ЗСУ визначили пріоритетні напрямки наступу на початок осені

Відомо, що Вищий антикорупційний суд вирішив питання щодо екс-посадовця Міноборони Олександра Лієва, якого підозрювали у причетності до схеми з махінаціями під час закупівлі боєприпасів для Збройних Сил України на суму майже півтора мільярда гривень. За словами адвоката Назара Кульчицького, суд вирішив змінити запобіжний захід Лієву з утримання під вартою на особисте зобов'язання. Він був направлений в СІЗО, проте не залишився там довго, оскільки термін тримання під вартою закінчився 8 квітня, і він був відпущений додому ще 9 квітня. На жаль, Лієв не повернувся до в'язниці, коли ВАКС скасував рішення щодо його звільнення, і тепер він залишився без запобіжного заходу. Суддя Ярослав Шкодін зазначив, що САП не зміг знайти достатні докази для підтвердження підозри про розкрадання, що послужило підставою для рішення суду. Таким чином, поки що питання щодо вини Лієва залишається відкритим, а судді вирішили не розглядати клопотання про зміну запобіжного заходу за згодою обвинувачення.

У вищезгаданій статті розкривається складна ситуація щодо екс-посадовця Міноборони Олександра Лієва, якого підозрювали у зловживанні владою та причетності до махінацій з бюджетними коштами на закупівлю боєприпасів для Збройних Сил України. Незважаючи на підозри та аргументи прокуратури, суд не підтримав клопотання щодо тримання Лієва під вартою та вирішив відпустити його під особисте зобов'язання. Проте після скасування рішення щодо звільнення Лієва з СІЗО, він не повернувся, а таким чином залишився без запобіжного заходу. Вирішення суду залежить від достатнього обґрунтування обвинувачення, а також від наявності доказів щодо злочину, тож подальші кроки у цій справі можуть бути визначені результатами подальшого розслідування.

Внутрішньо переміщені особи в Україні дедалі частіше опиняються перед болісним вибором — залишатися в умовно безпечних тилових регіонах без стабільних доходів або повертатися до прифронтових територій, де ризики для життя залишаються високими. У звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини за період з 1 червня по 30 листопада 2025 року наголошується, що саме фінансова неспроможність стає ключовим чинником таких рішень. Обмежені заощадження, високі ціни на оренду житла та нестача робочих місць у приймаючих громадах поступово вичерпують можливості для проживання в тилу.

У документі також зазначається, що за вказаний період понад 130 тисяч людей залишили прифронтові території, однак значна частина з них згодом була змушена повернутися назад. Причинами називають припинення або зменшення соціальних виплат, труднощі з доступом до медичних і освітніх послуг, а також дискримінацію на ринку праці. Для багатьох сімей витрати на житло в безпечніших регіонах перевищують будь-які можливі доходи, що робить довготривале переміщення практично неможливим.

У звіті наголошується, що чинна система розселення переселенців не пропонує довгострокових рішень. Тимчасові механізми підтримки не здатні забезпечити стабільні умови проживання, а доступ до житла для тривалого перебування залишається обмеженим. Також підкреслюється, що не всі транзитні центри були доступними для людей, які потребували негайного прихистку.

Окрему проблему становить гостра нестача доступного житла, придатного для тривалого проживання. Особливо складною ситуація є для літніх людей та осіб з інвалідністю. Неурядові організації, залучені до евакуації та розміщення переселенців, повідомляють про хронічну нестачу фінансування та труднощі з пошуком відповідних житлових приміщень для цих категорій населення.

У підсумку, як зазначається у доповіді ООН, частина внутрішньо переміщених осіб розглядає можливість повернення або вже повернулася до небезпечних прифронтових районів через відсутність засобів до існування в тилу. Це відбувається попри триваючі бойові дії та загрозу життю, що свідчить про глибину соціально-економічної кризи, з якою стикаються українські переселенці.

Попри багаторічні заяви про судову реформу та очищення системи, українське правосуддя продовжує демонструвати стійку незмінність і зберігати свою проблемність. За останні роки було запропоновано численні реформи, створено нові інститути, запроваджено низку законодавчих ініціатив, спрямованих на поліпшення роботи судів. Проте на практиці більшість з цих змін не призвели до значних поліпшень у правосудді.

Головною проблемою залишається корупція, яка, попри різноманітні антикорупційні заходи, продовжує впливати на роботу суддів. Високий рівень безкарності та відсутність реальних механізмів відповідальності для тих, хто порушує закон, часто призводить до затягування процесів та винесення сумнівних рішень. Судова система залишається надмірно централізованою, що знижує її прозорість і доступність для громадян.

Як зазначають аналітики Фундації DEJURE, проблема полягає в дискреційних повноваженнях Вищої ради правосуддя. ВРП має право, але не зобов’язана зупиняти розгляд заяви про відставку судді, щодо якого триває дисциплінарне провадження. Саме ця прогалина і створює умови для вибіркових рішень.

Типовий сценарій виглядає так: суддю викривають на хабарі, фіксують грубі процесуальні порушення або навіть затримують за керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння. Не чекаючи фіналу розгляду, він подає заяву на відставку. Якщо ВРП розглядає її швидше, ніж завершується дисциплінарна справа, суддя залишає посаду без жодних санкцій, отримуючи статус судді у відставці та довічні виплати з бюджету.

Серед резонансних прикладів — суддя Одеського апеляційного суду Олександр Князюк, якого неодноразово зупиняли за керування автомобілем з ознаками сп’яніння. Попри це, Вища рада правосуддя дозволила йому спокійно піти у відставку.

Аналогічна історія сталася з Людмилою Горячківською з Уманського міськрайонного суду, яку підозрювали у сприянні шахрайському заволодінню нерухомістю та задокументували під час отримання хабаря у 9,5 тисячі доларів. Замість звільнення «за статтею» вона отримала почесний статус і довічне утримання.

Ще більш показовою є справа судді з Полтави Ганни Андрієнко. Вона системно затягувала розгляд справ щодо нетверезих водіїв, фактично дозволивши десяткам порушників уникнути відповідальності. Коли Вища кваліфікаційна комісія суддів подала подання про її звільнення через невідповідність посаді, ВРП проігнорувала цей документ і першочергово задовольнила заяву на відставку. Сьогодні суддя отримує понад 75 тисяч гривень щомісяця з державного бюджету.

Окремою проблемою залишається ставлення ВРП до майнових порушень. Хоча закон зобов’язує Раду оцінювати відповідність способу життя судді його доходам, на практиці ВРП часто відкладає розгляд скарг, очікуючи завершення перевірок НАЗК. Таке зволікання дозволяє суддям роками уникати відповідальності, а згодом — скористатися правом на відставку.

Показовою є ситуація з суддею Ігорем Дашутіним з Касаційного адміністративного суду, щодо якого журналісти виявили користування елітною нерухомістю, не відображеною у деклараціях. Попри це, дисциплінарна палата ВРП відмовилася відкривати провадження до завершення зовнішніх перевірок.

Крім того, Вища рада правосуддя системно затягує розгляд подань ВККС про звільнення недоброчесних суддів. За останні роки було розглянуто менше половини таких рекомендацій, тоді як судді продовжують працювати, отримувати зарплати та користуватися імунітетом.

Ситуацію ускладнює й нерівність прав сторін у дисциплінарному процесі. Суддя може оскаржити будь-яке рішення проти себе, тоді як скаржник фактично залежить від дозволу тієї ж дисциплінарної палати, яка вже ухвалила рішення. Це створює замкнене коло безкарності.

Експерти наголошують: без обов’язкового зупинення процедур відставки до завершення дисциплінарних справ та без рівних прав на оскарження говорити про очищення судової системи неможливо. Кожна гривня, виплачена недоброчесному судді у відставці, підриває довіру до держави і демонструє, що відповідальність у судовій системі досі можна обміняти на фінансові привілеї.