оголошення цього карколомного рішення стала присутня в засіданні журналістка-розслідувачка Любов Величко. Вона посміла зафіксувати на фото, аудіо та відео увесь процес відкритого судового засідання, документуючи кожне слово та жест адвокатів, прокурора та суддів.

А також – таємничого чоловіка в стильному діловому костюмі – який перед засіданням перешіптувався із адвокатами, а згодом пошепки заборонив мені публікувати його фото із зали суду. І, звісно ж, не представився (на фото – сидить на лавці сам).

Через кілька днів після засідання на адресу редактора прийшло “звернення” від Антона Гончарука – адвоката Альони Шевцової та її адвокатів Андрія Давидченка (на фото справа в окулярах) та Артема Свитка (сидить справа від нього).

Мовляв, ми вам забороняємо використовувати фото та відео щодо Шевцової та її адвокатів. І ще – не смійте публікувати журналістські статті, фото, відео та дописи в соцмережах з цими шановними людьми!

Одним словом – закрийте пельку і мовчки спостерігайте за цим безумством.”

ФОТО: Фото взято із Facebook журналіста-розслідувача Любов Величко

Наразі Генпрокуратура подала касаційну скаргу на явно незаконне рішення суддів Київського апеляційного суду, але Касаційному суді доведеться розглядати справу в умовах, де закон працює проти обвинувачення: терміни дійсно пропущені, і у суддів є всі інструменти підтвердити рішення попередніх інстанцій.

Нагадаємо, з 6 серпня 2025 року директором Бюро економічної безпеки України є Олександр Цивінський.

Політичне керівництво Російської Федерації не демонструє справжньої готовності до припинення війни проти України. Натомість у Кремлі вибудовується тактика навмисного імітування мирних ініціатив, головною метою якої є створення умов для зриву будь-якого переговорного процесу без репутаційних втрат для себе. Такий підхід дозволяє Москві зберігати агресивний курс, водночас перекладаючи провину за відсутність результатів на інших учасників міжнародного діалогу.

В аналітичних матеріалах Інституту вивчення війни наголошується, що російські посадовці цілеспрямовано шукають інформаційні приводи, які можна використати як формальний аргумент для виходу з переговорів. Йдеться не про прагнення до компромісу, а про заздалегідь підготовлений сценарій, у якому будь-який мирний процес розглядається як тимчасовий інструмент для досягнення власних політичних і військових цілей.

Одним із прикладів такої тактики стали чергові заяви офіційної представниці російського МЗС Марії Захарової щодо можливого розміщення західних військових контингентів у післявоєнній Україні. Йдеться, зокрема, про ініціативи на кшталт так званої коаліції охочих, які Москва називає для себе «категорично неприйнятними».

У Росії стверджують, що присутність іноземних військ нібито створюватиме загрозу її безпеці, та повторюють погрози розглядати такі сили як законні військові цілі. Захарова також заявила, що завершення війни, з погляду Кремля, неможливе без усунення вигаданих у Москві «корінних причин» конфлікту, які Росія, за її словами, має намір ліквідовувати «військовими або політичними засобами».

Аналітики ISW наголошують, що формулювання «корінні причини» є узагальненим прикриттям ключових вимог Кремля. Серед них — вимога повернення НАТО до меж розширення станом на 1997 рік, фактична ліквідація українських збройних сил, а також усунення демократично обраної влади в Україні з подальшою заміною її режимом, лояльним до Москви.

Додатковим підтвердженням небажання Росії припиняти війну стала заява прессекретаря Кремля Дмитра Пєскова від 4 лютого. Він прямо зазначив, що Росія не припинятиме бойові дії доти, доки українська влада, за його формулюванням, «не ухвалить відповідних рішень». Фактично Москва дала зрозуміти, що має намір продовжувати агресію до моменту повного прийняття своїх вимог Україною.

У тому ж ключі виступив і Віктор Медведчук, який 4 лютого заявив, що дискусії про можливе розміщення західних військ в Україні нібито заводять переговорний процес у глухий кут. Аналітики нагадують, що саме Медведчука російське керівництво розглядало як потенційну заміну чинному президентові України після початку повномасштабного вторгнення.

Медведчук також заявив, що Росія «ніколи не дозволить» розміщення коаліції охочих на території України. Схожі заяви публічно озвучували й інші депутати Державної думи РФ, які регулярно транслюють офіційну позицію Кремля, зокрема про неприйняття будь-яких післявоєнних гарантій безпеки для України.

В ISW підсумовують, що сукупність таких заяв свідчить не про пошук миру, а про спробу заздалегідь закласти інформаційні підстави для зриву будь-яких домовленостей і продовження війни.

Чи бажаєте ви, щоб я щось додав або змінив у цьому тексті? Можливо, ви хочете, щоб я більше уваги приділив якомусь конкретному аспекту цієї проблеми або розглянув додаткові інноваційні рішення?

Як розповів виданню командир артилерії 82-ї повітряно-штурмової бригади майор Іван Бакрєв, росіяни мають “величезну” перевагу майже в усьому – у людях, артилерії, машинах – і переключаються з механізованих на піхотні атаки з потужним ефектом.

Невдачі почалися, коли Україна поміняла елітні підрозділи на менш загартовані наприкінці вересня; це було помилкою, вважає майор. “Усі підрозділи в Курську перейшли до оборони”, – каже він.

Водночас українці тримаються, хоча умови стають дедалі похмурішими.

“Дощ, сльота, сніг, холод, бруд, жуки, черв’яки, щури і плануючі бомби”, – каже Руслан Мокрицький із 95-ї десантно-штурмової бригади. За його словами, росіяни можуть скинути до 40 таких бомб на одну позицію протягом кількох годин:

“У Курську смерть завжди поруч; вона практично тримає вас за руку”.

Водночас Мокрицький зазначає, що Україна поки що знайшла способи реагувати на нові виклики – навіть на російські хімічні атаки.

“Якби над нами з’явилася Зірка Смерті, ми б знайшли вихід”, – каже він.

При цьому солдати вважають, що контрнаступ на Курщині того вартий.

“Коли я ступив на Курщину, я зрозумів, що вони відчували, коли увійшли в Україну”, – каже Мокрицький. “Нехай вони помруть і згниють на своїй землі, і чим їх більше, тим краще”.