Як війна впливає на здоров’я українців

Вищий антикорупційний суд виніс резонансне рішення, яким постановив передати у власність держави майно, що належало сім’ї заступника керівника Головного управління Національної поліції Києва Тараса Полієнка. Йдеться про елітні об’єкти нерухомості та цінні активи загальною вартістю 8,5 мільйона гривень. Колегія суддів підкреслила, що рішення ґрунтується на доказах непрозорого походження цих активів та їх невідповідності задекларованим доходам посадовця.

Рішення суду стало черговим прикладом посилення боротьби з корупцією серед високопоставлених правоохоронців, демонструючи, що фінансові махінації та незаконне збагачення не залишаються безкарними. Правоохоронні органи отримають контроль над елітними об’єктами, що включають житлові будинки та розкішні автомобілі, а державний бюджет отримає значну суму, яка раніше перебувала у приватних руках посадовця та його родини.

3,6 млн грн — вартість дворівневого пентхауса площею 220 кв. м у ЖК бізнес-класу «Зарічний»;

4,9 млн грн — кошти, отримані від продажу цього пентхауса;

два паркомісця, розташовані у тому ж житловому комплексі.

Йдеться про повне стягнення вартості майна та доходу з його реалізації на користь держави.

За даними антикорупційних органів, сім’я високопосадовця не могла підтвердити законні джерела доходів для придбання нерухомості такого рівня. ВАКС визнав кошти, використані для купівлі пентхауса, необґрунтованими активами та застосував конфіскацію відповідно до законодавства.

Елітне майно в ЖК «Зарічний», одному з найдорожчих житлових комплексів столиці, оформлювалося на членів родини правоохоронця, однак реальні доходи Полієнка та його близьких суттєво не відповідали вартості активів.

Судове рішення передбачає повне стягнення активів у дохід держави. Інформація про можливі апеляційні кроки з боку родини Полієнка наразі відсутня.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.

Прогнозується, що Україні буде не вистачати боєприпасів, і вона постійно буде відставати у війні з Росією на протязі кількох місяців. Це буде продовжуватися до того моменту, доки Захід не згодиться на подальші кроки щодо підтримки Києва. Таке заявив начальник штабу оборони Великої Британії, Тоні Радакін.

Під час виступу на конференції в Лондоні адмірал уникнув прямого коментаря щодо пропозиції Франції щодо розміщення західних сухопутних військ в Україні, проте він відзначив гостру потребу у збільшенні промислової допомоги. Військовий керівник зазначив, що українська армія зіткнулася з складною ситуацією на суші, оскільки їй не вистачає боєприпасів та запасів. Це сталося через припинення військової допомоги США республіканцями в Конгресі, тоді як Європа ще не може заповнити цю прогалину.

Радакін зазначив, що серед союзників НАТО обговорюються питання щодо посилення підтримки України. Нові заяви очікуються під час або перед липневим самітом НАТО у Вашингтоні.

Українські захисники відчувають дефіцит артилерійських снарядів, що прямо впливає на ситуацію на фронті. Нещодавно їм довелося відступити з Авдіївки через складну обстановку. Нагадаємо, міністр закордонних справ України, Дмитро Кулеба, заявляв, що Київ не втратив би Авдіївку, якби союзники вчасно передали артилерійські снаряди. Раніше уряд Великої Британії оголосив про виділення пакета боєприпасів на суму 245 мільйонів фунтів стерлінгів, які є критично важливими для ведення війни України проти Росії.

З вищезгаданої статті можна зробити декілька висновків. По-перше, Україні дійсно загрожує недостатність боєприпасів, що може відбитися на її здатності вести війну з Росією. По-друге, підтримка Заходу, зокрема союзників у НАТО, стає критично важливою для України в цій ситуації. Третій висновок полягає в тому, що відновлення постачань боєприпасів та іншої військової допомоги з боку союзників може значно полегшити обстановку для українських силовиків та підвищити їхню ефективність у боротьбі з агресією Росії.