У лютому 2025 року колишній міністр у справах ветеранів Оксана Коляда озвучила дані про 1,2 млн ветеранів, зафіксованих у спеціальному реєстрі. На початок квітня 2026 року цей показник збільшився до 1 777 382 осіб, з них 1 462 323 мають статус учасників бойових дій. Прогнози Міністерства у справах ветеранів свідчать, що до завершення активних бойових дій в Україні кількість ветеранів може досягти 5–6 млн, включаючи сім’ї загиблих, що становитиме 15-20% від загальної чисельності населення. У регіонах, де ветеранів багато, політичні кандидати, які ігнорують їхні потреби, ризикують втратити важливі голоси.
В Україні існує безліч громадських організацій, що представляють інтереси ветеранів, більшість з яких створено за відомчим принципом. Ці організації формують фрагментовану мозаїку лобістських груп, що не змогли об'єднатися в єдину силу. Однак з 2015 року в країні також з’явилися низові структури, такі як «Побратими», які займаються реінтеграцією ветеранів і їхньою психосоціальною підтримкою. Ці організації не переслідують політичних цілей, але в інших країнах подібні структури з часом ставали впливовими агентами.
Влітку 2026 року при Міністерстві у справах ветеранів була створена Рада ветеранів війни за незалежність України. До цього дорадчого органу увійшли 27 представників з усіх регіонів країни, обраних самими ветеранами. Хоча Рада не має реальних владних повноважень, вона створює канал зв’язку між ветеранами та державою. Разом з цим зростає і бюджет на «ветеранську політику», який у 2026 році збільшився майже на 50% порівняно з попереднім роком.
Важливим моментом є те, що всередині величезної ветеранівської спільноти з’являються різні інтереси. Кадрові офіцери і звичайні мобілізовані мають різні пріоритети, і це ускладнює формування єдиного фронту. Ветерани-підприємці та ветерани з інвалідністю також мають специфічні вимоги, що не завжди переплітаються. Багато з цих груп не перебувають у конфлікті, але мають різні погляди на шляхи вирішення своїх проблем.
Сценарій формування єдиної ветеранської партії виглядає малореалістичним. Скоріше, ветерани можуть інтегруватися в різні політичні структури, збільшуючи свою присутність у вже існуючих партіях. Процес трансформації може відбуватися непомітно, але з часом військовий досвід стане важливою складовою ухвалення рішень.
Подібний досвід вже був в Україні. У 2014 році до Верховної Ради прийшло чимало бойових командирів, але їхня політична сила не змогла утвердитися. Більшість з них зникла в лавах існуючих партій, а спроби створити нові політичні проекти виявилися невдалими. Ситуація змінилася після 2022 року, коли з’явилася масова база ветеранів, але наразі не існує єдиного політичного центру, здатного це ефективно конвертувати.
Аналіз досвіду США та Ізраїлю демонструє, як військовий досвід може впливати на політичну еліту. У США, де військовий досвід був поширеним серед політиків, після переходу до професійної армії ця тенденція значно знизилася. У той же час в Ізраїлі військовий обов’язок залишається й надалі основою для формування політичних лідерів.
Поки триває війна, спільний фронтовий досвід згладжує розбіжності, але після завершення бойових дій можуть виникнути нові політичні виклики. Вже в липні 2025 року відбулися перші антиурядові виступи, що показало, як фронтовий досвід може перетворитися на політичний вплив.
Держава реагує на ці виклики двояко: з одного боку, намагається залучити найяскравіших командирів до адміністративних структур, з іншого — боїться політичної конкуренції з боку ветеранів. Історичні паралелі з минулим свідчать про потенційні небезпеки зростання соціальної напруги, якщо ветерани не отримають гідної підтримки та інтеграції в суспільство.
Таким чином, майбутнє політичної активності ветеранів в Україні залишається невизначеним, і країна може зіткнутися з серйозними викликами, якщо не вдасться знайти ефективні механізми для включення цієї важливої групи в політичний процес.
